На сьогодні значно підвищився загальний техніко-юридичний рівень законодавства – воно стало більш технічно відпрацьованим, поліпшились структура нормативних актів, їх мова і стиль. Разом з тим у процесі підготовки і прийнятті нормативних актів постала низка остаточно не вирішених питань щодо засобів побудови нормопроектів, їх узгодженості з чинною системою законодавства, використання логічних і мовних засобів у створенні і формулюванні правотворчих велінь. Одним з важливих завдань юридичної науки є розробка актуальних теоретичних і практичних питань удосконалення юридичної техніки, тобто всього комплекса правил, методів, прийомів підготовки і оформлення нормативних актів. Вивчення техніки нормотворчості, наукова розробка, обґрунтування і впровадження в практику вищезгаданих правил набувають важливого і актуального значення. Підвищена увага до техніки нормотворчості пояснюється і темпами соціальних перетворень суспільства, які потребують рухливого законодавства, оперативності в прийнятті нових нормативних актів. Питанню юридичної техніки присвячені праці багатьох учених, науковців, зокрема С.С.Алексеєва, Л.М.Бойка, Д.А.Керимова, Д.А.Ковачева, О.А.Красавчикова, А.С.Піголкина, С.В.Поленіна, П.М.Рабіновича проте, юридична техніка, яка в більшості досліджень розуміється досить вузько і ототожнюється з одним з її різновидів – законодавчою або правотворчою технікою, розглядається у контексті проблем правотворчості. Зазначимо, що юридичну техніку не можна ототожнювати з технікою юридичного нормотворення тому, що існують різні види юридичної діяльності, які за характером поділяються на правотворчу, правозастосувальну, правороз’яснювальну та правореалізаційну діяльність [2, с.73]. Юридична техніка охоплює, крім правотворчої, також техніку створення правозастосувальних, інтерпритаційно-правових, правореалізаційних актів. І кожен з цих видів юридичної техніки може бути предметом окремого дослідження. У правовій системі кожної держави є суто технічні моменти, які безпосередньо не пов’язані з сутністю держави і права (хоча певною мірою є її відображенням), із змістом правового регулювання. До них відносять техніку підготовки, зовнішнього оформлення, опублікування нормативних актів, їх облік та систематизацію, структуру оформлення актів застосування та тлумачення права. Усі ці прийоми і правила мають суто технічний, прикладний характер, що і є підставою для віднесення їх до юридичної техніки. Як і всі інші види діяльності людини, юридична діяльність потребує певної техніки. Тому юридична техніка – це різновид нематеріальної (інтелектуальної) техніки, яка виробляється у практичній діяльності законодавчих та правозастосовчих органів, а також формується в практиці відносин між суб’єктами права [5, с.118-121]. Серед питань техніки нормотворчості велике значення має вивчення юридичних, композиційно-структурних, мовно-стилістичних, логічних вимог, які ставляться до нормопроекту, а також техніка державної реєстрації, обліку, офіційного оприлюднення та систематизації нормативно-правових приписів. Розглядаючи загальнотеоретичні проблеми техніки юридичного нормотворення, зупинимось коротко на понятті нормотворчості. Традиційно під правотворчістю розуміють діяльність державних органів, громадських об’єднань, трудових колективів з встановлення, зміни або скасування юридичних норм. Оскільки в правовій системі української держави існують такі форми права, як правові звичаї, міжнародно-правові договори, нормативно-правові акти і, фактично, судові прецеденти (що містяться в актах офіційного тлумачення Конституційного Суду України), то й поняття правотворчості повинно охоплювати всі способи створення правових норм. Отже, точніше було б говорити про нормотворчість і визначити її як діяльність компетентних суб’єктів з встановлення, зміни і скасування нормативно-правових приписів. Деякі вчені: – С.С.Алексеєв, П.М.Рабінович, О.А.Красавчіков виділяють нормотворчу (правотворчу) техніку як окремий вид юридичної техніки. Більшість авторів змішують правотворчу техніку з законотворчою. І лише автори монографії “Юридическая процессуальная форма” виділяють законодавчу техніку як складову правотворчої техніки [7, с.52]. Техніка нормотворчості – це сукупність прийомів і засобів, які використовують суб’єкти нормотворчості для підготовки, формування, опублікування та систематизації нормативно-правових приписів з метою забезпечення їх досконалості. Техніка нормотворчості охоплює прийоми найдосконалішого викладу думки нормотворця в нормативно-правових приписах; прийоми, з допомогою яких досягається найбільш доцільна їх структура, найвиразніша правова мова і найточніша юридична термінологія; засоби закріплення нормативно-правових приписів у нормативних актах, міжнародних договорах, правових звичаях, судових прецедентах та ін. Техніку нормотворчості можна поділити: 1) за видом правових актів, які обслуговуються сукупністю технічних прийомів і засобів: - законотворча – це техніка прийнятя законів; - техніка підзаконної нормотворчості – створення нормативних актів Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування та ін. Сюди ж можна віднести і техніку створення правових прецедентів, санкціонування звичаїв, укладання міжнародних договорів; 2) за змістом техніка нормотворчості складається з - технічних засобів (інструментів); - технічних прийомів. У свою чергу поділяють і технічні засоби. 1. Засоби юридичного виразу волі нормотворця: - правотворчі презумпції – прямо чи опосередковано закріплені в нормативно-правових актах припущення про наявність чи відсутність певних юридичних фактів; - презумпція закріплюється тільки в нормативних актах і не може бути індивідуалізована в актах застосування права. Закріплюється вона прямо або опосередковано. Про пряме закріплення можна говорити, якщо норма права безпосередньо викладає презумптивне положення (презумпція невинуватості – ст.62 Конституції України, наприклад). Якщо презумоване положення не викладено в нормі, проте його можна вивести шляхом умовиводів з неї, то це опосередковане закріплення презумпції; - правотворчі фікції – техніко-юридичний прийом, яким неіснуючий факт або обставина оголошується існуючим і набуває загальнообов’язкового характеру на підставі закріплення його в нормах права. Фікції використовують вкрай рідко, коли використані всі інші засоби. Юридичне значення фікцій в тому, що вони закріплені в нормах права і тому є загальнообов’язкові, з їхньою допомогою забезпечується певна стійкість прийнятого акта. Використання фікцій зумовлено такою властивістю права, як формальна визначеність. Специфічність фікції полягає в тому, що вона може бути індивідуалізована в акті застосування права і лише в цьому випадку забезпечується досягнення юридичного результату, передбаченого тією чи іншою нормою права; - правотворчі конструкції – найвища правова абстракція, яка охоплює низку однопорядкових понять нижчого рівня і виявляє головне, суттєве в цих поняттях [3, с.51]. Конструкції являють собою модель, яка узагальнює найсуттєвіші елементи складного правового явища (склад злочину, договір); - галузева типізація – нормативні приписи слід вводити у чітко визначену галузь права, повинні відповідати типовим рисам галузевих правовідносин [1, с.276-277]. 2. Засоби словесного викладу нормативних приписів: - правотворча термінологія – сукупність слів (словосполучень), за допомогою яких у тексті нормативного припису виражаються поняття [6, с.101]. Термінологія повинна відповідати таким вимогам: точність, простота і доступність, чіткість. Чим досконаліший текст, тим менше він викликає труднощів під час застосування нормативних приписів; - правотворча стилістика – система прийомів найдоцільнішого використання мовних засобів, за допомогою яких формулюються нормативні документи [1, с.284]; - одне з важливих завдань техніки нормотворчості – розробка правил удосконалення стилю і мови нормативних приписів. Вони повинні забезпечувати поєднання доступності, простоти, переконливості нормативних приписів з їх точністю, визначеністю, стислістю. До технічних прийомів, засобів відносять прийоми документального оформлення нормативних приписів: 1) реквізити (формальні елементи) – вказівка на зовнішню форму нормативного припису (закон, указ, рішення та ін.); найменування органу, який видав нормативний припис; вказівка на місце і дату видання; назва (заголовок) нормативного припису; підпис уповноваженої особи; 2) елементи змісту – преамбула; нормативно-правовий зміст; вказівки на наслідки недодержання нормативного припису; вказівки про набуття сили закону; перехідні положення; додатки; 3) структурна побудова – розміщення нормативно-правових приписів у частинах, розділах, главах, статтях, абзацах, пунктах, параграфах у нормативно-правових актах та інших формах права. Техніко-юридичні прийоми поділяють 1) за ступенем узагальнення конкретних показників: абстрактний – прийом формулювання юридичних норм, коли фактичні дані охоплюються родовими ознаками; казуїстичний – прийом формулювання юридичних норм, коли фактичні дані вказуються за допомогою індивідуальних ознак, у тому числі шляхом переліку конкретних, індивідуальних фактів, обставин; 2) за способом викладу елементів юридичної норми: прямий – всі елементи норми прямо формулюються в даній статті нормативного акта; посилковий – окремі елементи норми не формулюються в даній статті, в ній посилаються на інші норми, де міститься потрібний припис; бланкетний – ситуація, подібна до попередньої, але посилаються на групу чи вид нормативних актів, а не на їх конкретну статтю [1, с.281-283]. Надзвичайно важливим у техніці нормотворчості є додержання логічних вимог щодо нормопроектування, формулювання дефініцій понять, щодо різноманітних класифікацій та юридичних конструкцій. Немає іншої галузі суспільного життя, де порушення законів логіки могло б спричинити таку суттєву шкоду, як у галузі права. Нормативні приписи повинні логічно випливати один з одного, вони мають бути органічно пов’язані між собою, не повторюватись і, тим більше, не суперечити одне одному. Велике значення в нормопроектуванні мають правила деонтичної логіки, закони тотожності, несуперечливості, виключеного третього та достатньої основи. Викладене підкреслює значущість та необхідність дослідження проблем техніки юридичного нормотворення. 1. Алексеев С.С. Общая теория права. – М.: Юрид. л-ра.,1982. – Т.2. 2. Карташов В.Н. Юридическая деятельность: понятие, структура, ценность. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1989. 3. Керимов Д.А. Законодательная техника: Научно-метод. учебн. пособие. – М.: Норма,1998. 4. Керимов Д.А. Культура и техника законотворчества. – М,1991. 5. Красавчиков О.А. Советская наука гражданского права. – Свердловск, 1961. – Т.6. 6. Шмельова Г.Г. Юридичні засоби удосконалення змісту і форми законодавства // Концепція розвитку законодавства України. – К, 1996. 7. Юридическая процессуальная форма. Теория и практика. – М.: Юрид. л-ра,1976.
Дослідники права стверджують, що право є похідним від моральних та релігійних норм, що генеза права полягає в релігії, в релігійному праві. Розглядаючи право крізь призму філософії, вони поділяють його на два основних рівні – природне і позитивне право. У зв’язку з цим предметом філософії права визнано встановлення і з’ясування різниці між цими двома рівнями права. Найбільший інтерес являє собою саме природне право, яке є витоком позитивного права. Навколо проблем природного права тривалий час ведуться дискусії, йдуть наукові пошуки. Вважаємо за доцільне звернути увагу на один з аспектів даної проблематики, зокрема уточнити поняття природного права. У Старому Завіті вказується на первинність створення світу природи, навколишнього середовища, а згодом – з’явився світ людини. Отож спочатку була створена природа, а потім і сама людина. Певний період природа існувала без людини. Звичайно, створення природи тягне за собою створення відповідних законів її розвитку, точніше, саморозвитку, динаміки. Сюди слід віднести закони саморозвитку рослинного та тваринного світу, закони гідросвіту та інші, що не потребують втручання людини. Фактично онтологія законів природи не розрахована на людську свідомість, почуття чи дії. Навіть перетворення світів відбувається поза людською волею (згадаймо хоча б закони фізики). Природні процеси характеризуються самореалізацією, наявним порядком, на перший погляд хаосом, який досліджує синергетика. Тобто природне право, на нашу думку, слід розглядати як право навколишнього середовища без участі людини. Це екологічне право, природно-ресурсне право, де людина відсутня. Буття людини – це процес, який не потребує вольових зусиль, бо жодні зусилля не можуть змінити фактичного призначення людини. Інша справа, – існування людини, яке розраховано на вольові процеси. З появою на світ людини утворюється її духовний світ, людські закони та людське право. Існування людини потребує, щоб із природного права добувалася правова інформація для забезпечення життєдіяльності. Крім того, необхідно розуміти, що дія природного права є синергетичною, що це – впорядкованість природна, а не людська. Людська впорядкованість законів – суб’єктивна, а природна впорядкованість – об’єктивна. У природному праві, отже, є вищий, справедливий порядок, на якому “тримається” світ. Тобто навколишнє середовище, природа безпосередньо впливають на духовне становлення людини, формування її духовності. Це зумовлене триєдиною природою людини (тіло, душа, дух). Саме дух як ідея, думка, творіння, а також елементи норми (бажання, потреби) визначають людське у людині – духовне, духовну поведінку. Зрозуміло, що людина повинна свідомо черпати із законів природи свої норми поведінки. В результаті появи людини виникає духовне право. На наш погляд, буття людини визначає абсолютне духовне право, а існування людини – відносне духовне право. Буття полягяє у створенні людиною для себе захисту (потенційні можливості), що забезпечують життєдіяльність в умовах природних законів. Тобто потенційні можливості такі, як абсолютність, розраховані на використання людиною законів природи для свого розвитку. Адже людина створена так, що природні закони повинні формувати її еволюційно. Це і є абсолютне духовне право, яке уособлює правові джерела існування. Відносне духовне право випливає з самого існування людини, з її кінетичності, оскільки для інтенсивного еволюційного формування необхідне пізнання цих законів і керування ними у процесі життєдіяльності. Розум, яким наділено людину, інтелект повинні бути спрямовані на пізнання світу і визначення свого місця у ньому. Таким чином, предметом філософії права є дослідження природного і духовного права саме на рівні їх розмежування, а також визначення зв’язку з позитивним правом. Нашим завданням є з’ясування генези філософії права. Спочатку визначимо: що є генезою права? Мораль чи релігія? Гадаємо, що буття людини передбачає відомості про Бога, про Божі закони, їх дотримання. Однак існування людини викликає інтенсивний вияв волі та інтелекту. Тому виникають проблеми у таких важливих співвідношеннях, як людина – Бог, людина – природа, людина – людина. Розглядаючи співвідношення людина – Бог, зауважимо, що вона потребує насамперед дотримання Божих законів. Людська творчість полягає в такому разі у розумінні цих законів та їх виконанні. На основі цього виникають різні тлумачення, що призводять до виникнення різних релігій. Релігія в даному співвідношенні є генезою філософії права. Вона породжує норми поведінки людини, сприяє виробленню критерію вчинків, регулює вільну волю. Співвідношення людина – природа найбільше пов’язане з такими категоріями, як краса, гармонія, рівновага. Справа в тому, що людина своїми думками, почуттями та діями безпосередньо впливає на природні процеси. Нерозуміння якостей цих впливів може порушити природний баланс, красу. Божі закони націлюють людину на уміле використання природних законів, розумне “споживання” природних дарів. Але дана людині вільна воля спричиняє вироблення власних норм поведінки, в тому числі, і, зокрема, табу. З’являється система дозволів та заборон, які трактуються по-різному. Такий правовий стан характеризується індивідуальною духовністю, може відзначитися хворобливим станом карми, тоді, коли бажання не знають меж, зазнають різних спотворень. Духовність не є тотожною релігійності. Саме високий ступінь духовності як розуміння природних законів дає змогу виховувати почуття справжньої гармонії, утримувати красу природи, робить життя людини корисним, ефективним, потрібним. Це означає, що генезою філософії права у співвідношенні людина – природа є духовність. Найскладнішим є співвідношення типу людина – людина. Кожна людина – це мікрочастина Всесвіту, навіть мікрокопія Всесвіту. Процеси, які відбуваються у Всесвіті, аналогічні процесам, які відбуваються в організмі людини, в її психіці. Життя конкретної людини можна розглядати як певну функцію Всесвіту. Якщо ж взаємовідносини між людьми відбуваються за асинхронними до природних законів процесами, то це викликає і шкідливі зміни у Всесвіті. Причому ці взаємовідносини знаходять вияв як у діях, так і в думках та почуттях. З цього випливає потреба: людина до людини повинна ставитись з позиції добра, бажання добра. Формування поняття добра – компетенція моралі, яку творить людина. Мораль, на наш погляд, можна розглядати як абсолютну і відносну, вищу й елементарну, позитивну й негативну. Відносна (елементарна) мораль постає на основі почуттів людини – з певною похибкою у зв’язку з певним впливом різних непередбачених чинників щодо абсолютної (вищої) моралі, яка апріорі перебуває у свідомості людини. Дія людини супроводжується здебільшого як позитивною, так і негативною мораллю, що перебуває у сфері елементарної моралі. Життєдіяльність людини досягає певного зразка, коли вона дотримується абсолютних (вищих) моральних норм. Саме абсолютна (вища) мораль є генезою філософії права у співвідношенні людина – людина. Релігія, духовність, мораль збагачують філософію права витонченими формами та методами дослідження права, більш повно визначають предмет дослідження. Отже, у генезі філософії права закладені певні вимоги щодо формування духовного права, яке є витвором свідомості та почуття людини. Такого ж формування потребує й позитивне право. Без форм і методів філософії права неможливо підвищити якість позитивного права, виробити своєрідну філософію процесуального права, яким регулюються суспільні відносини і рейтинг його, безумовно, повинен зрости у XXI столітті. 1. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. 2. Бачинин В.А. Философия права и преступления. – Харьков: Фолио, 1999. 3. Гегель Г.В.Ф. Философия права / Пер. с нем.; ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Несерсянц. – М.: Мысль, 1990. 4. Нерсесянц В.С. Философия права: Учебник для вузов / Изд. группа ИНФРА*. – М.: НОРМА, 1997. 5. Трубецкой Е.Н. Энциклопедия права. – С.Пб.: Изд-во /Лань/, 1999. 6. Чичерин Б.Н. Философия права. – С.Пб.: Наука, 1998 (Сер. “Русская государственная мысль”). Є загальне поняття науки, яке повинно мати базове, фундаментальне значення для характеристики галузевої, зокрема, юридичної науки. Наука, по-перше, завжди була і завжди буде сферою інтелектуальної людської діяльності, “функцією якої є вироблення теоретично систематизованих об’єктивних знань про дійсність” [14, с.866]. По-друге, наука трактується і “як така, що історично склалася і безперервно розвивається на основі суспільної практики, система знань про природу, суспільство і мислення, про об’єктивні закони їх розвитку” [3, с.314]. По-третє, наука є складовою частиною духовної культури суспільства, однією з форм суспільної свідомості [2, с.479]. Вживаючи термін “наука” для позначення окремих галузей наукових знань, цей термін можна визначити як системну галузь знань. У такому розумінні науки поділяються на три основні групи: природничі науки, суспільні та науки про мислення і пізнання. Крім цих основних груп, є ще одна велика група, яка виникла на стику основних, однак не входить цілком у жодну з перелічених груп. Це – група технічних наук в їх широкому розумінні. Суспільні (соціальні) науки – це науки, предметом дослідження яких є явища суспільного життя. А тому група суспільних наук відображає взаємозв’язки окремих сторін чи елементів внутрішньої структури суспільства. Однією із системних галузей знань, що належить до групи суспільних (соціальних) наук, зокрема наук про політичну і юридичну надбудову, є юридична (правова) наука. Об’єктивною основою для виділення юридичної науки в системі суспільних (соціальних) наук є наявність специфічних закономірностей права і держави. Адже, як і будь-яку науку, юридичну науку відрізняє від інших суспільних наук своєрідність її предмета, тобто ті особливі процеси і явища, закономірності, об’єктивні закони, які вона вивчає. Отже, юридична наука відокремилась у всій системі суспільних знань саме тому, що вона цілком спеціалізується на вивченні права і держави. У зв’язку із різними підходами до трактування поняття науки загалом поняття юридична наука в літературі розглядається неоднозначно. Проте з огляду на загальне поняття науки юридичну науку слід розглядати як процес дослідницької інтелектуальної людської діяльності, спрямованої на виробництво нових знань, і як наслідок цього процесу – суму набутих, теоретично систематизованих знань. Юридична наука як система знань – це наука про закономірності процесу розвитку держави та права і, що найголовніше, сутність держави та права. Вона досліджує їх місце і роль у суспільному житті. Ці два суспільні явища, феномени (державу і право) юридична наука завжди розглядає у сукупності та взаємозв’язку. А відтак можна твердити, що юридична наука, це: 1) шлях [18, с.690] здобуття нових знань про державу і право; 2) система знань про закономірності сукупного розвитку та сутності держави і права; 3) певна сфера (супергалузь) цих знань. Предметом юридичної науки, що відрізняє її від інших суспільних наук, є держава і право як суспільні явища. При цьому юридична наука вивчає державу і право як специфічні суспільні явища, яким властиві свої внутрішні закономірності розвитку. Однак юридична наука займається не лише “пізнанням специфічних закономірностей розвитку, властивих державі і праву” [4, с.6], але й пізнанням їхніх нерозривних зв’язків і взаємодії, їх спільної службової ролі і призначення в суспільному житті. П.М.Рабінович справедливо визначає предметом юридичної науки специфічні закономірності права та держави (державно-правові закономірності) як об’єктивні, необхідні, суттєві, для певних умов загальні і сталі зв’язки державно-правових явищ між собою, а також з іншими феноменами, які зумовлюють якісну визначеність цих явищ, що виявляється в їх юридичних властивостях [9, с.155]. Наука як система своєю чергою повинна розглядатися двояко: 1) як закономірна послідовність складників певної науки (внутрішня закономірність) і 2) як закономірна послідовність юридичних наук (зовнішня закономірність). В юридичній науці, як закономірній послідовності певних її складників, елементів, виділяють два рівні: емпіричний (наукові факти – джерела знань про властивості явищ та предметів державно-правової дійсності, що спостерігаються емпірично; емпіричні закони – знання про визначені тенденції їх розвитку тощо) і теоретичний (на теоретичному рівні юридичної науки висуваються наукові гіпотези, формулюються поняття, категорії й закони, створюються теорії та концепції державно-правових явищ, формуються рекомендації та пропозиції щодо їх удосконалення). В юридичній літературі виділяють й інші елементи системи юридичної науки за різними критеріями (за формою відображення державно-правової дійсності, залежно від аспекту вивчення державно-правових явищ, від конкретного елементу предмета дослідження та ін.) [9, с.154-155]. Усе це свідчить про те, що юридична наука як система певних її складників, елементів має складну внутрішню будову, яка характеризується наявністю багатьох елементів знання про державно-правові явища та їх зв’язком, залежністю і взаємним впливом. Складність, системність таких явищ, як держава і право, що є предметом наукового дослідження, зумовлюють і зовнішню закономірність юридичної науки, виділення в її складі окремих галузей, які відповідають конкретному предмету дослідження. В сукупності ці галузеві науки утворюють єдину систему науки про державу і право. Так у системі юридичної науки можна виділити п’ять основних груп юридичних наук: 1) загальні теоретико-історичні юридичні науки; 2) галузеві юридичні науки; 3) комплексні юридичні науки; 4) прикладні юридичні науки; 5) міжнародно-правові юридичні науки. Першу групу наук в юридичній літературі ще називають загально-теоретичними [1, с.371-372], або теоретико-історичними [9, с.20], однак, на нашу думку, назва загальні теоретико-історичні науки більш точно відображає їхню сутність. Адже предметом їх вивчення, дослідження є державно-правові явища з погляду принципу історизму і, водночас, вони є фундаментальними, загальними для всіх інших юридичних наук, бо досліджують загальні риси, закономірності держави і права. До цієї групи наук належить загальна теорія держави і права, історія держави і права, історія політичних та правових учень. Об’єктивним фактором, що зумовлює диференціацію юридичної науки, виділення у її системі галузевих наук є насамперед система права, її внутрішня структура. Існування окремих галузей права, що об’єктивно впливають і на формування відповідних галузей законодавства (хоча можливий ще й зворотний зв’язок, як, наприклад, при формуванні комплексної галузі сільськогосподарського /аграрного/ права), зумовлює і необхідність їх осмисленого, специфічного дослідження та вивчення. І якщо предметом юридичної науки в цілому є держава та право, закономірності їх виникнення і розвитку, то предметом дослідження кожної окремої галузі юридичної науки є визначені галузі права, галузі законодавства та відповідні сфери правового регулювання. Отже, в системі юридичної науки можна виділити окремі галузеві юридичні науки, що в основному відповідають існуючим галузям права: наука конституційного (державного) права, адміністративного права, цивільного права, кримінального права, адміністративно-процесуального права, цивільно-процесуального права, кримінально-процесуального права, а також наука фінансового права, земельного права, трудового права, сімейного права, виправно-трудового права та ін. Однак необхідність спеціалізації правового регулювання окремих, специфічних ділянок, сфер суспільних відносин та певна взаємодія основних галузей права та галузей законодавства у цій сфері зумовлювала формування комплексних галузей законодавства, що в свою чергу знаменувало і початок процесу становлення комплексних галузей права, а отже, і юридичних наук. Сьогодні можна виділити такі комплексні юридичні науки: наука господарського права, наука аграрного права, наука екологічного права (тобто науки, що сформувалися на базі комплексних інтегрованих галузей законодавства). Однією з таких наук є комплексна юридична наука – наука сільськогосподарського (аграрного) права, визначальну роль у становленні якої відіграла поява комплексних уніфікованих та спеціалізованих нормативно-правових актів, що відображали специфіку аграрного землевикористання, сільськогосподарського виробництва та формування на їхній основі комплексної інтегрованої галузі сільськогосподарського законодавства та однойменної галузі права. Крім згаданих груп наук, є ще прикладні юридичні науки, тобто науки, спрямовані на теоретичне освоєння техніки юриспруденції [1, с.377-378] (криміналістика, судова статистика, судова психологія та ін.). В окрему групу юридичних наук виділяють також міжнародно-правові науки (науку міжнародного публічного права та науку міжнародного приватного права). Основним завданням юридичної науки є об’єктивне відображення дійсності, законів її розвитку з метою “озброєння” людини новими знаннями. Для досягнення цієї мети наука виконує різноманітні функції, в яких виявляється суть і призначення її в суспільстві. Функції юридичної науки – це “основні напрями її впливу на соціальні явища, насамперед на право і державу, на суспільні відносини, на формування і розвиток особи” [9, с.157]. У питанні про перелік та зміст функцій юридичної науки немає достатньої єдності поглядів. Так, на думку П.О.Недбайла, юридичній науці в цілому властиві такі функції: онтологічна (що в свою чергу складається з двох функцій – констатаційної та інтерпретаційної), евристична, методологічна, політична, практико-організаційна, ідеологічна і прогностична [8, c.134]. Інший перелік функцій дає П.М.Рабінович [9, с.157-158], А.Ф.Черданцев [17, с.7-8] та ін. На наш погляд, враховуючи особливості предмета, цілі та специфіку методології юридичної науки, доцільно виділити такі основні функції юридичної науки: 1) евристична – головна, фундаментальна функція юридичної науки, що полягає у відкритті нових, раніше не відомих знань про явища та процеси державно-правової дійсності. Ця функція є базовою, визначальною для всіх інших функцій – адже завдання, яке вона виконує, є фактично головним завданням, а в кінцевому підсумку – і метою самої юридичної науки; 2) пізнавальна функція, що полягає у виявленні існуючих державно-правових явищ; 3) констатуюча функція, що полягає у фіксації вже виявлених явищ та фактів державно-правової дійсності; 4) описова функція, з допомогою якої описують явища та факти державно-правової дійсності; 5) інтерпретаційна функція, що полягає у поясненні сутності державно-правових явищ, їхніх основних властивостей, функцій, закономірностей; 6) прогностична – полягає у передбаченні розвитку державно-правових явищ, тих змін, які з ними відбудуться в майбутньому; 7) практико-прикладна – функція, з допомогою якої формулюються рекомендації, пропозиції щодо удосконалення, розвитку певних державно-правових інститутів; 8) методологічна – полягає у використанні положень юридичної науки, вже відкритих нею знань та законів як методологічної основи, фундаменту для здобуття нових знань чи вдосконалення вже добутих (як в юриспруденції, так і в інших науках); 9) ідеологічно-виховна – полягає у цілеспрямованому впливі юридичної науки передусім на правову, а також моральну, політичну свідомість людей, підвищення їх правової культури та зміцнення у суспільній свідомості авторитету права як основного регулятора поведінки. Методологія сучасної юридичної науки є дуже складним і багатоплановим явищем. Ця обставина зумовлює значну різноманітність способів і підходів до інтерпретації її поняття. В юридичній літературі тепер немає однозначного, цілісного трактування понять “методологія” і “метод” та похідних від них. Так одні автори ототожнюють методологію з філософією [13, с.13], діалектикою та історичним матеріалізмом [10, с.3], розуміють її як науку про методи [7, с.24-25] тощо. Найпоширенішим є розуміння методології юридичної науки як системи теоретичних принципів, логічних прийомів, спеціальних методів і засобів пізнання державно-правових явищ [12, с.6]. П.М.Рабінович визначає методологію юридичної науки як а) систему підходів і методів, способів наукового дослідження, а також як б) вчення (теорію) про їх використання в процесі дослідження державно-правових явищ [9, с.158]. Аналогічне визначення методології юридичної науки дає і Н.І.Козюбра [5, с.8]. Отже, методологію юридичної науки слід розглядати двояко: 1) як систему певних її елементів, тобто з позицій її внутрішньої будови, зумовленої предметом юридичної науки і пристосованої до нього. В цьому розумінні методологія як система є впорядкованою сукупністю, комплексом пізнавальних та дослідницьких засобів – певних теоретичних принципів та підходів, методів та способів пізнання і дослідження державно-правових явищ; 2) як елемент іншої системи, інакше кажучи, надсистеми, якою є юридична наука. Тут методологію треба розглядати як сукупність знань, учення (теорію) про пізнавальні та дослідницькі засоби юридичної науки та їх застосування. В такому розумінні методологія є складником юридичної науки, що належить до її теоретичної частини. Як зазначає Н.І.Козюбра, “таке вчення не є якоюсь відособленою, локалізованою науковою дисципліною, воно внутрішньо іманентне всій юридичній науці і є невід’ємною частиною її теорії” [5, с.14]. Дуже широкий діапазон думок спостерігаємо і стосовно трактування методу юридичної науки. На наш погляд, методи юридичної науки треба розглядати як складові елементи системи методології правознавства. Отож метод юридичної науки – це специфічний спосіб наукового дослідження явищ та фактів державно-правової дійсності. Усі методи юридичної науки можна певним чином класифікувати, поділити на окремі групи. Такі групи методів юридичної науки різними авторами трактуються неоднаково. Так В.М.Сирих виділяє такі їх види: метод матеріалістичної діалектики, загальні прийоми, спеціальні методи і окремо-правові [11, с.13]. Часто методи ділять за сферою їх застосування на загальний, діалектико-матеріалістичний метод; методи, загальні для наук, але спеціальні щодо загального; окремо-правові методи [16, с.12-18]. Вдалою, на наш погляд є класифікація методів, запропонована П.М.Рабіновичем: філософсько-світоглядні підходи, загальнонаукові, групові та спеціальні методи [9, с.158-159]. Загалом, класифікація методів, їх поділ на певні групи є дещо умовними. Це пояснюється тим, що в сучасних умовах спостерігається широка інтеграція наук, яка виявляється і у використанні однією наукою методів інших наук. Зокрема, в юридичну науку все ширше проникають методи соціології, психології, логіки, кібернетики. Значення юридичної науки розкривається через її завдання та зв’язок з практикою державно-правового життя. Одним із першочергових завдань юридичної науки, найголовнішим за своєю значущістю, є, як видається, розробка проблем системи законодавства, її розвитку. Це пояснюється підвищенням ролі правового регулювання суспільних відносин, яке своєю чергою передбачає необхідність постійного вдосконалення законодавства. У зв’язку з цим галузеві, комплексні юридичні науки, поряд з участю у вирішенні теоретичних питань системності законодавства, перевірки і розвитку вироблених правових конструкцій, покликані підготувати конкретні рекомендації щодо побудови системи законодавства кожної окремої галузі. У сучасних умовах юридична наука повинна глибоко розробляти для державно-правової практики конкретні наукові пропозиції і рекомендації, що торкаються усіх найважливіших сфер суспільного життя. Можна без перебільшення стверджувати, що в наш час, коли створюється правова держава, соціальна практика не може не вивчати і, найголовніше – не враховувати теоретичних висновків, які випливають із узагальнення її досвіду, а також не брати до уваги науково обрунтованих рекомендацій, спрямованих на вдосконалення практичної діяльності. Взаємозв’язок науки і практики, їх взаємопроникнення і взаємозумовленість ніколи не були такими органічними, нерозривними, як тепер, в умовах докорінних змін у сфері державно-правового життя України. В умовах розбудови української держави та створення її єдиної, цілісної правової системи головне завдання вчених полягає в піднесенні ролі і значення всіх суспільних наук, зокрема – юридичної (правової) науки, на рівень тих високих вимог, які пред’являє до них реальна дійсність, суспільна практика. В.О.Котюк слушно зазначає, що прогрес науки полягає в тому, що вона все повніше і глибше відображає реальну дійсність [6, с.3]. Разом з тим не можна відкидати загальні закономірності розвитку юридичної науки та специфічні галузеві наукові закони юридичного поступу. Проте треба пам’ятати і про те, що йдеться не про подальший поступовий розвиток старих доктрин, а про становлення радикально нових правових інститутів (зокрема, інституту приватної власності на землю) та цілих правових наукових систем. До них, зокрема, належить і аграрне право як системне утворення, яке, на відміну від колишнього колгоспного права, уособлює не один монопольний суб’єкт аграрних відносин, яким був колгосп, а багатоструктурну групу аграрних суб’єктів, заснованих на різних формах власності. 1. Алексеев С.С. Проблемы теории права. Курс лекций: В 2 т. – Свердловск, 1972. 2. Большая Советская энциклопедия. – М. – Т.29; Советский энциклопедический словарь. – М., 1987.; Украинский советский энциклопедический словарь. – К., 1988. – Т.2 3. Большая Советская энциклопедия. – 2-е изд. – М., 1954. Див. також: Краткий философский словарь. – М., 1955. 4. Керимов Д.А., Шейндлин Б.В. О предмете общей теории государства и права. / Советское государство и право – 1957. – №12. 5. Козюбра Н.И. Понятие и структура методологии юридической науки. // Методологические проблемы юридической науки: Сб. науч. трудов. – К.: Наук. думка, 1990. 6. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій. – К.: Вентурі, 1996. 7. Лукич Р. Методология права. – М.,1981; Баскин Ю.Я., Фельдман Д.И. Международное право: Проблемы методологии. – М., 1971; Проблемы теории государства и права / Под ред. С.С.Алексеева. – М.: Юрид. л-ра, 1987. 8. Недбайло П.Е. Введение в общую теорию государства и права. – К., Вища шк.,1971. 9. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1994. 10. Строгович М.С. Методологические вопросы юридической науки / Вопросы философии. – 1965. – №12. 11. Сырых В.М. Метод правовой науки (основные элементы, структура). – М., 1980. 12. Теория государства и права / Отв.ред. ред. А.И.Королёв, Л.Е.Явич. – Л., 1987. 13. Теория государства и права / Под ред. К.А.Мокичева. – М., 1970. 14. Українська Радянська енциклопедія. – Т.7. Украинский советский энциклопедический словарь. – Т.2; Советский энциклопедический словарь. 15. Українська Радянська енциклопедія. – 2-ге вид. – К., 1983. – Т.10. 16. Фельдман Д.И., Курдюков Г.И., Лазарев В.В. Теоретические проблемы методологии исследования государства и права. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1975; Радько Т.М. Методологические вопросы познания функций права. – Волгоград,1974; Баскин Ю.Я., Фельдман Д.И. – Указ. соч. 17. Черданцев А.Ф. Понятие и функции юридической науки // Методология советского правоведения:. Межвуз. сб. / Под ред. Л.А.Гупало. – Свердловск: УрГУ,1978 – Вып.70. 18. Юридичний словник-довідник / За ред. Ю.С.Шемшученко. – К.; Femina, 1996. Наділення людей правами та обов’язками передбачає досягнення певної мети, яка в державі виражається у задоволенні потреб та інтересів як самих носіїв прав і обов’язків, так і потреб усього суспільства в цілому. Для цього люди повинні мати змогу реалізувати свої права та обов’язки, передусім вступивши у правовідносини. А проте учасниками правовідносин можуть бути не лише окремі індивіди, але й інші суб’єкти, переважно юридичні особи (наприклад, підприємства, установи, організації), які відповідно до законодавства є носіями прав та обов’язків і тому також визнаються суб’єктами права. Щоб бути учасниками правовідносин, фізичні та юридичні особи повинні бути наділені законом певними властивостями, сукупність яких утворює поняття правосуб’єктності. Правосуб’єктність – це властивість, якою особа наділена на підставі загальної правової норми; це умова можливих правовідносин, необхідна передумова правовідносин, змістом яких є конкретні права і обов’язки [5, с.107]. Правосуб’єктність охоплює правоздатність, дієздатність і правовий статус [13, с.134]. Правоздатність – це здатність особи мати права та обов’язки. Дієздатність – це здатність особисто, своїми діями набувати юридичних прав та нести відповідні обов’язки, а також реалізовувати ці права і виконувати обов’язки. Кожний суб’єкт права внаслідок самої дії закону, тобто незалежно від участі в тих чи інших правовідносинах, наділений певним комплексом прав і обов’язків, які створюють його правовий статус. Правовий статус має особливе, визначальне значення для правового регулювання поведінки осіб: він служить передумовою конкретних взаємовідносин між ними, зумовлює зміст поведінки особи в різних життєвих ситуаціях. Значення поняття правового статусу полягає в тому, що він дає змогу виділити такі права і обов’язки, які не можуть бути відчужені або скасовані, не можуть змінюватись угодою окремих людей. Невідчужуваність правового статусу прямо закріплена в Конституції України: “права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними”, “не можуть бути скасовані” (ст.21,22). Категорія правового статусу не охоплює всіх юридичних можливостей і обов’язків, які випливають для суб’єкта права безпосередньо з дії законів. Вона містить у собі лише загальні права та обов’язки, які служать абстрактною передумовою виникнення конкретних суб’єктивних прав і обов’язків у правовідносинах, учасником яких може стати суб’єкт права. Але поряд із загальними правами та обов’язками законодавство надає людям права і обов’язки, визначені за своїм змістом. Ці права є не передумовою участі в правовідносинах – вони служать засобом задоволення конкретних інтересів людей, а обов’язки забезпечують дотримання інтересів суспільства. Як учасник правовідносин кожний суб’єкт права може мати визначене коло конкретних суб’єктивних прав та обов’язків. У юридичній науці відомі різні погляди щодо введення їх у зміст правового статусу. На думку деяких авторів, правовий статус охоплює як права та обов’язки, що виникають поза правовідносинами, так і права та обов’язки, які виникають у конкретних правовідносинах, тобто суб’єктивні права та обов’язки [14, с.72; 1, с.25]. А.В.Міцкевич вважає таке твердження помилковим, оскільки у суспільстві на підставі дії закону можна надати громадянам лише можливість мати такі права, як право власності на майно, права, пов’язані з трудовими відносинами тощо, а не самі ці права. Тому в правовий статус він вводить правоздатність, права та обов’язки, які виникають поза правовідносинами, а “виникнення суб’єктивних прав та обов’язків у правовідносинах буде залежати від фактичної реалізації правоздатності, забезпеченої низкою гарантій” [9, с.15]. Ми погоджуємося з думкою А.В.Міцкевича стосовно того, що не можна пов’язувати визначення змісту правового статусу з наявністю чи відсутністю конкретного суб’єктивного права або обов’язку. Зміст правового статусу становлять загальні права і обов’язки, які є передумовою набуття конкретних суб’єктивних прав та обов’язків, що виникають у певного суб’єкта лише тоді, коли він вступає в конкретні правові відносини [6, с.192]. Разом з тим сумнівним є його твердження, що правоздатність – це елемент правового статусу і від її реалізації залежить виникнення суб’єктивних прав і обов’язків. Якщо правоздатність особи – це здатність мати права і обов’язки, в тому числі суб’єктивні, то правовий статус охоплює права і обов’язки, на підставі яких виникають суб’єктивні права і обов’язки. Отже, правовий статус становлять визнані Конституцією та законами вихідні, невідчужувані права і обов’язки особи, які виникають не в зв’язку з реалізацією інших прав, не на підставі юридичних фактів, а існують в результаті наявності особи (фізичної чи юридичної) правоздатності. Правовий статус як сукупність прав і обов’язків, на відміну від правоздатності, яка визнається однаковою для всіх людей, може бути різний. Конкретні особи можуть мати різний правовий статус залежно від певних обставин (громадянство, працездатність, вік тощо). Окремо зазначимо, що на зміст правового статусу має вплив і виконання особою загальних прав та обов’язків. Наприклад, громадянин, здобувши певну освіту, тобто реалізувавши загальне право на освіту, дістав можливість займати посади, які потребують цієї освіти. Разом з тим він не втратив права працювати на посадах, які не потребують спеціальних знань. Розширено зміст правового статусу в зв’язку з реалізацією загального права. Крім того, в деяких випадках правовий статус може змінюватись і на підставі рішення суду, коли, наприклад, суд призначає таке кримінальне покарання, як позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю (ст.31 Кримінального кодексу України). Володіння правами і обов’язками зумовлено, як уже зазначалось, наявністю в особи здатності їх мати, тобто наявністю правоздатності. На законодавчому рівні визначено поняття лише цивільної правоздатності. Стаття 9 Цивільного кодексу України встановлює, що здатність мати цивільні права і обов’язки (цивільна правоздатність) визнається однаковою мірою за всіма громадянами. Відповідно до такого законодавчого визначення в теорії права та галузевих науках правоздатність розкривається як здатність мати права і обов’язки, можливість бути їх носіями, тобто як здатність до правоволодіння взагалі та до правоволодіння в конкретних галузях права [8, с.71; 10, с.172; 4, с.5]. При цьому наголошено на відмінності правоздатності як умови правоволодіння від самого правоволодіння. Розглядаючи правоздатність як самостійне правове явище (таку думку підтримують більшість науковців), спостегігаємо розбіжності щодо його правової природи. Чимало вчених вважає правоздатність елементарними, первинними правовими відносинами [10, с.172]. Така позиція пояснюється тим, що правоздатність являє собою визнану державою можливість особи вступати в різні правові відносини, а реалізація цієї можливості щодо праці гарантується і юридично забезпечується тим, що держава покладає обов’язок на інших суб’єктів трудового права сприяти реалізації громадянами своїх прав. М.Г.Александров зазначав, що правоздатність – це “особливі суспільні відносини в державно-організованому суспільстві. Правоздатність ніщо без держави, яка визнає за особою певні правові можливості” [2, с.164-165]. На нашу думку, це твердження помилкове. Суть правоздатності полягає в тому, що вона є властивістю, станом особи, незалежним від волевиявлення держави. Ми погоджуємося з думкою тих учених, які вважають, що правоздатність є природною здатністю людини і що “особистість містить взагалі правоздатність” [11, с.52]. Держава не може ні обмежити правоздатність, ні позбавити її. Правоздатність можна прирівняти до таких природних властивостей людини, як здатність жити, рухатися, дихати, сміятися. Неможливість позбавити таких властивостей є очевидною. Мабуть, спираючись на це, галузеве законодавство (за винятком цивільного) не закріплює поняття правоздатності, а вважає її само собою зрозумілим явищем. Як категорія універсальна, природна, правоздатність не може виявляти себе в різних галузях права по-різному. Звичайно, це не означає, що та чи інша людина є носієм усіх наявних прав одночасно. Для набуття конкретного права іноді недостатньо здатності його мати. Є низка обставин, з настанням яких людина стає володарем конкретного права чи обов’язку. Наприклад, для набуття права на працю людина повинна досягти зазначеного в законі віку та певного фізичного і розумового розвитку. Але здатність мати право на працю вона набуває з моменту народження і саме тому, що вона є людиною. Правоздатність існує там, де є взагалі правове регулювання, правове середовище. Ця якість незмінна, її не можна зробити більшою чи меншою. Особа може бути недієздатною, проте не може бути неправоздатною. Позбавлення особи правоздатності перетворило б особу в річ, об’єкт права. Правоздатність і правовий статус є категоріями, за наявності яких особа може бути учасником правових відносин, а отже, визнається суб’єктом права. Проте такий суб’єкт права є пасивним учасником правових відносин. Якщо немає здатності власними діями набувати прав і створювати обов’язки, то особа позбавляється можливості здійснювати правомірні вчинки, на підставі яких виникали б самі правові відносини, а набуття прав та створення обов’язків у правових відносинах, зазвичай, здійснюється її представниками. Будь-яка особа має можливість самостійно вступати у правовідносини лише за умови її дієздатності. Наділення особи дієздатністю є передумовою реалізації нею прав і обов’язків, які становлять її правовий статус. Кожна особа самостійно, за власною волею визначає, які права їй реалізовувати, в які конкретні правовідносини їй вступати. Важливість вчинення таких дій потребують певного рівня розвитку особи, здатності свідомо приймати юридично значущі рішення. Чинниками, які визначають здатність особи до самостійних, вольових, свідомих дій, є її вік та психічний стан. Вони і встановлюють обсяг дієздатності особи. Серед науковців немає єдності думок щодо правової природи дієздатності. П.М.Карпушин вважає, що дієздатність є елементарними правовими відносинами і полягає вона у визнанні державою здатності особи своїми діями викликати до життя, змінювати та припиняти правові відносини [7, с.78]. Фактично таку ж позицію займає і М.Г.Александров, зазначаючи, що це особливі суспільні відносини в державно-організованому суспільстві [2, с.164]. Б.К.Бегічев характеризує дієздатність через категорію юридичної можливості, вказуючи, що дієздатність надає її володарю можливості вимагати певної поведінки від інших осіб – утримуватися від дій, які перешкоджають йому самому, без будь-чийого дозволу, здійснювати свої права і виконувати обов’язки [3, с.52]. Як і правоздатність, дієздатність є властивістю особи. Однак ця властивість не є природною, а залежить від волевиявлення держави. Саме держава встановлює коло тих обставин, пов’язаних у першу чергу з розумовим розвитком, за яких людина може свідомо приймати рішення, що мають юридичне значення. Суспільна значущість таких рішень зумовлює відмінності прояву дієздатності в різних галузях права. Лише за наявності правоздатності, правового статусу та дієздатності особу можна вважати в повному обсязі правосуб’єктною, а отже, вона може бути повноправним суб’єктом права. 1. Александров Н.Г. Правовые отношения в социалистическом обществе. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1959. 2. Александров Н.Г. Трудовое правоотношение. – М.: Юрид. изд-во Министерства Юстиции СССР, 1948. 3. Бегичев Б.К. Проблемы трудовой дееспособности граждан // Проблемы сов. тр. права: Науч. тр. Вып. 46. – Свердловск: Свердлов. юрид. ин-т, 1975. 4. Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. – М.: Госюриздат, 1950. 5. Волкова О.Н. Субъекты социалистического трудового договора // Развитие трудового права и права социального обеспечения в современный период. – М.: ВЮЗИ, 1986. 6. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / Колодій А.М., Копєйчиков В.В., Лисенков С.Л. та ін. – К.: Юрінком, 1997. 7. Карпушин М.П. Социалистическое трудовое правоотношение. – М.: Госюриздат, 1958. 8. Котюк В.О. Теорія права. Курс лекцій: Навч. посіб. для юрид. фак-тів і вузів. – К.: Вентурі, 1996. 9. Мицкевич А.В. Субъекты советского права. – М.: Гос. изд-во юрид. лит. 1962. 10. Прокопенко В.І. Трудове право: Курс лекцій. – К.: Вентурі, 1996. 11. Ромовська З. Цивільна правоздатність громадян // Право України. – 1994. – №10. – С. 51-54. 12. Теория государства и права: Курс лекций /Байтин М.И., Григорьев Ф.А., Зайцев И.М. и др. – М.: Юристъ, 1997. 13. Теория права и государства. Учебник для вузов /Под ред. проф.. Манова Г.Н. – М.: Изд-во БЕК, 1995. 14. Толстой Ю.К. К теории правоотношений. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1959. У системі законодавства України з питань прав людини і громадянина важливе місце займають закони про свободу віросповідання та релігійні організації. Правову основу діяльності релігійних організацій становлять Конституція України, яка проголошує, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання (ст.35), а також Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.91 р. У низці інших нормативно-правових актів визначені юридичні засоби реалізації, охорони і захисту свободи вибору світогляду та віросповідання, а також окремих її елементів (можливостей), зокрема таких, як право на світську та релігійну освіту, право на альтернативну (невійськову) службу [3]. Крім того, згідно зі ст.9 Конституції України, частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і в яких, зокрема, також закріплюється свобода світогляду та віросповідання. До них належать насамперед Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст.18) та Конвенція про захист прав людини і основних свобод (ст.9). Отже, можна стверджувати, що у системі законодавства України досить чітко викристалізовується та його ділянка, яка торкається свободи світогляду і віросповідання і релігійних організацій. Можна констатувати існування комплексного інституту законодавства, який є основою юридичного механізму забезпечення свободи світогляду і віросповідання. Однак аналіз законодавчих та інших нормативно-правових актів, які входять до складу цього інституту, виявляє, що серед їх приписів є й такі, що не відповідають Конституції України, суперечать один одному, а також потребують коректування і доповнень унаслідок змін, що відбулись у соціальному житті Україні. У порядку законодавчої ініціативи до Верховної Ради України було подано низку пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства з питань свободи віросповідання та діяльності релігійних організацій [8; 9]. Однак на сьогодні вони не реалізовані і навіть, наскільки відомо, відкликані їх авторами. У пропонованій статті висловимо деякі міркування щодо можливостей поліпшення законодавчого регулювання зазначених питань. Насамперед законодавство, яке ми розглядаємо, має бути приведене у відповідність до Конституції України, зокрема у ньому повинна гарантуватися кожному (а не лише громадянам України) свобода світогляду і віросповідання. Окрім того, треба говорити не про свободу совісті, як це сформульовано у відповідному Законі України, а про свободу світогляду і віросповідання. У Конституції України закріплено важливий принцип, згідно з яким “жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова”. Цей принцип має бути відображений і в Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації”. У цьому ж законі слід закріпити такий елемент (можливість) свободи віросповідання, як право на альтернативну (невійськову) службу відповідно до Конституції України. Сам же механізм реалізації цього права, як уже зазначалося, передбачений у спеціальному Законі України “Про альтернативну (невійськову) службу” та у низці підзаконних нормативно-правових актів. У 1996 р. до Закону України “Про освіту” було внесено зміни і доповнення, згідно з якими заклади освіти в Україні незалежно від форм власності (а не лише державна система освіти в Україні, як це передбачено у Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації”), відокремлені від церкви, від релігійних організацій, крім тих, які засновані самими релігійними організаціями [1]. Проте ми вважаємо, що лише державна система освіти повинна мати світський характер, а тому до Закону України “Про освіту” доцільно внести відповідні зміни. Крім того, згідно з цим законом (ст.18), заклади освіти можуть створювати й організації, зокрема релігійні, але дотримуючись умов, які визначені у законодавстві України. Отже, доцільно було б зафіксувати у Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації” положення про те, що релігійні організації мають право створювати духовні навчальні заклади, а також інші заклади освіти відповідно до законодавства України. Духовні навчальні заклади також мали б право одержувати ліцензії на здійснення діяльності, пов’язаної із наданням послуг для здобуття освіти із підготовкою фахівців різних рівнів кваліфікації на загальних умовах, які визначені у законодавстві України. Адже чимало духовних навчальних закладів за рівнем підготовки спеціалістів сьогодні практично не поступаються аналогічним світським установам. Наприклад, у Львівській богословській академії й у семінарії Святого Духа, що діє в її складі, заняття ведуть 65 викладачів, серед яких 18 докторів наук з України та з-за кордону [2, с.26]. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” варто доповнити також положенням про те, що релігійно-філософські, релігієзнавчі та релігійно-пізнавальні предмети, викладання яких не супроводжується релігійними обрядами і має лише інформативний характер, можна вводити до навчальних планів державних закладів освіти, що, власне, й практикується. У тому ж законі фіксуються певні види релігійних організацій (релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з них), зазначається мета їх створення, однак немає визначення їхнього загального поняття. А проте така легальна дефініція необхідна саме тепер, коли на законодавчому рівні дозволено сповідувати будь-яку релігію, зокрема, мабуть, і не відому раніше не тільки в Україні, а, можливо, й у світі. Тому потрібно чітко визначити у самому законі поняття та ознаки релігійної організації, за якими її можна відрізнити від інших організацій – нерелігійних, особливо ж у тих випадках, коли щодо цього виникають неоднозначні оцінки. Це зроблено, наприклад, у Федеральному законі Російської Федерації “Про свободу совісті і про релігійні об’єднання” (1997), де зазначається, що релігійним об’єднанням визнається добровільне об’єднання громадян Російської Федерації, утворене з метою спільного сповідування і поширення віри і наділене такими для реалізації цієї мети ознаками: віросповідання; проведення богослужінь, інших релігійних обрядів і церемоній; навчання релігії і релігійне виховання своїх послідовників. Аналогічне визначення поняття релігійних організацій може бути зафіксоване і в українському законодавстві. У цьому зв’язку виникає запитання: який державний орган чи посадова особа у кожному конкретному випадку визначатиме, чи належить та чи інша організація до релігійної, чи ні? Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” не дає відповіді на це запитання. Але у ст.30 цього закону передбачено, що Державний комітет України у справах релігій забезпечує релігієзнавчу експертизу за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів. В яких же випадках призначається ця експертиза та який порядок її проведення – на сьогодні це юридично не регламентовано. В Інформаційному звіті Державного комітету України у справах релігій за 1998 р. “Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації, державно-церковних відносин в Україні” зазначається, що Кабінет Міністрів України створив державну релігієзнавчу експертну раду, яка буде займатися експертизою віросповідної доктрини неорухів, вивченням їхньої практики [6, с.20]. Тому доцільно було б розробити і затвердити урядовою постановою положення “Про підстави і порядок проведення релігієзнавчої експертизи”. Треба зауважити, що на міжнародному рівні питання про визначення поняття релігії і, відповідно, про те, який рух або яка організація є релігійними, залишаються невирішеними. Європейський суд з прав людини у справі “Менусакіс проти Греції” ухвалив, що вирішення питання про те, що є і що не є релігією, – то не справа держави. Директорат з прав людини Секретаріату Ради Європи у своєму дослідженні дійшов висновку, що термін “релігія” у правовому сенсі має дуже широке тлумачення. Відповідно захист релігійної свободи стосується не лише прихильників загальновідомих і глобально поширених релігій, але й тих, які трапляються дуже рідко, або фактично не відомі [7, с.30]. І далі, необхідно зазначити, що у чинному законодавстві є багато декларативних положень, які не забезпечені юридичними засобами реалізації, охорони та захисту. Наприклад, не передбачено механізму захисту від таких дій, як-от: примус громадян до сповідування або до відмови від сповідування якоїсь релігії, до участі або неучасті у богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, до навчання релігії; вимога від священнослужителів відомостей, отриманих ними під час сповіді віруючих; порушення виняткового права релігійних організацій засновувати підприємства для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення. За виконання таких дій слід встановити конкретну юридичну відповідальність. Заслуговують на увагу і схвалення пропозиції народного депутата України В.С.Журавського, які торкаються застосування до релігійних організацій таких стягнень, як попередження, адміністративного штрафу, тимчасової заборони (зупинення) окремих видів або ж усієї діяльності релігійних організацій; примусового розпуску (ліквідації) релігійної організації за діяння, зазначені в законі [9]. Потребує вдосконалення і порядок реєстрації статутів (положень) релігійних організацій. У чинному законодавстві України закріплено, що для набуття релігійною громадою (яка є місцевою релігійною організацією) статусу юридичної особи громадяни у кількості не менш ніж десять чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають відповідну заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної або прирівняної до неї державної адміністрації [4]. Слід зазначити, що повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов’язковим (ст.8 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”). Це положення закону викликало чимало дискусій [5]. У проекті Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 18.12.1998 р. вже пропонували деякі зміни щодо порядку реєстрації статутів (положень) релігійних організацій. Зокрема, у цьому законопроекті зазначалось, що повідомлення державних органів про утворення релігійної громади є обов’язковим для всіх релігійних організацій. З такою пропозицією не можна не погодитись, оскільки саме лише повідомлення про створення релігійної громади не є втручання в її внутрішні справи, а навпаки, – це “поштовх” для неї набути статусу юридичної особи, внаслідок чого за нею визнаватимуться такі права (та й обов’язки), яких вона без такого статусу не матиме. Крім того, держава повинна володіти інформацією про створення тих чи інших релігійних громад, щоб контролювати відповідність їхньої діяльності законам. Якщо релігійна громада діятиме в межах законодавства, то вона, не побоюючись, повинна повідомити про своє створення відповідні державні органи. Важливо також передбачити у законі відповідальність за неповідомлення про створення релігійної громади, інакше пропонована законодавча новела не буде дієвою. У згаданому законопроекті пропоновано збільшити мінімальну кількість членів релігійної громади до 25 чоловік, а також вимагається подання додаткових, крім заяви і статуту, документів, а саме: протоколу установчих загальних зборів релігійної організації, списку громади, що її утворили, відомостей про склад статутного органу та документа, який підтверджує зазначену у статуті канонічну й організаційну підлеглість релігійної громади. Якщо ж релігійна організація, що утворюється, підпорядковуватиметься релігійному центру, що перебуває за межами України, то вона має подати ще й копію статуту (положення) або інший основоположний документ цього центру та його переклад, а також підтвердження про державну реєстрацію чи інший документ про визнання державою цього релігійного центру в тій країні, де він перебуває. У разі неподання зазначених документів відповідні державні органи можуть відмовити у реєстрації статуту (положення) релігійної організації. У законопроекті пропонуються також й інші підстави відмови у реєстрації, зокрема, якщо засновники релігійної організації не є правомочними або якщо релігієзнавчою експертизою організацію не визнано релігійною (хоча й у вказаному документі теж нічого не сказано про зміст такої експертизи та порядок її проведення). Дещо інший порядок офіційного визнання релігійних організацій пропонує В.С.Журавський [9]. Згідно з його пропозиціями, легалізація (офіційне визнання) релігійних організацій реалізується шляхом їхньої реєстрації або повідомлення про заснування. Повідомлення державних органів про заснування релігійної громади не є обов’язковим. Інші ж релігійні організації (конфесії (місії), релігійні навчальні заклади, монастирі, релігійні братства) підлягають обов’язковій легалізації. Правовий статус зареєстрованих релігійних громад, відповідно, набагато ширший, ніж тих, які тільки повідомили про своє заснування. З такою легалізацією релігійних громад погодитися можна, оскільки вони мають право самі визначати свій статус. Пропозиція стосовно того, що релігійні громади мають право і не повідомляти про своє заснування, видається заперечною з вищевикладених підстав. Нарешті, гадаємо, що безсумнівно демократичні положення, закріплені у ст.35 Конституції України, нині потребують певних доповнень та уточнень. Зокрема, у зміст свободи віросповідання, визначений цим конституційним приписом, не увійшли такі її істотні елементи, як можливість: а) змінювати релігію; б) поширювати релігійні й інші переконання; в) здобувати релігійну освіту. Ці можливості (права) також бажано закріпити у згаданій конституційній нормі. Запропоновані зміни, доповнення, уточнення до законодавства України про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації сприятимуть, як видається, поліпшенню реалізації, охорони і захисту одного з фундаментальних особистісних прав людини і громадянина. 1. Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №21. – Ст.84. 2. Духовна освіта в Україні: проблеми й напрямки розвитку // Людина і світ. – 1998. – №10. 3. Закон України “Про освіту” від 23.05.1991 р. з наступними змінами і доповненнями; Закон України “Про альтернативну (невійськову) службу” 4. (в редакції від 18.02.1999 р.); постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження нормативно-правових актів щодо застосування Закону України “Про альтернативну (невійськову) службу” від 10.11.1999 р. №2066; постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про Державний Комітет України у справах релігії” від 03.01.1996 р. №2; Указ Президента України “Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна” від 05.03.1992 р. 5. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.91р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №5. – Ст.34. 6. Климов В. Законодавчі ініціативи Держкомрелігій: проекти й реалії // Людина і світ. – 1998. – №2. 7. Людина і світ. – 1999. – №2. 8. Проблема новітніх релігійних рухів в Європарламенті // Людина і світ. – 1998. – №8. 9. Проект Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 18.12.1998 р., (поданий Кабінетом Міністрів України). 10. Проект Закону України “Про вільність віросповідання і релігійну діяльність” від 22.06.1998 р. (поданий народним депутатом України В.С.Журавським).
Одним з важливих аспектiв прав людини є проблема обмежування їх здiйснення, що достатньо повно вiдображено в Конвенцiї про захист прав i основних свобод людини (далі – Конвенція), ратифiкованiй Україною 17 липня 1997 року. Конвенцiя дозволяє обмежувати права людини за наявностi відповідних пiдстав, найпоширенiшими з яких є: iнтереси громадського порядку (ст.6, 8, 9, 10, 11), нацiональної безпеки (ст.6, 8, 10, 11), моралi (ст.6, 9), економiчного добробуту країни (ст.8), захист прав i свобод iнших (ст.8, 9, 11), захист територiальної цiлiсностi (ст.10), пiдтримання авторитету i неупередженостi правосуддя (ст.10), захист здоров’я населення (ст.8, 9, 10, 11). Конвенцiя є досить ефективною системою мiжнародних норм для захисту прав людини та однiєю з найпередовiших у свiтi форм мiжнародної судової процедури. На сьогоднi Європейський суд з прав людини (далі – Суд) у Страсбурзi регулярно визнає країни – члени Ради Європи такими, що порушили свої зобов’язання з мiжнародного права в галузi прав людини, в основi якого лежать положення Конвенцiї. А сувереннi держави виконують негативнi стосовно них рiшення Суду, змiнюючи законодавство, судовi процедури, а також вiдшкодовують окремим особам спричиненi їм збитки. Вищезгаданi пiдстави обмеження прав людини знаходять безпосереднє використання у практицi Суду. Оскiльки в рамках однієї статті не можна розглянути всi пiдстави, зупинимося лише на тих рiшеннях Суду, якi торкаються iнтересів моралi та непорушення прав iншої особи (зокрема, її права на честь i гiднiсть та права на повагу до особистого життя). Ознайомитися з цією практикою необхідно в зв’язку з тим, що за українським законодавством інтереси моралі також нерідко слугують обмежуючим фактором прав людини. Зокрема, ст.61 Кодексу про шлюб та сiм’ю України передбачає, що, здiйснюючи права i виконуючи обов’язки, громадяни повиннi поважати загальнолюдськi принципи, всемiрно сприяти змiцненню сiм’ї. А ст.70 цього ж Кодексу передбачає, що батьки або один з них можуть бути позбавленi батькiвських прав, якщо вони жорстоко поводяться з дiтьми, негативно впливають на дiтей своєю аморальною поведiнкою. У Кодексi законiв про працю України (п.3 ст.41) передбачається, що однiєю з додаткових пiдстав розiрвання трудового договору з iнiцiативи власника або уповноваженого ним органу з працiвником, який виконує виховнi функцiї, є вчинення цим працiвником аморального проступку, не сумiсного з продовженням даної роботи. Обмеження прав людини i громадянина в iнтересах моралi передбаченi i в цивiльному законодавствi України. Наприклад, у ст.7 Цивiльного кодексу України встановлено, що громадянин або органiзацiя, стосовно яких поширенi вiдомостi, що не вiдповiдають дiйсностi i завдають шкоди їх iнтересам, честi, гiдностi або дiловiй репутацiї, вправi поряд iз спростуванням таких вiдомостей вимагати вiдшкодування майнової i моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням. А ст.4401 цього ж кодексу передбачає, що особа, яка своїми дiяннями порушила законнi права громадянина, вiдшкодовує заподiяну йому цим моральну шкоду, якщо не доведе, що моральна шкода заподiяна не з її вини. Права людини i громадянина в iнтересах моралi обмежуються i в Кримiнальному кодексi України, який передбачає позбавлення волi чи виправнi роботи рiзних строкiв або штраф за такi дiяння: наклеп, тобто поширення завiдомо неправдивих вигадок, що ганьблять iншу особу (ст.125 КК України); образу, тобто умисне приниження честi i гiдностi особи, виражене в непристойнiй формi (ст.126 КК України); обмiрювання, обважування, перевищення встановлених роздрiбних цiн або iнший обман покупцiв у торговельних пiдприємствах чи пiдприємствах громадського харчування (ст.155 КК України); перевищення встановлених цiн i тарифiв на побутовi i комунальнi послуги, що надаються населенню, обрахування або iнший обман замовникiв у пiдприємствах побутового обслуговування населення i комунального господарства (ст.1551 КК України); хулiганство, тобто умиснi дiї, що грубо порушують громадський порядок i виражають явну неповагу до суспiльства (ст.206 КК України). Оскiльки суди України застосовують дане законодавство, а у рядi випадкiв повиннi будуть безпосередньо застосовувати також відповіднi мiжнароднi договори України (ст.9 Конституцiї України), то їм буде корисно знати, як тлумачаться i використовуються моральнi поняття в практицi Суду. Спочатку розглянемо таку пiдставу обмеження прав людини, як мораль. Ось декiлька прикладiв з практики Суду [1]. До Суду звернувся заявник пан Richard Handyside (справа Handyside v.United Kingdom), який є власником видавничої фiрми “Stage I” у Лондонi. Вiн опублiкував книгу “Маленький червоний пiдручник”. Мiсцевим судом проти заявника було винесено обвинувачення у зв’язку з порушенням Закону про непристойнi публiкацiї. На нього був накладений штраф, а нереалізований тираж наказано знищити. Рiшенням вiд 7 грудня 1976 року Суд постановив, що за обставинами цiєї справи порушення вимог ст.10 Конвенцiї не було. Суд установив, що заходи, вжитi з приводу цiєї книги та стосовно її видавця у 1971 роцi, не були необхiдними, оскiльки у Сполученому Королiвствi є крайня терпимiсть до видань, що є “чистою порнографiєю” i позбавленi iнтелектуальних чи художнiх цiнностей. Розглядаючи цю справу, Суд пiдкреслив, що, оскiльки вимоги моралi вiдрiзняються в рiзних країнах, необхідно з винятковою повагою ставитись до судження нацiональних законодавчих органiв стосовно заходiв, необхiдних для захисту моралi. Подібні аргументи Суд використав у справi Muller and others v.Switzeland. Дана справа торкалася переслiдування кантональною владою художника i тих, хто рекламував художню виставку, за демонстрацiю ними непристойних матерiалiв. Касацiйне вiддiлення у кримiнальних справах Федерального суду Швейцарiї зробило висновок, що картини, про якi йде мова, зображають “оргiю непристойної сексуальної практики, показану грубо на картинах великого формату”. На заявникiв було накладено штраф, а самi картини за розпорядженням Федерального суду передано на збереження в музей. Картини були повернутi власнику за його клопотанням через 8 рокiв. Розглянувши звернення заявника, Суд своїм рiшенням вiд 24 травня 1988 року не виявив порушення ст.10 Конвенцiї. Суд визнав, що концепцiї сексуальної моралi останнiми роками змiнилися, однак, ознайомившись з картинами, вiн не вважає необґрунтованою думку швейцарських суддiв, що згаданi картини грубо зневажають уявлення про сексуальнi пристойностi, притаманнi людям iз звичайною чутливiстю. За цих обставин, на думку Суду, з урахуванням свободи угляду, згiдно з п.2 ст.10 Конвенцiї, швейцарськi суди були вправi вважати необхiдним для захисту моралi накласти на заявникiв штраф за обнародування непристойних матерiалiв. Аналiзуючи справи Muller and others v. Switzeland i Handyside v.United Kingdom, можна дiйти висновку, що вони подiбнi за змiстом. Однак Судом щодо них постановленi дiаметрально протилежнi рiшення. Це зумовлено тим, що Європейський Суд бере до уваги особливостi нацiонального законодавства кожної країни, а змiст пануючої моралi в рiзних країнах не є тотожним. Ймовiрно, що якби окресленi в цих справах ситуацiї виникли б у державах з iншими моральними стандартами, то й iншим було б рiшення Суду. Тепер розглянемо практику застосування Судом такої пiдстави обмеження здiйснення прав людини, як непорушення права iншої особи. Пан Entony Tyrer (справа Tyrer v. United Kingdom), громадянин Сполученого Королiвства, народився 21 вересня 1956 року, проживає в Каслтаунi на островi Мен. 7 березня 1972 року мiсцевий суд визнав його винним у незаконному нападi на старшого учня цiєї ж школи з метою заподiяти тiлеснi ушкодження. У цей же день на пiдставi вiдповiдної правової норми заявник був засуджений до трьох ударiв рiзками. Покарання застосовувалося згiдно зi Статутом острова Мен, що передбачає побиття рiзками осiб чоловiчої статi у вiцi вiд 11 до 16 рокiв, визнаних винними в нападi чи побиттi. Заявнику досить довго довелося чекати в полiцейськiй дiльницi приїзду лiкаря, а ввечерi того ж дня до нього застосували присуджене покарання. Рiзки зламалися при першому ж ударi. Шкiра у заявника при цьому не була пошкоджена, але здулася, а потiм пiвтора тижня вiдчувався бiль. Суд, розглянувши справу Tyrer v. United Kingdom, вважав, що призначене йому покарання не було “катуванням” за змiстом ст.3 Конвенцiї. Суд також вважає, що таке покарання не було “нелюдським”. Вiдповiдно, на думку Суду, слiд лише визначити, чи було вказане покарання таким, що принижує гiднiсть людини. Своїм рiшенням вiд 25 квiтня 1978 року по данiй справi Суд постановив, що тiлесне покарання, застосоване до заявника, принижує людську гiднiсть. Суд зробив висновок, що заявник був пiдданий покаранню, в якому елемент приниження досягнув рiвня, притаманного поняттю “покарання, що принижує людську гiднiсть”. На нашу думку, рiвень елементу приниження визначається Судом достатньо суб’єктивно, без якихось усталених критерiїв. Так Суд не визнав, що призначене покарання було катуванням на тiй пiдставi, ніби заявник “не зазнав страждань того рiвня, який зумовлює це поняття”. Враховуючи обставини справи, Суд також не вважає, що був досягнутий рiвень, який можна було б квалiфiкувати як “нелюдське покарання”. В iншому випадку заявником був ув’язнений, який страждав психiчними розладами. Коли вiн оголосив голодовку, його помiстили в лiкарню, де примусово годували, лiкували iз застосуванням седативних препаратiв, одягнули наручники та iнодi надовго прив’язували ременями до лiжка. Суд не виявив тут порушення ст.3 Конвенцiї, зазначивши, що, “як правило, захiд, необхiдний з терапевтичного погляду, не може вважатися нелюдським або таким, що принижує гiднiсть”. Бiльше того, на думку Суду, у цiй справi “немає достатнiх доказiв, якi спростували б твердження уряду, що, згiдно iз загальновизнаним у той час принципом психiатрiї, лiкування, про яке йде мова, було виправдане медичною необхiднiстю”. На основi наведених рiшень можна зробити висновок, що iнодi Суд без урахування цілком конкретних причин i обставин не може встановити, чи є поводження таким, що є нелюдське або принижує гiднiсть, оскiльки воно в певних випадках може вважатися виправданим. Розглянемо приклад застосування Судом ст.8 Конвенцiї. Громадянин Сполученого Королiвства пан Dudgeon (справа Dudgeon v.United Kingdom), 1946 р.н., працює клерком в експедиторськiй конторi i проживає в м. Белфастi. Пан Dudgeon – гомосексуалiст i оскаржує, насамперед, наявнiсть у Пiвнiчнiй Iрландiї законiв, якi встановлюють, що деякi гомосексуальнi акти, здiйснюванi дорослими чоловiками за взаємною згодою, є злочином. Заявник скаржився на те, що за чинним у Пiвнiчнiй Iрландiї правом вiн пiдлягає кримiнальному переслiдуванню за його гомосексуальну поведiнку i вiдчуває страх, страждання i психологiчний стрес, якi зумовленi самим фактом iснування цих законiв, у тому числі небезпеку переслiдувань i шантажу. Вiн також скаржився, що пiсля обшуку в будинку у сiчнi 1978 року полiцiя допитувала його про деякi види гомосексуальної поведiнки, а вилучені під час обшуку особистi документи протягом року не були повернуті. Вiн заявляв про свої страждання від невиправданого втручання у здiйснення свого права на повагу до особистого життя. У цьому заявник вбачав порушення ст.8 Конвенцiї. Вивчивши матерiали справи, Суд своїм рiшенням вiд 22 жовтня 1981 року визнав, що полiцiєю була порушена ст.8 Конвенцiї. Пан Даджен постраждав i далі зазнає страждань вiд невиправданого, на думку Суду, посягання на його право на повагу до особистого життя. Суд визнав законну необхiднiсть у демократичному суспiльствi відповідного контролю за гомосексуальною поведiнкою, передусім для забезпечення гарантiй вiд експлуатацiї i розбещення тих, хто особливо вразливий, зокрема молодь, яка найлегше піддається негативним впливам. Органи влади повиннi вирiшити питання про гарантiї такого роду, якi необхiднi для захисту моральностi в суспiльствi, у тому числi встановити вiк, до якого молодi люди повиннi перебувати пiд захистом кримiнального закону. На нашу думку, в даному випадку Суд слушно вважає, що обмеження, встановленi для поведiнки пана Dudgeonа, за пiвнiчноiрландським правом, в силу широкої сфери його дiї i абсолютного характеру незалежно вiд суворостi передбачених санкцiй, не є спiвмiрне метi, переслiдуванiй ст.8 Конвенцiї. Цiкавою, як видається, є справа Lingens v. Austria. Заявник був засуджений за те, що у двох статтях, опублiкованих у вiденському журналi “Профiль” 14 та 21 жовтня 1975 року, вжив деякi вирази (“аморально”, “недостойно”) стосовно особи, яка в той час була Федеральним канцлером. Змiст i тон статей були цiлком урiвноваженими. Однак Вiденський апеляцiйний суд, вважаючи, що вищезгаданi вирази зашкодять репутацiї пана Крайського як полiтичного дiяча, наклав на заявника штраф, а також постановив конфiскувати вiдповiднi номери “Профiлю” i опублiкувати рiшення суду. Заявник звернувся до Суду, який своїм рішенням вiд 8 липня 1986 р. визнав, що у даному випадку мало мiсце порушення ст.10 Конвенцiї. Судом встановлено, що втручання держави в здiйснення заявником свободи виявлення своєї думки “не було необхiдним для захисту моралi в демократичному суспiльствi”; воно не вiдповiдає законнiй метi. Тобто Суд ствердив, що висловлювання про полiтичнi проблеми та про полiтичних діячів відіграють центральну роль у функціонуванні демократичного суспільства i далеко не всі з таких, навіть негативних, висловлювань, можуть вважатися неправомірними. Як бачимо, така підстава обмеження, як “необхідність в демократичному суспільстві”, теж може досить неоднозначно застосовуватись Судом залежно від конкретної соціально-політичної ситуації в окремій країні чи від якихось інших факторів. Досліджуючи проблему обмеження прав людини у рішеннях Суду, ми проаналізували незначну кількість справ. Зрозуміло, що й висновки, зроблені тут на основі їх аналізу, не є остаточними i потребують додаткового опрацювання i перевірки. 1. Дженис М., Кэй Р., Брэдли Э. Европейское право в области прав человека (Практика и комментарии) / Пер. с англ. – М.:Права человека,1997. Проблема ефективного захисту прав людини у сфері міжнародного права на сучасному етапі існує не стільки через брак відповідних міжнародно-правових інструментів, скільки через неналежну реалізацію їх норм. Наявність значної кількості правових актів, що регулюють відносини у сфері основних прав людини викликає об’єктивну потребу звести до спільного знаменника практику правозастосовчих органів і виробити відповідні уніфіковані стандарти для кожного права. Тому неабиякого значення набуває систематичне тлумачення міжнародно-правового акта, яке відображає нерозривний його зв’язок з системою міжнародного права у цілому та іншими міжнародно-правовими інструментами зокрема. Яскравим свідченням такої думки є практика Європейського суду з прав людини (далі – Євросуд) щодо здійснення систематичного тлумачення Конвенції про захист прав людини і основних свобод (далі – Євроконвенція). Визначальним для проведення систематичного тлумачення Євроконвенції є зміст ст.31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. (далі – Віденська Конвенція), згідно з якою: 1. Договір необхідно тлумачити добросовісно, відповідно до його звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об’єкта і цілей договору. 2. Для цілей тлумачення договору контекст охоплює, крім тексту, включаючи преамбулу, й додатки: - будь-яку угоду, яка стосується договору і якої було досягнуто між усіма учасниками у зв’язку з укладенням договору; - будь-який документ, складений одним або кількома учасниками у зв’язку з укладанням договору і прийнятий іншими учасниками як документ, що стосується договору. 3. Поряд з контекстом враховуються: - будь-яка наступна угода між учасниками щодо тлумачення договору або застосування його положень; - наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення; - будь-які відповідні норми міжнародного права, які застосовуються у відносинах між учасниками. 4. Спеціального значення надається термінові в тому випадку, коли встановлено, що учасники мали такий намір [1, c.203]. Отже, вищезазначені правила окреслюють коло інструментів, які слід застосовувати при систематичному тлумаченні. Якщо спроектувати ці вимоги у конкретну площину дії Євроконвенції, то можна зробити висновок про обов’язок Євросуду при здійсненні систематичного тлумачення зважати на положення: - Протоколів до Євроконвенції; - інших міжнародних договорів, укладених між суб’єктами правової системи Ради Європи; - прецедентне право, створене Євросудом під час вирішення попередніх спорів; - самої Євроконвенції. Якщо цей перелік інструментів не викликає сумніву щодо юридичної можливості їх використання для здійснення систематичного тлумачення, то стосовно інших актів, які теж активно використовуються Євросудом при інтерпретації Євроконвенції, існують різноманітні, подекуди полярні позиції. До таких спірних питань належать питання про використання для тлумачення Євроконвенції міжнародних договорів, що укладені поза межами правової системи Ради Європи, а також тих договорів, серед сторін яких немає конкретної держави-відповідача. Щодо першої проблеми, то, на наш погляд, можна використати положення міжнародного договору, укладеного поза межами правової системи Ради Європи, для систематичного тлумачення Євроконвенції у тому випадку, коли держава-відповідач у конкретній справі, прийняття рішення у якій, власне, і потребує інтерпретації тих чи інших положень Євроконвенції, є стороною у вищезгаданому договорі. Така позиція буде цілком оптимальною як з погляду практики, так і формальних вимог щодо тлумачення договорів, встановлених Віденською Конвенцією. Крім того, зазначимо, що, діючи в такий спосіб, Євросуд аж ніяк не сприятиме формуванню різнобічної прецедентної практики, оскільки виникне можливість застосовувати таке ж тлумачення і щодо інших справ, тому що інструментом для тлумачення буде вже не норма конкретного договору, а прецедент Євросуду. Більш сумнівними з позиції додержання правил Віденської Конвенції є випадки, коли Євросуд використовує для тлумачення Євроконвенції норми міжнародних договорів, що взагалі не мають стосунку до Ради Європи чи будь-кого з її членів. Так у рішеннях Євросуду знаходимо посилання на Європейську Соціальну Хартію [5, c.18], в іншій же – на багатосторонню конвенцію, що торкається дітей, народжених у позашлюбних відносинах [4, пар.41], чи навіть на Загальну Декларацію прав людини 1948 р., чи Американську Конвенцію прав людини [2, c.220-222]. На нашу думку, така ситуація зумовлена комплексним застосуванням Євросудом як систематичного, так і телеологічного тлумачення норм Євроконвенції з домінуванням останнього, оскільки мета захисту права дає змогу Євросуду скористатись для тлумачення відповідних положень Євроконвенції навіть тими міжнародно-правовими інструментами, що не є безпосередньо обов’язковими для держави-відповідача, однак в силу своєї юридичної природи формують поняття загальновизнаного міжнародного стандарту у сфері дотримання того чи іншого права. Аналізуючи факти застосування Євросудом систематичного тлумачення з посиланням на різноманітні міжнародні договори, можливим, на наш погляд, видається класифікувати випадки використання такого виду систематичного тлумачення. Першим різновидом такого застосування є ситуація, коли положення, яке потребує тлумачення, створювалося під впливом чи за зразком попередньої у часі норми міжнародного договору з метою розвитку останньої. Другий різновид систематичного тлумачення, що потребує звернення до норм інших міжнародних договорів, має місце, коли право особи гарантується міжнародним договором, однак, щодо якого немає безпосередньої згадки у Євроконвенції. Третій різновид систематичного тлумачення, що потребує використання положень інших міжнародно-правових договорів, характеризується використанням положень останніх для висвітлення тієї ситуації, що склалася у сфері дотримання конкретного права людини. Комплексно аналізуючи систематичне тлумачення, що його здійснює Євросуд для інтерпретації положень Євроконвенції, не можна обминути увагою значну за обсягом та вельми якісну за змістом у контексті застосування Євроконвенції прецедентну практику Євросуду. Слід одразу відзначити, що право Євросуду посилатися на свої ж рішення у попередніх справах з метою тлумачення положень Євроконвенції прямо в ній не закріплено, однак ні регламент Євросуду, ні сама Євроконвенція не містять також заборони подібного посилання. На нашу думку, ідея використання Євросудом своїх рішень у попередніх справах зумовлена прагненням Євросуду максимально уніфікувати свою практику стосовно захисту ідентичних прав, за умови, звичайно, що така уніфікація не призведе до невірного тлумачення Євроконвенції з точки зору вимог інших типів тлумачення (телеологічного, еволюційного, функціонального тощо). Іншими словами, Євросуд завжди намагається використати усю можливу гаму способів і видів тлумачення з метою забезпечення максимально сприятливого клімату у сфері правозастосування Євроконвенції для захисту прав людини. Розглядаючи кожну конкретну справу по суті і вбачаючи можливість застосування рішення у попередній справі з приводу ідентичного питання, Євросуд повинен вирішувати такі проблеми: 1) чи стосується прецедент тієї ж норми Євроконвенції; 2) чи не суперечитимуть можливі наслідки його застосування результатам використання інших способів тлумачення; 3) чи не було б більш доцільним за умови прийняття до уваги резонансу, викликаного попереднім рішенням, здійснити якісно нову інтерпретацію того чи іншого положення Євроконвенції і вже на основі останнього прийняти рішення у справі. Не викликає сумніву факт, що Євроконвенція, як і зміст її тлумачення Євросудом, еволюціонують у часі. Тобто цілком реальною є ситуація, коли стандарти, що застосовувалися Євросудом під час прийняття рішення у минулому, у сучасних умовах здавались би явно заниженими. Тому Євросуд, приймаючи рішення про можливість застосування прецедента повинен зважати на комплексну мотивацію прийняття рішення у попередній справі. Слід насамперед чітко з’ясувати умови, в яких приймалося рішення, а також безпосередні причини прийняття саме такого рішення, а не іншого. Лише твердо переконавшись у відсутності скільки-небудь значної зміни обстановки у сфері конкретного права, Євросуд може прийняти рішення про можливість застосування прецедента. Вирішивши питання про можливість посилання на прецедент, Євросуд зобов’язаний, на нашу думку, замислитися над доцільністю такого застосування. Доцільність посилання на попередній прецедент може виражатися через кілька чинників: - прагнення уникнути значного за обсягом мотивування рішення, якщо воно ідентичне до того, яке має місце у прецеденті; - позитивний чи негативний резонанс постановленого рішення, яке Євросуд планує використати в якості прецедента; - ефективність такого рішення, оскільки, як відомо, констатуючи факт порушення права, Євросуд має на меті не лише здійснити справедливу сатисфакцію щодо заявника, але й прийняття рішення на користь останнього “підштовхнути” державу-відповідача до внесення змін у відповідне національне законодавство. Отже, приймаючи рішення про доцільність використання прецедента, слід зважати на конкретні його наслідки не лише у вузькому контексті – сатисфакції скаржнику, але й у широкому – щодо змін, які відбулися чи могли б відбутися у сфері конкретного права. Зважаючи на різноманітну юридичну природу прецедентів, що їх використовує Євросуд, а також на характер самого використання, видається можливим здійснити їх класифікацію на підставі різних критеріїв. За способом посилання, що його застосовує Євросуд, усі прецеденти можна поділити на фактичні і формально-фактичні. Фактичний прецедент має місце, коли Євросуд, використавши зміст попереднього рішення для тлумачення того чи іншого положення Євроконвенції, не посилається у новому рішенні на факт такого використання. Формально-фактичний прецедент з’являється за умови не лише фактичного застосування змісту попереднього рішення, але і формальної згадки про це із зазначенням назви справи, дати прийняття рішення щодо неї та ін. За характером використання змісту прецедентів Євросудом останні поділяються на позитивні і негативні. Позитивним виступає прецедент, зміст якого без будь-яких значних змін імплементовано у нове рішення. Іншими словами, коли Євросуд хоче акцентувати увагу на незмінності обстановки у даній сфері та необхідності встановлення аналогічних висновків. Прецедент є негативним, коли він використовується з метою відобразити неможливість такого ж підходу в силу зміни умов чи з інших причин. Тобто Євросуд вказує, що у даній справі зміст статті Євроконвенції повинен тлумачитись саме так, на відміну від справи попередньої. Зрозуміло, що обов’язковою в останньому випадку є вказівка Євросуду на мотиви такого рішення. Досить важливим, на нашу думку, різновидом систематичного тлумачення Євроконвенції є інтерпретація її положень, що передбачає посилання на норми Протоколів до Євроконвенції. Євросуд неодноразово зазначав, що Євроконвенцію та Протоколи до неї слід розглядати як єдину систему норм [3, c.26]; [6, c.40]. Однак таке просте, на перший погляд, правило створює кілька серйозних проблем, якщо його дотримується Євросуд. Першою з них є проблема можливості застосування норм Протоколу до Євроконвенції для її тлумачення, якщо держава – відповідач не ратифікувала цей протокол. Іншими словами, чи може Євросуд свідомо розширювати коло зобов’язань Євроконвенції за рахунок доповнення змісту її норм тлумаченням, що випливає з положень того чи іншого Протоколу, за умови, якщо він не був ратифікований державою – відповідачем. З формальної точки зору таке розширення кола зобов’язань держави – відповідача є неприпустимим, оскільки у протилежному випадку Євросуд здобуває практично необмежені можливості для тлумачення Євроконвенції, що автоматично робить його менш залежним і прив’язаним до її змісту, норми якої, як відомо, є гранично загальними у формулюванні. Іншою проблемою, що постає при використанні норм Протоколів для тлумачення Євроконвенції, є проблема фактичного створення нових норм, що не охоплюються змістом положень Євроконвенції. Завершуючи розгляд систематичного тлумачення Євроконвенції, варто відзначити його важливе значення для правильного застосування її норм, оскільки саме у процесі своєї реалізації це застосування пов’язує різноманітні правові положення в єдину систему. Такий підхід у свою чергу дає змогу уніфікувати практику Євросуду, створити певні штампи у тлумаченні тих чи інших норм, виробити найбільш оптимальні підходи щодо тлумачення та розуміння положень Євроконвенції. Розглянувши основні проблеми, з якими стикається Євросуд, звертаючись до інших міжнародно-правових інструментів для тлумачення Євроконвенції, очевидним є висновок, що найважливішими з них є: - проблема “можливості” застосування конкретного виду систематичного тлумачення; - проблема доцільності використання такого тлумачення; - проблема покладення через здійснення систематичного тлумачення додаткових обов’язків на державу-відповідача; - проблема розбіжності результатів, одержаних внаслідок здійснення систематичного тлумачення, з висновками, які випливають із застосування інших способів тлумачення Євроконвенції. Більшість з вищезгаданих проблем виникають у зв’язку з відсутністю правового регулювання тих чи інших питань. Наприклад, прийняття окремого акта, який би визначив коло міжнародно-правових інструментів, до яких можливим є звертання для Євросуду, автоматично ліквідувало б проблему покладення додаткових зобов’язань на держави відповідачі. Поза тим, систематичне тлумачення часто використовується і його місце в ієрархії способів тлумачення Євроконвенції є досить значним. 1. Віденська конвенція про право міжнародних договорів. Міжнародне співробітництво України у правовій сфері // Збірник міжнародних документів / Упоряд.: В. Дріжчаний, О. Павличенко, О. Уманський. – Харків, 1998. 2. Merrills J.G. The development of international law by the European Convention of Human Rights. – Manchester: Manchester University Press, 1993. 3. Case Lingens v. Austria. 8 July 1986 y., Series A, №103 // 8 E.H.R.R. 407. – Strasbourg, 1986. 4. Case Marckx v. Belgium, 13 June, 1979 y., Series A, №31 // 2 E.H.R.R. 330. – Strasbourg, 1979. 5. National Union of Belgian Police v. Belgium, 27 October, 1975 y., Series A, №19 // 1 E.H.R.R 578. – Strasbourg, 1975. 6. Case Sunday Times v. UK, 26 April 1979 y., Series A, №30 // 2 E.H.R.R. 245. – Strasbourg, 1979. |