Стаття 179. Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання
Розділ IV (ст.173-215) - Глава 20 (ст.179-188) |
Глава 20 ГОСПОДАРСЬКІ ДОГОВОРИ
Стаття 179. Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання
1. Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. 2. Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори. 3. Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. 4. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на змі
1. Відповідно до частини 1 статті 67 ГК відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Господарські відносини між суб'єктами господарювання, які знаходяться в юридично нерівному становищі (відносинах субординації), можуть мати як договірний, так і недоговірний характер. У тому разі, коли юридичною підставою виникнення господарського правовідношення є угода, між такими суб'єктами має місце господарсько-договірний зв'язок. Таким чином, господарські договори опосередковують не тільки ті господарські зв'язки, які формуються між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами, а й ті, що формуються між ними та органами управління, щодо руху товару. Господарські зв'язки, опосередковані договором, набувають форми договірного правовідношення, яке надає цим зв'язкам стабільності та визначеності.
ГК не містить визначення господарського договору. Виходячи із змісту коментованої частини господарський договір можна визначити як засноване на угоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов'язальне правовідношення між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами, змістом якого є взаємні права і обов'язки сторін у сфері господарювання.
2. Типові та примірні договори є формою державного регулювання договірних відносин у сфері господарювання, вони застосовуються для спрощення процесу укладання конкретних господарських договорів та визначення бажаної, з точки зору держави, моделі договірного зобов'язання.
Типові договори затверджуються:
— Кабінетом Міністрів України (Типовий концесійний договір, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2000 р. [276], Типовий договір (контракт) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку, в спеціальній (вільній) економічній зоні, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 1999 р. [274] та ін.);
- державними органами у межах своєї компетенції (Типовий договір оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства (структурного підрозділу підприємства), затверджений наказом Фонду державного майна України від 23 серпня 2000 р. [149], Типовий депозитарний договір, Типовий договір про відкриття рахунка в цінних паперах, Типовий договір про обслуговування емісії цінних паперів, затверджені рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України від 14 липня 1998 р. [271], та ін.).
Головною ознакою типових договорів є їх обов'язковість. Типові договори — нормативні акти, вони займають своє місце у вертикальній ієрархії актів залежно від того, хто затвердив такий договір.
Типові договори можуть включати два види умов, які: 1) встановлюють права та обов'язки сторін; 2) визначають інші умови, що можуть бути визначені сторонами у договорі на їх розсуд.
Типові договори можуть мати форму самостійного нормативного акта або виступати як додатки до нормативних актів і відтворювати окремі їх положення.
Примірні договори мають рекомендаційний характер, оскільки визначають бажану, з точки зору умов, договірну модель (Примірний договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю, затверджений наказом Фонду державного майна України від 23 серпня 2000 р. [149], Примірний договір фінансового лізингу, затверджений наказом Міністерства України у справах науки і технологій від 3 березня 1998 р. [169], Примірний договір про перевезення вантажів автомобільним транспортом у місцевому та міжміському сполученні, що є Додатком № 1 до Правил перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 р. [262] та ін.).
3. На сьогодні коло господарських договорів, укладення яких є обов'язковим для суб'єктів господарювання, обмежене. Імперативні норми, що регулюють договірні зв'язки у сфері господарювання, адресовані визначеним учасникам зазначених відносин: як суб'єктам господарювання (у розумінні ст. 55 цього Кодексу), так і органам державної влади та місцевого самоврядування.
Відповідно до пункту 8 статті 2 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб» [408], пункту 2 статті 8 Закону України «Про державний матеріальний резерв» [105] державні підприємства, установи та організації, акціонерні товариства, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендні підприємства, засновані на державній власності, а також суб'єкти господарської діяльності України всіх форм власності, що у встановленому порядку визнані монополістами, зобов'язані брати державне замовлення на поставку продукції для державних потреб (якщо виконання останнього не завдає їм збитків).
Виконавцем державного замовлення може бути й інший суб'єкт господарювання будь-якої форми власності, що прямо зазначено в абзаці 2 статті 1 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб».
Укладення окремих видів господарських договорів у деяких випадках віднесено до повноважень органів державної влади і місцевого самоврядування. До таких господарських договорів, зокрема, належать:
- державні контракти, державними замовниками у яких можуть бути Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації і установи, визначені Законом «Про Державний бюджет України», а також державні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України;
- договори приватизації державного і комунального майна, продавцем якого виступають державні органи приватизації;
- договори оренди державного та комунального майна, орендодавцями якого є Фонд державного майна України, його регіональні відділення і представництва, органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном;
- концесійні договори, концесієдавцями у яких є орган виконавчої влади або відповідний орган місцевого самоврядування, уповноважений відповідно Кабінетом Міністрів України чи органами місцевого самоврядування на укладення концесійного договору.
4. Відповідно до частини 2 статті 67 ГК підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.
Укладаючи договір на основі примірного договору, який рекомендовано органом управління з метою надання допомоги суб'єктам господарювання при укладенні договорів, сторони за взаємною згодою мають право змінювати його зміст за умови, що це не суперечить чинному законодавству.
Укладаючи договір на основі типового договору, затвердженого відповідним державним органом у межах його компетенції, сторони повинні враховувати імперативні правила, що містяться у такому договорі. У передбачених випадках вони можуть доповнити типовий договір умовами, які не суперечитимуть його змісту.
У статті 630 ЦК міститься інше правило про типові умови договору, яке не узгоджується з коментованою нормою: договором (тобто за згодою сторін) може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у передбаченому порядку. Якщо ж у договорі не міститься посилання на типові умови, останні можуть застосовуватись як звичай ділового обороту (тобто правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин), якщо вони відповідають вимогам статті 7 ЦК. Таким чином, використаний у наведеному контексті термін «типовий» слід розуміти як синонім термінам «зразковий», «звичайний».
Разом з тим слід враховувати, що відповідно до абзацу 2 частини 3 статті 6 ЦК сторони у договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо у них прямо вказано про це, а також у разі якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Відповідно до правила частини 1 статті 634 ЦК договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах і котрий може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Таким чином, виключна перевага належить волі однієї із сторін. І вона виявляється у тому, що ця сторона диктує свою волю не тільки окремому суб'єкту, а й невизначеному колу осіб. Натомість вона зв'язує себе зобов'язаннями щодо усіх тих, хто приєднається до неї.
Головним чином договори приєднання застосовуються у відносинах із суб'єктами-монополістами у сфері продажу певних товарів, виконання робіт або надання послуг, у тому числі у сфері природних монополій. У цих випадках контрагент змушений враховувати відсутність конкуренції, а тому погоджуватись на умови, які містяться у формулярі.
На відміну від типових та примірних договорів, які затверджуються або рекомендуються Кабінетом Міністрів України чи уповноваженим державним органом, формуляр (стандартна форма) договору приєднання розробляється стороною, до котрої приєднуються. Саме ця сторона виступає як оферент. Акцепт договору приєднання здійснюється шляхом підпису формуляра (стандартної форми). Оскільки проект договору приєднання може бути прийнятий іншою стороною не інакше як у цілому, укладення таких договорів відрізняється від загального порядку укладення господарських договорів, встановленого статтею 181 ГК, у тому числі виключається можливість врегулювання розбіжностей щодо умов договору.
5. За змістом частини 1 статті 13 ГК державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.
Державні контракти належать до планових господарських договорів, під якими у теорії господарського права розуміються договори, в основі котрих знаходиться акт державного планування, а обов'язковість їх укладення для певного кола суб'єктів господарювання імперативно встановлена законом. Через це можливість визначення їх змісту обмежена позиціями державного замовлення.
6. У частині 6 коментованої статті регламентовано основні засади укладення публічних договорів. За визначенням частини 1 статті 633 ЦК публічним є договір, у якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Таким чином, кваліфікуючою ознакою публічного договору у сфері господарської діяльності є те, що зобов'язаний укласти договір суб'єкт господарювання здійснює діяльність, пов'язану з енергопостачанням, наданням послуг перевезення залізничним та іншими видами транспорту.
Так, стаття 16 Закону України «Про трубопровідний транспорт» [474] встановлює: підприємства, установи та організації трубопровідного транспорту зобов'язані забезпечувати, зокрема, постачання споживачам вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин відповідно до умов договорів. Статтею 1 Закону України «Про залізничний транспорт» [142] визначено: залізничний транспорт - виробничо-технологічний комплекс організацій і підприємств залізничного транспорту загального користування, призначений для забезпечення потреб суспільного виробництва і населення країни у перевезеннях у внутрішньому і міжнародному сполученнях та надання інших транспортних послуг усім споживачам без обмежень за ознаками форми власності та видів діяльності тощо. Стаття 24 Закону України «Про електроенергетику» [129] встановлює, що енергопостачальники, які здійснюють постачання електричної енергії на закріпленій території, не мають права відмовити споживачу, котрий розташований на цій території, в укладенні договору на постачання електричної енергії.
Законодавством можуть передбачатися й інші випадки укладення публічних договорів. Так, Закон України «Про природні монополії» [419] визначає сфери діяльності суб'єктів природних монополій, у тому числі на суміжних ринках, за участю таких суб'єктів. Відповідно до статті 8 цього Закону предметом регулювання діяльності суб'єктів природних монополій є, зокрема, доступ споживачів до товарів, що виробляються (реалізуються) вказаними суб'єктами. Суб'єкти природних монополій зобов'язані забезпечувати на недискримінаційних умовах реалізацію вироблених ними товарів споживачам, а також не чинити перешкод для реалізації угод між виробниками, що здійснюють діяльність на суміжних ринках, та споживачами.
Суб'єкт господарювання, що укладає публічний договір, не може відмовити споживачеві в укладенні останнього за наявності можливості передати продукцію, виконати роботу або надати послугу. В іншому разі споживач має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку. Практика господарських судів орієнтована на те, що за відмови енергопостачальника укласти договір на постачання електричної енергії споживач вправі звернутися до господарського суду із заявою про спонукання відповідного енергопостачальника до укладення зазначеного договору (лист Вищого арбітражного суду України від 25 лютого 1998 р. «Про Закон України «Про електроенергетику»).
У ряді випадків законодавством імперативно визначені умови таких договорів, зокрема щодо цін і тарифів.
7. Загальні правила ЦК щодо укладення договорів застосовуються у разі коли Господарським кодексом не встановлено особливостей щодо укладення договору того чи іншого виду. Разом з тим у випадках, коли спеціальними законами передбачено спеціальний порядок укладення господарського договору певного виду, має застосовуватися норма такого закону (наприклад, укладення концесійного договору в порядку, передбаченому Законом України «Про концесії» [311]).
Наступна >