Радник

---

В. А. КРОЙТОР,

ПРИНЦИП ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО ТА КАСАЦІЙНОГО ОСКАРЖЕННЯ РІШЕННЯ СУДУ

Створення ефективної системи право­ суддя в Україні неможливе без упорядку­вання основних засад судочинства, розу­міння принципів процесуального права як законодавцем, так і суб’єктами правозастосування. Абсолютно правильною є думка про те, що сьогодні принципи права стають не абстрактною правовою категорі­єю, а дійовим інструментом, використання якого необхідне при вирішенні далеко не теоретичних спорів [1, с. 139]. Проблема принципів цивільного процесуального права активно обговорюється науковцями, проте найменш дослідженим є принцип забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду. Втім, саме цей принцип заслуговує на детальне дослі­дження, оскільки його реалізація в нормах цивільного процесуального права має пе­вні недоліки, що утруднює практику правозастосування.

Окремі аспекти апеляційного і касаційно­го оскарження судових рішень досліджували такі вітчизняні вчені: М. Бородін [2], П. Гво­здик [3], Л. Гузь [4], К. Гусаров [5], О.   Дем’янова [6], І.   Ємельянова [7], Н. Керноз [8], Д. Луспеник [9], Н. Сакара [9], В. Сердюк [10], Є. Чернушенко [11], П. Шевчук [12]. Проте дослідження за­безпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду як принципу цивільного процесуального права не про­водилося.

Отже, метою даного дослідження є узагальнення поглядів щодо поняття принципу забезпечення апел

яційного та касаційного оскарження рішення суду, а також аналіз проблемних питань регулю­вання процедури перегляду рішень суду в апеляційному та касаційному порядку.

На рівні основних засад судочинства принцип забезпечення апеляційного і ка­саційного оскарження рішення суду був закріплений ст. 129 Конституції України ще в 1996 р. Проте до 2001 р. в цивільно­му судочинстві принцип мав суто декла­ративний характер, оскільки не отримав реалізацію в нормах Цивільного процесу­ального кодексу України (далі – ЦПК). Законом України від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до цивільного проце­суального кодексу України» до ЦПК було включено главу 40 «Апеляційне прова­дження» і главу 41 «Касаційне прова­дження», якими було врегульовано проце­суальний порядок апеляційного і касацій­ного оскарження та перегляду рішень і ух­вал суду. Цим законом принцип забезпе­чення апеляційного і касаційного оскар­ження рішення суду було втілено в життя.

Закон України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України» в ст. 12 визна­чає, що учасники судового процесу та ін­ші особи у випадках і порядку, передба­чених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскар­ження судового рішення. Принцип забез­печення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень закріплює також ст. 13 діючого ЦПК, що зазначає: особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не беруть участі у справі, якщо суд ви­рішив питання про їхні права та обов’язки, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень у випадках та порядку, встановлених ЦПК. Отже, нормативне закріплення досліджу­ваного принципу цивільного процесуаль­ного права дублюється в різних норматив­но-правових актах.

Наявність у системі принципів цивіль­ного процесуального права принципу за­безпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду позитивно відо­бражається на функціонуванні системи правосуддя в цілому, забезпечує дієвість інших засад судочинства, зокрема, закон­ності судових рішень. Ефективність судо­вого захисту прямо залежить від можли­вості повторного перегляду справи іншим складом суду, а також контролю за додержанням вимог закону під час ухвалення рішення з боку вищих судів. Така система судочинства зводить до мінімуму ризик зловживань з боку осіб, які здійснюють правосуддя, дозволяє мінімізувати суб’єктивізм суддівського переконання і виправити помилки, допущені нижчими судами під час постановлення рішення. Всі ці фактори зміцнюють довіру до орга­нів судової влади, зменшують негативні наслідки правового нігілізму населення, формують імідж держави як країни з де­мократичною системою правосуддя.

Проте реалізація досліджуваного прин­ципу в нормах ЦПК є дещо недосконалою і потребує доопрацювання, оскільки ускладнює практику правозастосування і є підґрунтям для зловживань, перш за все, з боку суддів апеляційних судів.

Відповідно до ч. 1 ст. 292 ЦПК правом апеляційного оскарження наділені сторо­ни та інші особи, які беруть участь у спра­ві, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки. Голова Апеляційного суду Харківської області М. Бородін, у цілому погоджуючись із розширенням ко­ла суб’єктів апеляційного оскарження по­рівняно з ЦПК України 1963 р., зазначив, що цілком прогнозована така ситуація, коли після того, як суд розірвав шлюб між подружжям, сусід за сходовою площад­кою може подати скаргу на рішення, вва­жаючи, що суд припустився помилки; і суд не вправі відмовити в прийнятті такої скарги [2, с. 72]. На нашу думку, таке твер­дження є перебільшенням, оскільки біль­шість громадян навряд чи буде витрачати час та кошти на оскарження рішення суду, що в дійсності не зачіпає їх прав та обов’язків. Поодинокі ж випадки необґрунтованого звернення до суду, без сумніву, зустрічаються і в практиці судів першої інстанції.

Ми вважаємо, що надання можливості оскаржувати рішення суду першої інстан­ції особам, які не брали участі у справі, але суд вирішив питання про їх права та обов’язки, є виправданою і сприяє не ли­ше захисту прав та інтересів таких осіб, а й реалізації принципу процесуальної еко­номії, оскільки не змушує осіб, яких сто­сується рішення, вирішувати свою про­блему, що створило рішення суду, через суд першої інстанції.

У літературі висловлюється цікава дум­ка щодо удосконалення цивільних проце­суальних норм: необхідно передбачити можливість оскарження в апеляційному порядку бездіяльність суду першої інстан­ції, якщо він відповідно до закону зобов’язаний вчинити певну дію [7, с. 18]. Важко погодитися з такою пропозицією, оскільки закріплення права на оскарження бездіяльності суду першої інстанції не ли­ше перевантажить роботою суди апеляцій­ної інстанції, а й дозволить апеляційному суду втручатися в хід розгляду ще не ви­рішеної справи. Крім того, для вирішення питання щодо бездіяльності місцевого су­ду апеляційний суд змушений буде знайо­митися з матеріалами справи, а потім по­вертати їх до суду першої інстанції для за­кінчення розгляду справи за суттю, що не узгоджується з принципом процесуальної економії і перетворить процедуру розгляду справи на занадто громіздку. І нарешті, на­дання права на оскарження бездіяльності суду першої інстанції створить якісне підґ­рунтя для зловживань з боку осіб, які бе­руть участь у справі, у вигляді безпідстав­ного затягування розгляду справи шляхом подання апеляційних скарг на бездіяль­ність суду, що безумовно, не узгоджується з принципом оперативності.

Якщо ж мова йде про можливість оскар­ження бездіяльності суду першої інстанції після вирішення справи за суттю, то таке оскарження просто втрачає сенс. На нашу думку, у разі незгоди особи з бездіяльніс­тю суду першої інстанції особі варто доче­катися вирішення справи за суттю, а якщо рішення її не задовольнить, викласти не­згоду з бездіяльністю суду як аргумент апеляційної скарги. За таких умов особа матиме змогу реалізувати своє право на апеляційне оскарження, не порушуючи при цьому процесуальні права інших осіб і принципів цивільного процесуального права.

Викликає певні зауваження зміст нор­ми, що встановлює строк на апеляційне оскарження, зокрема, прив’язка початку його перебігу до моменту оголошення рі­шення суду. По-перше, не всі особи, які беруть участь у справі, присутні під час оголошення рішення суду. По-друге, на­віть у разі такої присутності особі досить важко скласти апеляційну скаргу, не маю­чи перед собою повного тексту рішення суду. По-третє, загальновідомо, що суди часто проголошують лише вступну і резо­лютивну частину рішення, тим самим позбавляючи учасників процесу на момент проголошення рішення дізнатися, з яких мотивів суд дійшов тих чи інших виснов­ків, що, звичайно, унеможливлює форму­лювання аргументів апеляційної скарги. Частково ця ситуація виправляється мож­ливістю попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, яка не потребує мотивування, але перешкоджає набранню рішенням законної сили. Після подання заяви про апеляційне оскарження особа ще має достатньо часу на складання апе­ляційної скарги, вже ознайомившись із текстом рішення. Проте значно зручні­шим, на нашу думку, буде закріпити по­чаток перебігу строку на апеляційне оска­рження з моменту складання повного тек­сту рішення суду першої інстанції, як це передбачено, наприклад, ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Точка зору, згідно з якою обчислення строку на апеляційне оскарження має по­чинатися з моменту отримання копії рі­шення [7, с. 18], видається недостатньо обґрунтованою, оскільки така ситуація створить     правову     невизначеність     щодо набрання рішенням законної сили. По-перше, діючий ЦПК передбачає обов’язок суду надсилати копії рішення лише осо­бам, які брали участь у справі і не були присутні під час проголошення рішення в судовому засіданні. По-друге, особи, які брали участь у справі, можуть отримувати копії рішення в різний час, отже, і перебіг строку на апеляційне оскарження матиме різний момент відліку. По-третє, можлива ситуація, коли одна або декілька осіб, які брали участь у справі, взагалі не отрима­ють копію рішення з тих чи інших при­чин. Як за таких обставин обчислювати строк набрання рішенням законної сили? І з якого моменту обчислювати строк на апеляційне оскарження особам, які не брали участь у справі, але суд вирішив питання про їх права та обов’язки? На нашу думку, доки не буде запропоновано відповіді на ці питання, така пропозиція не може бути втілена в життя.

Щодо поділу строку на апеляційне оскарження на дві частини – для подання заяви про апеляційне оскарження і для звернення з апеляційною скаргою – думки вчених розходяться. Існує позиція, відпо­відно до якої необхідно передбачити строк, протягом якого зацікавлені в по­данні апеляційної скарги особи мають по­відомити суд про бажання оскарження [7, с. 18] (що, власне, законодавець і перебачив, встановивши строк для подання заяви про апеляційне оскарження), а також про­тилежна точка зору, за якою розділення строку на апеляційне оскарження рішень та ухвал районних судів на два складники позбавлена будь-якого смислу [13, с. 88].

Ми все-таки вважаємо, що такий поділ має суттєве значення для правової визна­ченості становища осіб, прав і обов’язків яких стосується рішення. Якщо протягом визначеного законом строку рішення суду не було оскаржено в апеляційному поряд­ку, воно набирає законної сили і за необ­хідності може бути звернене до виконан­ня. Отже, несправедливо встановлювати для оскарження занадто довгий термін, скажімо, місяць. З іншого боку, встановлення більш короткого строку порушить права осіб, які не задоволені рішенням і бажають його оскаржити, оскільки такі особи матимуть недостатньо часу для складання якісної апеляційної скарги. За таких умов поділ строку на апеляційне оскарження є вдалим компромісом, оскіль­ки невдовзі після проголошення рішення суду першої інстанції набирає законної сили, якщо заінтересовані особи не мали намір його оскаржувати; якщо ж справа має бути переглянута в апеляційному по­рядку, зацікавлені у цьому особи мають досить часу, щоб скласти апеляційну скар­гу після звернення із заявою про апеля­ційне оскарження, подання якої перешко­дило набранню рішенням чинності. Таким чином, поділ строку на апеляційне оскар­ження, з одного боку, прискорює момент набрання рішенням законної сили, а з ін­шого – дозволяє зацікавленим особам скласти обґрунтовану апеляційну скаргу.

Проблемним є питання застосування судом апеляційної інстанції такого повно­важення, як скасування рішення суду і передання справи на новий розгляд. Стаття 311 ЦПК містить вичерпний перелік підс­тав для скасування рішення суду і передання справи на новий розгляд. Аналіз цього переліку дозволяє дійти висновку, що такими підставами є порушення судом першої інстанції деяких норм процесуаль­ного права. Проте, апеляційні суди нерід­ко зловживають правом повернення спра­ви на новий розгляд, про що неодноразово зазначалося в роботах науковців [2, с. 74; 6, с. 325; 13, с. 89], і що підтверджують матеріали судової практики. Так, Апеля­ційним судом Автономної Республіки Крим розглянуто апеляційну скаргу фізи­чної особи на рішення Керченського місь­кого суду Автономної Республіки Крим від 13 листопада 2007 р. у справі про від­шкодування майнових збитків та мораль­ної шкоди, заподіяних внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. У своїй скарзі апелянт посилався на порушення судом першої інстанції норм матеріального пра­ва та неправильне застосування норм про­цесуального права і просив рішення суду скасувати попереднє рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його позо­ву. Під час розгляду справи апеляційний суд виявив порушення норм і матеріаль­ного, і процесуального права, вказавши в ухвалі: «За таких підстав колегія суддів вважає, що у суду першої інстанції не бу­ло достатніх підстав для відмови у задо­воленні позову ОСОБА_1, у зв’язку з чим оскаржене рішення суду не можна визна­ти законним та обґрунтованим, оскільки воно постановлено без повного з’ясування обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи. Крім того, суд не розглянув усі позовні вимоги, яки­ми були обґрунтовані позовні вимоги ОСОБА_1, а саме з підстав, передбачених статями 1166, 1167 ЦК України і цей не­долік не був і не міг бути усунений ухва­ленням додаткового рішення судом пер­шої інстанції. Зазначені обставини, згідно пункту 5 частини 1 статті 311 Цивільного процесуального кодексу України, є підс­тавою для скасування рішення суду пер­шої інстанції з направленням справи на новий розгляд» [14].

При цьому апеляційний суд із невідо­мих причин проігнорував п. 1 ч. 1 ст. 309 ЦПК, згідно з яким неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, є підставою для скасування рі­шення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення. Нато­мість, суд мотивував повернення тим, що «суд не розглянув усі позовні вимоги, якими були обґрунтовані позовні вимоги», посилаючись на п. 5 ч. 1 ст. 311 ЦПК. При цьому з тексту ухвали апеляційного суду випливає, що суд першої інстанції розгля­нув усі позовні вимоги, відмовивши в їх задоволенні в повному обсязі.

Радикальним варіантом протидії необґрунтованому застосуванню апеляційними судами повноваження щодо повернення справи на новий розгляд до суду першої інстанції є виключення з ЦПК норми, що закріплює таке повноваження. Прихиль­ники такої точки зору аргументують свою пропозицію успішною практикою апеля­ційних господарських судів в Україні, які позбавлені права направляти справи у суди першої інстанції на повторний розгляд [13, с. 90], як позитивний приклад наводять ст. 328 ЦПК РФ, що не надає право суду апеляційної інстанції у разі скасування рі­шення повертати справу до суду першої інстанції на новий розгляд [2, с. 71].

Науковці, що дотримуються менш ка­тегоричної позиції, звертають увагу на те, що існують такі порушення норм проце­суального права, які неможливо або недо­цільно виправляти в апеляційному суді. Неможливо, наприклад, у суді апеляційної інстанції виправити ситуацію, коли рі­шення ухвалено чи підписано не тим суд­дею, який розглядав справу. Разом із тим, треба також враховувати те, що апеляцій­ний суд, незважаючи на повноваження перегляду рішення з питань факту і права, не слід перетворювати на суд першої ін­станції [7, с. 19].

На нашу думку, компромісом у цій си­туації буде звуження підстав для скасу­вання рішення з направленням справи на новий розгляд шляхом виключення з ч. 1 ст. 311 ЦПК пунктів четвертого і п’ятого. Слід залишити лише такі підстави для на­правлення справи на новий розгляд: спра­ву розглянуто неповноважним суддею або складом суду; рішення ухвалено чи підпи­сано не тим суддею, який розглядав спра­ву; справу розглянуто за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, на­лежним чином не повідомлених про час і місце судового засідання; справу розгля­нуто з порушенням правил виключної пі­дсудності.

У разі ж, якщо суд першої інстанції ви­рішив питання про права та обов’язки осіб, які не брали участь у справі, або як­що суд розглянув не всі вимоги і цей не­долік не був і не міг бути усунений ухва­ленням додаткового рішення судом пер­шої інстанції, – такі випадки слід розгля­дати як порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що є підста­вою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення або зміни рішення.

На   сьогодні   ЦПК   не  обмежує   коло   рішень судів першої інстанції, що підляга­ють апеляційному оскарженню. Таке об­меження встановлене для ухвал, із яких оскарженню підлягають лише деякі, що включені до вичерпного переліку, встанов­леного ст. 293 ЦПК. Взагалі не підлягають апеляційному оскарженню судові накази.

І. Ємельянова у своєму дослідженні звертає увагу на те, що в західноєвропей­ських процесах не всі рішення суду першої інстанції можуть стати предметом розгля­ду апеляційної інстанції. Так, у Франції апеляція не допускається у випадках, якщо предмет спору незначний, а саме: коли су­ма вимог менше 13 000 франків (у зв’язку зі зміною грошової одиниці зараз ця сума і наведені нижче перераховані в євро). Крім того, у французькому цивільному процесі щодо окремої категорії справ з метою про­цесуальної економії апеляція в загальному її розумінні взагалі не допускається. Прик­ладами є рішення щодо звернення стяг­нення на нерухоме майно, про банкрутст­во, про виправлення фактичних помилок тощо. У цих випадках можливим є тільки право на подання так званої «апеляції-скасування», коли під час розгляду в суді першої інстанції були суттєво порушені норми процесуального права.

Цивільні процесуальні кодекси Німеч­чини та Бельгії також містять обмеження апеляційного оскарження залежно від ці­ни позову. В Німеччині цією граничною межею є 1 500 DM, а в Бельгії – 75 000 бельгійських франків [7, с. 17].

Постає питання: чи не слід Україні взяти до уваги досвід європейських країн і також передбачити можливість апеляційного оскарження лише певних категорій рішень суду першої інстанції. З одного боку, такий підхід сприятиме розвантаженню апеляцій­них судів, реалізації принципу оперативно­сті і процесуальної економії. З іншого – зменшить шанси на належний судовий за­хист, оскільки відсутність можливості пе­ревірити законність та обґрунтованість судового рішення збільшує ризик його невідповідності встановленим вимогам.

Неможливість  оскарження  рішення суду першої інстанції засуджує М. Бородін, який зазначає, що тим самим порушують­ся основні принципи судочинства, а також відоме правило «подвійної підсудності», згідно з яким одна й та ж справа повинна бути розглянута двічі: перший раз – у суді першої інстанції, другий – у суді апеля­ційної або касаційної інстанції [2, с.72].

Неможливість апеляційного оскаржен­ня рішень суду першої інстанції, на думку К. Гусарова, суперечить принципу двоїн-станційності судової системи і конститу­ційним гарантіям оскарження судових ак­тів [15, с. 82].

Слід визнати слушними означені точки зору вчених і погодитися, що встановлен­ня певних виключень із права на апеля­ційне оскарження рішень суду першої ін­станції обмежить право особи на належ­ний судовий захист.

Ми вважаємо, що до права на касаційне оскарження судових рішень слід підходи­ти дещо по-іншому. Перегляд рішень суду в касаційному порядку є додатковою га­рантією законності рішення суду першої або апеляційної інстанції, специфіка якого полягає в перевірці дотримання нижчими судами норм матеріального і процесуаль­ного права під час постановлення рішен­ня. Тобто суд касаційної інстанції переві­ряє не питання факту, а лише питання права. Отже, основним завданням каса­ційного суду є контроль за однаковим за­стосуванням нижчими судами законодав­ства України.

Перегляд справи судом касаційної інста­нції відбувається вже після перегляду рі­шення апеляційним судом, що покликаний перевіряти як законність, так і обґрунтова­ність рішення. Можливість другого перег­ляду справи не завжди видається обґрун­тованою, оскільки одним із основополож­них аспектів верховенства права є прин­цип правової визначеності, який вимагає, зокрема, щоб остаточне вирішення судом спору не ставилося під сумнів [9, с. 99]. Потенційним наслідком перегляду справи в касаційному порядку є скасування або зміна рішення, що набрало законної сили.

Така ситуація в багатьох випадках зумов­лює необхідність повороту виконання су­дових рішень, оскільки черговість розгля­ду справи Верховним судом України, як правило, триває декілька місяців. Це зу­мовлює правову невизначеність щодо прав осіб, які беруть участь у справі.

З іншого боку, загалом скасувати мож­ливість касаційного оскарження є занадто радикальним заходам, оскільки порушен­ня норм матеріального і процесуального права місцевими і апеляційними судами допускаються доволі часто, і їх вчасне ви­правлення є запорукою права на належний судовий захист. Отже, компромісом буде обмеження права на касаційне оскаржен­ня рішень суду першої інстанції та апеля­ційних судів певними умовами.

У літературі пропонованується впрова­дити цілу систему процесуальних «фільт­рів» (деякі з них уже функціонують), що має становити: обов’язкове попереднє апе­ляційне оскарження судового рішення, об­меження ціни позову та виду судових рі­шень, що можуть бути переглянуті, додер­жання умов допуску касаційної скарги до розгляду [9, с. 103]. Слід визнати дану по­зицію вельми слушною та обґрунтованою.

Окремої уваги заслуговує питання строку на касаційне оскарження судових рішень. На сьогодні ЦПК встановлює двомісячний строк з дня набрання закон­ної сили рішенням або ухвалою апеляцій­ного суду для подання касаційної скарги, що може бути поновлений суддею каса­ційної інстанції у разі його пропущення з поважних причин. При цьому строк для подання заяви про поновлення строку на касаційне оскарження законом не обме­жений, що є результатом зміни відповід­ної норми ЦПК, оскільки в першій редак­ції ст. 325 ЦПК зазначалося, що строк на касаційне оскарження може бути понов­лено не більш як у межах одного року з дня виникнення права на касаційне оскарження.

Література

1. Спасибо-Фатєєва І. «Трансцендентна судова мімікрія» або про принципи права, аналогію закону та права у судовій практиці / І. Спасибо-Фатєєва // Вісник академії правових наук Укра­їни. – 2003. – № 4(35). – С. 137–149.

2. Бородін М. Перегляд цивільних справ у порядку апеляції / М. Бородін // Право України. – 2004. – № 8. – С. 71–75.

3. Гвоздик П. О. Апеляційне провадження у цивільних справах : практ. посіб. / Гвоздик П. О., Мазурок В. А., Проскурницький П. І. / Академія суддів України. – К. : Унів. вид-во «Пуль­сари», 2006. – 68 с.

4. Гузь Л. Е. Апелляционное и кассационное производство. Теория, проблемы и практика применения судами первой, апелляционной и кассационной инстанций / Гузь Л. Е. – Х. : Медиа-группа «Харьков юридический», 2003. – 248 с.

5. Гусаров К. В. Повноваження суду касаційної інстанції у цивільному судочинстві / К. В. Гусаров // Право і безпека. – 2005. – № 5’5. – С. 54–63.

6. Дем’янова О. В. Підстави застосування повноважень апеляційного суду при перегляді ухвал / О. В. Дем’янова // Держава і право : зб. наук. праць. – 2006. – Вип. 32. – С. 321–326.

7. Ємельянова І. Апеляційний і касаційний перегляд судових рішень в цивільному судочинст­ві: теоретичні та практичні аспекти / І. Ємельянова // Право України. – 2004. – № 2. – С. 16–21.

8. Керноз Н. Є. Перегляд судових рішень у порядку адміністративного, цивільного, господар­ського судочинств як різновид судового захисту прав, свобод та інтересів осіб : навч. посіб. / Кер-ноз Н. Є. – Чернігів : Чернігівські обереги, 2006. – 75 с.

9. Луспеник Д. Українська модель касаційного оскарження судових рішень у цивільних справах: проблеми та перспективи удосконалення (спрощення) / Д. Луспеник, Н. Сакара // Пра­во України. – 2008. – № 7. – С. 99–107.

10. Сердюк В. Право на оскарження судового рішення в аспекті розгляду справ Верховним судом України / В. Сердюк // Юридична Україна. – 2006. – № 8. – С. 84–90.

11. Чернушенко Є. А. Апеляційне оскарження в цивільному процесі України / НАН України; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького / Чернушенко Є. А. – К., 2004. – 172 с.

12. Шевчук П. І. Апеляційне та касаційне оскарження судових рішень : наук.-практ. коментар / Шевчук П. І. – К. : МАУП, 2002. – 92 с.

13. Бородін М. Теоретичні та практичні аспекти застосування інституту апеляції у цивільно­му процесі / М. Бородін // Право України. – 2008. – № 8. – С. 87–91.

14. Ухвала Апеляційного суду АРК у справі №22-ц-153-ф/2007 від 29.01.2008 р. / Єдиний державний реєстр судових рішень [Електроний ресурс]. –     Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/pls/apex/f?p=204:3:3360180748639202:SEARCH:NO:RP::

15. Гусаров К. В. Гражданская процессуальная провосубъектность суда апелляционной инстан­ции и его предметные полномочия / К. В. Гусаров // Право і безпека. – 2004. – № 3’1. – С. 80–83.

У статті розглядається найменш досліджений у цивільному процесі принцип забезпе­чення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду. Зазначається, що цей принцип заслуговує детального дослідження, оскільки його реалізація в нормах цивіль­ного процесуального права має певні недоліки, що утруднює практику правозастосування. Вказується, що ефективність судового захисту прямо залежить від можливості повторного перегляду справи іншим складом суду, а також контролю за додержанням вимог закону під час ухвалення рішення з боку вищих судів.

< Попередня   Наступна >