Головне меню
Головна Підручники Міжнародне право Дипломатичне і консульське право: Підручник 1.5. ДЖЕРЕЛА ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРАВА ТА ЙОГО КОДИФІКАЦІЯ

1.5. ДЖЕРЕЛА ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРАВА ТА ЙОГО КОДИФІКАЦІЯ

Міжнародне право - Дипломатичне і консульське право: Підручник
128

1.5. ДЖЕРЕЛА ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРАВА ТА ЙОГО КОДИФІКАЦІЯ

Оскільки дипломатична діяльність нерозривно пов'яза­на з процесом прийняття владних рішень, відповідно й дип­ломатичне право, що регулює цю діяльність, реалізується за допомогою чітко виражених норм, які є його джерель­ною основою.

До основних джерел дипломатичного права треба зараху­вати такі ж положення, які стосуються міжнародного пра­ва загалом. Водночас поняття "джерела дипломатичного права" має певну специфіку. Вона виражається в тому, що у своїй основі ці джерела мають звичаєву природу, яка фор­мувалась упродовж розвитку історії державності. При цьо­му варто зазначити, що весь механізм створення і дії зви­чаєвих норм зазнав радикальних змін з огляду на потреби сучасних міжнародних відносин. Це зумовлено тим, що пев­на стихійність процесу формування звичаєвих норм, недо­статня визначеність їх змісту вже не відповідали новим по­требам. А тому зростання ролі міжнародних відносин та їх ускладнення вимагали нового рівня правового регулюван­ня. Саме в цих умовах звичай продемонстрував унікальну здатність до адаптації за нових умов.

Отже, звичай як джерело дипломатичного права — це правило поведінки, що визнається обов'язковим у міжна­родних відносинах державами (всіма або більшістю) у ре­зультаті свого багаторазового й одноманітного застосуван­ня. За змістом звичай виявляється у мовчазній згоді між державами вирішувати аналогічні питання.

Створення не лише звичаєвих, але й договірних норм супроводжується складною взаємодією як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів. При цьому держави не намагають­ся змінити їх на користь зниження досягнутого ходом істо­ричного розвитку рівня демократизму та справедливості. Водночас досить поширеними є випадки, коли держави ви­знають правило, що склалося на практиці, лише тому, що воно вже існує і кр

аще його мати, ніж діяти в умовах пра­вового вакууму.

Ціла низка сучасних конвенцій, особливо у сфері дипло­матичних відносин, закріпили вже сталі звичаєві правила. Деякі з них, наприклад, надання і дотримання привілеїв та імунітету представникам органів держав, є свого роду кон­ституційною нормою серед інших норм дипломатичного права.

Ще одним джерелом дипломатичного права є міжнарод­ний договір. Він виступає формою, яка виражає згоду учас­ників стосовно змісту та обов'язкової сили положення, що міститься в ньому. Конвенційні або договірні норми явля­ють собою правило поведінки, сформульоване та наділене юридичною силою міжнародно-правовим договором.

Суть договірних норм така ж, як і звичаєвих — це угода про її зміст та обов'язкову силу. Різниця стосується лише процесу їх створення, реалізації форми функціонування. А тому вибір форми договору (двостороннього чи багатосто­роннього) залежить, передусім, від конкретних умов. Бага­тосторонній формі договору надають перевагу в тих випад­ках, коли є суттєва згода сторін відносно змісту норм, коли багатостороннє врегулювання призведе до найбільшого ефекту. Прикладом такого багатостороннього договору є Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р. її положення мають здебільшого характер загальних норм. Якщо ж відмінності у позиціях договірних держав є надто суттєвими і, з огляду на це, багатосторонній договір не може забезпечити належний рівень правового регулювання, уря­ди в таких випадках надають перевагу двосторонній формі до­говору.

До середини XX ст. дипломатичне право значною мірою базувалося на нормах звичаєвого права. Хоча при цьому варто зазначити положення Віденського Регламенту від 19 березня 1815 р. "Про ранги дипломатичних представни­ків". Згодом ці норми Регламенту були включені до змісту Віденської конвенції 1961 р., за винятком тих положень, які не виправдали себе на практиці дипломатичної діяль­ності.

Віденський Регламент впорядкував лише деякі питання дипломатичного права. А тому ціла низка проблем у сфері дипломатичної служби залишилась нерозв'язаною в міжна­родно-правовому плані. Відповідно виникла потреба усунен­ня цих прогалин як у глобальному, так і в регіональному масштабах. Яскравим прикладом колективного врегулюван­ня цього питання є Гаванська конвенція від 20 лютого 1928 р. "Про дипломатичних представників", яку підписали 20 ла­тиноамериканських держав і СПІА. Незважаючи на те, що норми цієї конвенції мають регіональний характер, вона зробила значний внесок у справу подальшої кодифікації дипломатичного права.

Прийняття Віденської конвенції про дипломатичні відно­сини стало справді всезагальним актом, ядром дипломатич­ного права. Аналогічний характер мали також Конвенція "Про спеціальні місії 1969 р.", Конвенція "Про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжна­родним захистом" від 14 грудня 1973 р., Віденська конвен­ція від 14 березня 1975 р. "Про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру". До найважливіших багатосторонніх актів на­лежить також Конвенція від 13 лютого 1947 р. "Про при­вілеї та імунітети спеціалізованих організацій ООН".

Крім багатосторонніх, важливим джерелом дипломатич­ного права є двосторонні договори. Причому це договори, що стосуються не лише вузькодипломатичних відносин, але й інших питань у відносинах між державами, наприклад, економічних, культурних, військових договорів.

Серед джерел дипломатичного права потрібно виділити також акти міжнародних організацій і конференцій, що стосуються статусу представників держав, які беруть участь у них, місця перебування організації та проведення конфе­ренції в конкретній державі, інші акти.

До джерел дипломатичного права треба зарахувати та­кож акти внутрішньодержавного права. Ці правові акти сто­суються головним чином правового статусу і сфери діяль­ності дипломатичних представників власної держави за кор­доном. Прикладом цього є розпорядження Президента України від 22 жовтня 1992 р., яким затверджено Поло­ження про дипломатичне представництво України за кор­доном, Закон України від 20 вересня 2001 р. "Про диплома­тичну службу".

Деякі з цих актів регламентують діяльність іноземних дипломатичних представників на території України", перед­бачають відповідальність за посягання на життя і здоров'я дипломатичних агентів іноземних держав. Правові норми цих актів є додатковими джерелами дипломатичного права.

Внутрішньодержавні закони, якщо вони за змістом збіга­ються у декількох державах, підтверджують і значно роз­ширюють міжнародний звичай, а в деяких випадках безпо­середньо сприяють його створенню.

Яскравим прикладом, характерним для дипломатично­го права, можна вважати розробку положення про недотор­канність дипломатичних представників у законодавстві ба­гатьох держав. Першим таким актом, що був виданий у Ве­ликобританії королевою Анною 29 квітня 1709 р., є Акт про охорону привілеїв послів і публічних міністрів іноземних держав. Його прийняття було відповідною реакцією Лондо­на на арешт 21 липня 1708 р. російського посла Матвєєва за несплачений ним борг — 50 фунтів стерлінгів. Цей Акт забезпечував недоторканність дипломатичних представни­ків від арештів і встановлював непідсудність його місцевим судам. Такі акти були прийняті у США 13 квітня 1709 p., у Франції 13 березня 1794 p., у Венесуелі 19 травня 1821 p., у Колумбії 18 березня 1851 р. тощо.

Як відомо, дипломатичне право, як і право війни, нале­жить до найстаріших і найбільш універсальних галузей міжнародного права, але кодифікація їх норм відбувалась надто повільно. Перша офіційна кодифікація дипломатич­ного права відбулась на Віденському конгресі, який 19 бе­резня 1815 р. прийняв Регламент з питань рангів глав дип­ломатичних місій. Але вона лише частково завершила офі­ційну кодифікацію дипломатичного права в XIX ст., тому що ціла низка питань у сфері дипломатичних відносин не знайшла міжнародно-правового закріплення.

В історії міжнародного права здійснювалися спроби не­офіційної кодифікації норм, які стосувалися дипломатич­ного права, й особливо, інституту дипломатичних привілеїв та імунітетів. З цього приводу заслуговують на увагу ко­декс Блюнчлі (1868 p.), проект Фіоре (1890 p.). Неодноразо­во до цього питання звертався Інститут міжнародного пра­ва, який виносив на Гамбурзькій (1889 p.), Женевській (1892 р.) і Кембриджській (1895 р.) сесіях проблему про дип­ломатичні імунітети. На останній сесії була прийнята ре­золюція, що в спеціальній літературі отримала назву Кембриджського Регламенту 1895 p., який і сьогодні широ­ко застосовується в монографічних дослідженнях з проблем дипломатичного права.

Важливе місце посідає VI Конференція Панамерикан­ського союзу Гавани 1928 p., яка прийняла конвенцію про дипломатичних агентів. Це була перша спроба комплексної кодифікації дипломатичного права, де поряд з положенням про класи і ранги були врегульовані питання привілеїв та іму­нітетів, правовий статус спеціальних місій, а також дипло­матичних місій ad hoc. Гаванську конвенцію ратифікували 15 держав, крім США. Але, незважаючи на її регіональний характер, багато її положень отримали подальше підтвер­дження у Віденській конвенції 1961 р.

У 1929 р. Інститут міжнародного права приймає резо­люцію про дипломатичні імунітети, а у 1950 р. — резолю­цію про дипломатичний притулок.

У 1932 р. представники Гарвардського університету роз­робили проект Конвенції про дипломатичні привілеї та іму­нітети.

Певна спроба щодо кодифікації окремих положень дип­ломатичного права була зроблена Лігою Націй у 1925— 1927 рр. Комітет експертів включив до плану кодифікацій­них робіт два напрями з питань дипломатичного права: про класи глав дипломатичних представництв, а також про привілеї та імунітети дипломатичних представників. Однак ці питання не розглядалися на конференціях до Другої світо­вої війни.

Після Другої світової війни, у зв'язку з бурхливим роз­витком міжнародних організацій, у практичній дипломатії виникає об'єктивна потреба у виробленні відповідних кон­венцій, оскільки норми загального дипломатичного права не в змозі охопити комплекс питань, яких не існувало рані­ше. А тому в рамках ООН було прийнято дві важливі кон­венції: Конвенцію про привілеї та імунітети ООН від 13 лю­того 1946 р., а також Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих організацій від 21 листопада 1946 р.

Звичайно, ці конвенції не стосуються всього диплома­тичного права, однак їх положення є своєрідним зразком для врегулювання статусу багатьох міжнародних органі­зацій.

У 1952 р. Генеральна Асамблея ООН резолюцією 685 (VII) просила розпочати роботу з питань про "дипломатичні відно­сини і дипломатичний імунітет", наголосивши на першо­черговості цієї ділянки роботи.

Виникнення нових незалежних держав, ускладнення завдань, поставлених перед ними на міжнародній арені, зростання ролі дипломатичної служби держав також зумо­вили необхідність звернення ООН до питання про зведення кодифікації дипломатичного права. Однак конкретна робо­та в цьому напрямі почалася у 1955 р. Упродовж трьох років був підготовлений проект конвенції з цього питання, в яко­му було враховано зауваження більшості держав-членів ООН.

Згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН, прийня­тим на XIV сесії 1959 р., у Відні у 1961 р. була скликана міжнародна конференція, в якій взяли участь делегації із 81 держави. На цій конференції на основі проекту, підго­товленого Комісією міжнародного права, вироблена і 18 квіт­ня 1961 р. прийнята Віденська конвенція про дипломатичні відносини, яку тоді підписали близько 40 держав.

Прийняття Віденської конвенції на практиці означало завершення кодифікації дипломатичного права на той час у рамках ООН. Конвенція охоплює всі основні правові пи­тання дипломатичних відносин (встановлення дипломатич­них представництв, їх функції, призначення і відкликання глави, членів персоналу дипломатичного представництва тощо) і подає докладну регламентацію привілеїв та імуні­тетів різних категорій співробітників дипломатичних пред­ставництв. Заключні статті присвячені підписанню, ратифі­кації, депозитарію, набуттю чинності Конвенції, приєднан­ню до неї. Значення цієї Конвенції сягає далеко за межі юридичної систематизації норм дипломатичного права. На конференції відбулося не просто вдосконалення правової форми дипломатичної діяльності, а зміна правової природи цих норм унаслідок перетворення їх зі звичаєвих на кон­венційні норми, а в деяких випадках ці норми із правил ввічливості (митні привілеї) перетворилися на норми міжна­родного права.

У Віденській конвенції про дипломатичні відносини за­кріплені результати першої офіційної кодифікації норм міжнародного права у сфері дипломатичних привілеїв та імунітетів. Як уже зазначалося вище, спроби провести коди­фікацію робилися і раніше, однак вони або не доводились до кінця, або обмежувались певними локальними рамка­ми. Отже, інститут дипломатичних привілеїв та імунітетів розвивався надто повільно. Порівняно з іншими інститута­ми міжнародного права, він менше піддавався впливу соці­альних революцій, конституційних реформ, правових си­стем тощо. Навіть ті нові зміни, які відбулися у міжнарод­них відносинах з використанням атомної енергії, космосу, відкритого моря, що значною мірою вплинули на розвиток певних інститутів сучасного міжнародного права, не заче­пили фундаментальних основ дипломатичних привілеїв та імунітетів.

Таким чином, основні зміни, що відбулися в цьому інсти­туті і значною мірою вплинули на кодифікацію норм міжна­родного права, такі:

по-перше, відбулося відокремлення привілеїв та іму­нітетів дипломатичного представництва як органу держави від привілеїв та імунітетів його дипломатичних працівників. Відмінність між ними зумовлена їх неоднаковою правовою природою. Наприклад, недоторканність резиденції дипло­мата випливає із недоторканності особистості дипломатич­ного агента, а недоторканність приміщень представництва не є наслідком недоторканності глави представництва, а є атрибутом акредитуючої держави;

по-друге, з'явилися нові суб'єкти, які користуються привілеями та імунітетами. Поряд із "класичними" дипло­матами, які представляли інтереси тієї чи іншої держави, тепер привілеї та імунітети починають надаватися також вищим службовим особам міжнародних організацій (на­приклад, Генеральному секретареві ООН та його помічни­кам, Генеральному директорові МАГ ATE, його заступникам та іншим вищим посадовим особам).

Але при цьому варто зазначити, що перелік диплома­тичних привілеїв та імунітетів не зазнав істотних змін з часу виникнення постійних дипломатичних представництв. Що стосується особистих привілеїв та імунітетів, то порівняно новою є норма про вилучення співробітників дипломатич­них представництв з-під дії законів про соціальне забезпе­чення у країні перебування (ст. 33 Віденської конвенції 1961 р.).

Певна дискусія під час прийняття остаточної редакції Конвенції виникла з питання використання радіопереда­вачів дипломатичними представництвами. У кінцевому підсумку було прийнято рішення про те, що представниц­тво може встановити й експлуатувати радіопередавач лише зі згоди країни перебування (п. 1 ст. 27). Таке рішення відоб­ражало практику, яка склалася в діяльності більшості країн на цей час.

Оцінюючи результати кодифікації норм міжнародного права у сфері дипломатичних відносин, потрібно зазначи­ти, що Віденська конвенція 1961 р. значно зміцнила інсти­тут дипломатичних привілеїв та імунітетів. Під час обгово­рення та прийняття положень Віденської конвенції були відкинуті спроби внести в її текст обмеження, застережен­ня, нечіткі визначення, спрямовані на "врізання" привілеїв та імунітетів як самих дипломатичних представництв, так і дипломатичного персоналу посольств і місій.

На Віденській конференції 1961р. затверджено також деякі протоколи і резолюції, що прямо чи опосередковано стосувались дипломатичного права. Зокрема, факультатив­ний протокол щодо набуття громадянства мав на меті за­твердити положення про те, що при народженні дитини чи у випадку одруження з громадянином приймаючої держа­ви закони останньої не поширюються на членів диплома­тичних представництв. Без такого узгодження, наприклад, дитина, народжена за кордоном, згідно з законодавством деяких країн (Латинської Америки і США), стає автома­тично громадянином країни, де вона народилася, без згоди батьків.

Однак із прийняттям Віденської конвенції про диплома­тичні відносини 1961 р. процес кодифікації норм у сфері дипломатичного права не завершився. Потреби міжнарод­ного життя, як і перспективи його розвитку, зумовили не­обхідність кодифікації і прогресивного розвитку норм міжнародного права, які регламентують діяльність спеці­альних місій. Про універсальність значущості інституту спеціальної місії як однієї із форм сучасної дипломатії свідчить той факт, що вона успішно реалізує інтереси дер­жав як у випадку існування дипломатичних та консуль­ських відносин між державами, так і за їх відсутності. У ре­зультаті багаторічної праці Комісії міжнародного права й особистого внеску югославського юриста М. Бартоша Ге­неральна Асамблея ООН 8 грудня 1969 р. прийняла Кон­венцію про спеціальні місії. Ця Конвенція заповнила прога­лини, що існували під час прийняття Віденських конвенцій 1961 і 1963 рр. Як зазначено у преамбулі, держави-учас-ниці вважають, що міжнародна Конвенція про спеціальні місії могла б доповнити обидві ці конвенції і сприяти роз­витку дружніх відносин між державами незалежно від їх державного і суспільного ладу.

Наступним кроком на шляху кодифікації норм дипло­матичного права є прийняття 14 березня 1975 р. Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру. Прийняттям цієї Конвенції завершився певний етап проце­су кодифікації норм дипломатичного права наприкінці XX ст. Але це не означає, що розв'язано всі питання у цій досить складній галузі міжнародного права. Сьогодні Комі­сія міжнародного права зосередила свої зусилля на необхід­ності вироблення і прийняття конвенцій, що стосуються правового статусу кур'єра і дипломатичної пошти. Це ті питання, навколо яких виникають інциденти, зумовлені від­сутністю відповідних норм міжнародного права у вказаній сфері.

Сучасна міжнародна ситуація докорінно відрізняється від тієї, яка була 40 років тому. Можна стверджувати та­кож, що ніколи раніше світ не змінювався так швидко, як за останні десятиріччя. Ці зміни зачепили майже всі гло­бальні процеси в світі. Відповідно, вони не могли не відби­тися на стані сучасної дипломатії і дипломатичного права, а тому завдання, які постають перед зовнішньополітични­ми відомствами держав у новому тисячолітті, очевидно, відрізняються від усього того, з чим вони стикалися рані­ше. Ймовірно, треба створити нові дипломатичні механіз­ми та відповідні правові норми, здатні гарантувати забезпе­чення миру і безпеки у світі та реалізацію основних зав­дань, що стоять перед людством.

Контрольні запитання

У чому полягає відмінність між поняттями "дипло­матія", "зовнішня політика" та "міжнародне право"?

На якому етапі історичного розвитку виникла про­фесійна дипломатія?

Яких відомих дипломатів XX ст. Ви знаєте?

Якими є основні форми і методи дипломати?

Що таке "багатостороння дипломатія", "народна дипломатія"?

Що таке "активне і пасивне дипломатичне право"?

 

< Попередня   Наступна >