Головне меню

§ 2. Основні суб'єкти політики

Політологія - Політологія: підручник / Ю.М.Розенфельд
85

§ 2. Основні суб'єкти політики

Особистість, індивід як громадянин самі по собі мають певну суб’єктність. Істотною передумовою політичної суб’єктності особистості є реалізація певних чинників - матеріальних, соціально-культурних, політико-правових. Матеріальні означають: чим багатіше товариство, тим більше шансів для демократичних форм політичної діяльності особистості. Соціально-культурні чинники забезпечують вмикання особистості в певні спільності, ідентифікацію їх із соціально-класовими, етнічними структурами і через них виявлення, осмислення, здійснення політичних інтересів і політичних потреб. Політико-правові чинники - це існуючий політичний режим, політична система суспільства, особливості їх функціонування. Але, вочевидь, обмежуватися цим не можна. Якщо виходити з того, що людина взагалі – істота бісоціальна і що відповідно у структурі особистості вирізняють соціальний та природний компоненти, то слід визнати, що на діяльність конкретної особи в політиці, взагалі на її політичну поведінку впливають світогляд, політична культура особи, її власні цілі, цінності, настанови, мотиви, інтереси й потреби. Не можна забувати і про психологічні та біологічні елементи особи (мислення, темперемент, воля, пам’ять, стан фізичного та психічного здоров’я, стать, вік тощо), які також впливають на політичну суб’єктність людини.

Названі чинники дають можливість розкрити потенційні характеристики особистості як політично свідомого громадянина, активного політичного діяча або людини, яка відчуджена від політики, індиферентного спостерігача політичних подій.

Так, у політико-правовому відношенні суб’єктність має декілька рівнів у залежності від ступеня участі індивіда в політичній діяльності. В даний час виділяють такі рівні політико-правової суб’єктності громадянина як:

- рядовий член суспільства і гром

адянин їз мінімальним політичним впливом (аж до аполітичності), який має статус виключно об'єкта політики;

- громадянин, який є членом громадської організації, суспільного руху або декількох організацій, опосередковано включених у сферу політичної практики (рішень, дій), якщо це випливає з його ролі як рядового члена організації, з його організаційного та ідейного зв’язку з усією даною організацією, рухом;

- громадянин, котрий є членом організації, яка має яскраво виражений політичний характер (приміром, політичної парії), цілеспрямовано або й за власною волею безпосередньо включений у перебіг політичного життя, принаймні в тому обсязі, в якому це відображається у внутрішньому житті цієї організації (максимальна сфера його участі окреслюється співвідношеннями між його намаганнями, інтересами й можливостями, що випливають із суспільної значущості даної організації та конкретної ролі, яку він у ній відіграє);

- громадський (передовсім політичний) діяч, тобто учасник політико- значущих ініциатив і один з організаторів іхнього виконання;

- професійний політик, тобто учасник діяльності політичних структур, для якого головною спеціальністю, джерелом засобів для існування, єдиним або навіть головним заняттям і водночас змістом життя є політична діяльність;

- політичний лідер (організаційний, ідейний, формальний або неформальний ), якій спроможний так впливати на інших учасників політичних організацій і структур, що це веде до інтеграції їх спільної діяльності з метою реалізації інтересів тієї соціальної спільності, що дана політична організація представляє.

Звісна річ, такий розподіл людей дещо умовний. Головне, що випливає з наведеної системи рівнів включення до політики, це той факт, що знаходження на будь – якому рівні потребує від людей як різних політичних якостей, так і різного ступеня підготовки.

Цікаву типологію політичної участі розробив американський соціолог Л.Мілберт, запропонувавши досить своєрідну шкалу “підвищення” участі в політичних процесах:

1.Навчальна діяльність - носіння або демонстрація плакатів і афіш, оформлення політичних стендів, епізодична участь у політичних дискусіях.

2.Проміжна діяльність – участь у політичних зборах або мітингах, підтримка грошовими пожертвами, контакти з офіційними особами або політичними лідерами.

3.Активна діна діяльність – керівництво державними або партійними закладами, забезпечення партійних фондів; участь у закритих або таких, що виробляють стратегію, засіданнях, постійна участь у проведенні політичних кампаній і виборів.

Розрізняють також індивідуальну й колективну, добровільну і примусову, активну й пасивну, традиційну і альтернативну, революційну та охоронну політичну участь. Розмежування основних форм участі особи в політичному процесі, різні варіанти її типології мають велике значення для конкретного аналізу особливостей практики політичної соціалізації у тій чи іншій країні (зокрема нашій), розуміння актуалізації внутрішньо особистісного рівня процесу входження людини в політику.

Активне включення особи в політичний процес потребує певних передумов, їх можна поділити на три групи: матеріальні, соціально-культурні та політико-правові.Крім того, політичну участь особи, ту чи іншу форму цієї участі обумовлюють: політична система, соціальне середовище, політичні й неполітичні чинникипроцесу політичної соціалізації, про що вже йшлося.

Саме особистість є носієм політичних уявлень, орієнтирів, настанов, мотивів і навичок політичної діяльності. Людина включається і реалізує себе в політичному житті як громадянин, політичний діяч, політичний лідер і виступає як носій політичних прав і обов'язків. Політичний вплив кожного з них безперечно, хоча за обсягом та силі воно неоднаково. Наприклад, політична влада може використовуватися особистостями в егоїстичних цілях, як втілення індивідуального політичного інтересу. До такого типу політичних діячів у другій половині ХХ сторіччя, що приховували щире утримання й антинародну спрямованість увіреної їм влади можна віднести Сталіна і Гітлера, Чаушеску і Пол Пота, Хомейни і Мао Дзедуна й ін.

Особистість приймає безпосередню або опосередковану участь у політиці. Особиста участь здійснюється через форми прямої демократії: референдуми, вибори, збори й ін. Представительські форми демократії - парламент, місцеві органи влади, представительські органи партійних і інших громадських організацій - забезпечують опосередковану діяльність особистості в політичній сфері. У цих органах власне політичну діяльність здійснюють особистості як політичні діячі, політичні лідери, політичні керівники.

Характеристикою сьогодення є теденція, пов’язана зі зростанням політичної іммобільності, індиферентності людей, стан відчуження або аномії. Відчуження – соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини та її результатів на самостійну силу, панівну над людиною, ворожу їй. Відчуження ж людини від політики зводить останню в ранг такої ворожої сили. Політичне відчуження виявляється у безсиллі індивіда впливати на перебіг політичних подій, почутті ізоляції, у сприйманні індивідом соціальних і політичних інститутів, встановлених норм як ворожих інтересам людини.

Відчуження може бути наслідком впливу об’єктивних умов політичного життя, політичної системи, політичного режиму. Воно пов’язане зі структурними відносинами панування й підкорення, присвоєння та експлуатації, влади і контролю в суспільстві. Політичне відчуження зумовлене й такими причинами, як втрата соціальних ідеалів, зневіра в будь-яких владних структурах, психологічна втома від нескінченого потоку політичної демагогії, непрдуманих рішень та відвертоценічної брехні. Сучасну політичну апатію можна розглядати і під кутом зору прагнення людини до самовідгородження від політики. Одним із чинників подібного ставлення є обмеження, що їх влада накадає заборону на свободу слова і вираження особистих поглядів. Існують і інші причини. Індивід може бути позбавлений стимулів до участі в політичному житті своїм оточенням. На нього може впливати слабка політична активність з боку інших членів суспільства. Він може належати до групи, де політична апатія фігурує як позитивна модель поведінки. Суттєво впливає на політичну поведінку і свідомість політичної ефективності. Мається на увазі особисте відчуття індивіда, пов’язане з реальним впливом на політичний процес, на основі чого робиться висновок: а чи є сенс виконувати свої громадянські обов’язки ? Проявами відчуження є конформізм, соіціальна апатія, абсентеїзм, відсутність інтересу до політичних знань та подій, відмова від виконання громадянського обов’язку як форма протесту проти політики, влади, її лідерів.

Високий рівень аномії є характерним для періоду руйнування старої соціальної системи. Неодмінною передумовою прогресивних змін щодо цього є зміни об’єктивних умов (матеріальних, соціально-культурних, політико-правових) і зрушення у свідомості громадян, що відбуваються поступово, спонтанно, а також під цілеспрямованим державним освітнім і виховним впливом.

Освічене громадянство, якому властиве розвинене почуття власної гідності, знання своїх прав та обов’язків, згода і вміння їх дотримуватися, є доконечною засадою встановлення демократичного й заможного суспільства.

Світова співдружність стоїть першою у ряді групових суб'єктів політики. Через відомі і новоутворені організаційні структури світова співдружність підтверджує універсальні, загально цивілізовані підстави ідей демократії в міжнародній системі, відчиняє демократичну перспективу розвитку для світової популяції в цілому, для цивільного товариства кожній із країн світу.

Після краху комуністичної системи, зникнення субординації, що трималася на глобальних ідеологіях і силі, світова співдружність поступово все більше гармонізує політичне життя, забезпечує волевиявлення національних інтересів усіх держав, що раніш підкоряли свою політику «системній дисципліні», установленої відповідно до інтересів декількох «великих» держав. Внутрішня гармонізація світової співдружності характеризується виникненням нових держав на території колишнього Радянського Союзу, зміною політичних обрисів і формуванням нових субрегіонов (країни Балтії, субрегіони Східної Європи й ін.). Це у свою чергу розкриває можливості внутрішньої політичної творчості, саморозвитку світової співдружності. Істотною його особливістю є створення загальнолюдської політичної філософії, побудова світового правопорядку, нової динамічної рівноваги, затвердження світових політичних цінностей і інтересів. Все це не звільняє світову співдружність від несбалансованності світових стратегічних інтересів, урівнених розбіжностей у потенціалі регіонів і ін.

Розвитою спільністю є цивільне товариство кожної країни. Воно не тільки є носієм предметно-практичної діяльності і пізнання в політиці, але і прилучається до політичної діяльності або відчужується від неї.

Цивільне товариство суверенної держави як суб'єкт політики може бути «відкритим» і «закритим».

«Відкрите товариство» має зрілі демократичні інститути, механізми впровадження демократичних процедур, відкритість для народу усіх владних дій, вольових актів, затвердження прав і свобод особистостей, їхніх об'єднань і асоціацій, не є комунікативно-обмеженим, припускає повагу до державного, національного і народного суверенітету.

«Закрите товариство» на відміну від «відкритого товариства» примітивно і безперспективно у своєму політичному розвитку. Вичерпавши всі ресурси, таке суспільство об'єктивно стає на шлях переходу до «відкритого суспільства». Такий перехід означає еволюційне прямування від спрощеної форми організації громадського життя до складної. Це прямування проходить через кризові ситуації, політичні сплески протягом тривалого політичного часу.

Розвиток політичного життя в значній мірі визначений тим, наскільки активний такий суб'єкт політики, як народ. Політичне життя тим активніше, організоване, цілеспрямоване, чим глибше народ усвідомлює себе як спільність, чим сильніше соціально-політичні зв'язки, що конституюють його як цілісну систему. Так, у Декларації про державний суверенітет, прийнятої 16 червня 1990 року, підкреслюється, що Верховна Рада виражає волю народу України, ставить ціллю суверенітет і самоврядування народу України, що народ України є єдиним джерелом влади в Республіці, а повновладдя народу реалізується на основі Конституції.

У сучасних умовах вершиною розвитку соціально-етнічних спільностей є нація. В міру демократизації суспільства, розпаду імперій нові соціальні сили ринуться заявити про себе як суб'єкти політики. Якщо найбільше пригнобленими були нації, то в процесі демократизації активну політичну позицію займають національні прямування як виразники свідомості етносу, його потреб у корінних політичних змінах.

Нація як суб'єкт політики ринеться до власної державності, створенню інфраструктури державної влади, розвитку контактів з іншими націями, подоланню національних обмежень і міжнаціональних протиріч.

Важливе місце належить політичній суб’єктності таких значних соціальних груп як класи. Рідко трапляються ситуації, коли якаcь соціальна група рівною мірою контролює всі сфери. Частіше буває, що в економічній і ідеологічній сферах домінує той клас, що у конкретній історичній ситуації представляє прогресивні сили. У свою чергу, застаріли політичні інститути контролюються представниками регресивного класу (проте і тут бувають варіанти). Класи виявляють особливу активність під час завоювання та утримання влади в суспільстві, створення політичних організацій, формування політичних сил. У економічно розвиненому суспільстві основними соціальними групами є такі, що за чисельністю і впливом найбільші. Вони не належать ні до найбагатіших, ні до найбідніших. У такому суспільстві відсутні матеріальні полюси, а найбільше впливовим стає середній клас. У політиці він є опорою демократичного режиму. В Ук раїні з розвитком ринкової економіки середній клас є основою парламентаризму і сприяє формуванню нового типу політики.

Крім класів, суб’єктность яких найбільш впливова в політиці, її суб'єктами ринуться стати й інші соціальні групи. Група, що об'єднана політичними інтересами і претендує на участь у процесі реалізації влади, - це спільність індивідів, головна ціль яких - вплинути на схвалення урядових рішень відповідним груповим інтересам. Асоційовані групи - це високоорганізовані специфічні групи, що втілюють інтереси своїх членів. Їхнім завданням є агітація, наприклад, серед членів Конгресу США на користь того або іншого спеціального інституту, що сам безпосередньо не може здійснювати таку агітацію, наприклад профспілки або комерційні організації. Інституціональні групи - це підгрупи таких інститутів як церква, армія, корпорації, політичні партії. Вони піклуються про політичні інтереси відповідних інститутів: здійснюють агітацію в їхню користь серед окремих членів уряду, наприклад, виступають як свідки під час слухань у Конгресі США, беруть участь у пікетах і готують рекламу в пресі, щоб збуджувати інтерес аудиторії до різноманітних проблем. Не асоційовані групи не мають визначеної структури або процедури формування інтересів. Вони контактують із членами уряду з метою надання допомоги представникам слабо організованих соціально-демографічних, етнічних груп. Аномічні групи - спонтанні, короткострокові, у складі яких неорганізовані індивіди, що виражають свою незадоволеність під час демонстрацій і хвилювань. Якщо група цього типу швидко не розпадається, вона перестає бути аномічною і стає асоційованою, використовуючи для своїх цілей насильницькі методи.

Дві основні соціальні групи, які концентрують у своїх руках владу і виступають суб'єктами політики, є еліта і бюрократія. Джерело їхньої сили і впливу полягає в тому, що певною мірою є стійкими і стабільними групами. За змістом діяльності і функцій виділяють різні види еліт, у тому числі, адміністративну, політичну, економічну, партійну, військову, ідеологічну й ін. При всій згуртованості й цілісності еліти всередині неї точиться постійна боротьба навколо розподілу влади між окремими групами. Як суб'єкт політики еліта виконує ряд функцій: приймає рішення з найважливіших питань, визначає цілі, орієнтири і пріоритети в політиці, виробляє стратегію і тактику, створює ідеологічні концепції, що обслуговують її політичний курс, консолідує навколо себе політичні сили, керує політичними структурами й організаціями.

Посередником між елітою і суспільством виступає така соціальна група, як бюрократія. Бюрократія є необхідною у демократичному суспільстві як сила, що забезпечує і сприяє його самозбереженню. У такому суспільстві бюрократія як суб'єкт політики, виражаючи інтереси народу, свою політичну діяльність спрямовує на самозбереження і розвиток суспільства, його політичної системи. Бюрократія як суб'єкт політики забезпечує дотримання демократичних принципів функціонування суспільства, надає владу своєму представникові, який обирається і наділяється необхідними повноваженнями, створює можливість переобрання його або звільнення обраного керівництва на основі реального, а не декларативного волевиявлення знизу або за рішенням вищої державної влади, суворо дотримується законодавства. У випадку порушення цих норм із боку бюрократії вона перетворюється на панівну силу незалежно від конкретної форми влади. Такий суб'єкт влади відчужується від решти суспільства, створює бар'єр між народом і владою, свою субкультуру, спосіб життя і політичну поведінку. З бюрократії рекрутується нова еліта.

Політичне життя суспільства зазнає впливу і таких соціальних груп, як люмпенство, маргінали, які прагнуть виявити себе як суб'єкти політики.

Люмпенство - це ледача, пасивно-заздрізна частина населення, яка згодна жити будь-як, нездатна добре працювати ні за яких умов або стимулів. Прагнення реалізувати свою політичну суб’єктность у люмпена виявляється в тому, що він успішно експлуатує соціально-політичні «завоювання» (ліквідацію приватної власності на робочу силу і талант, «безкоштовність» соціальних благ і ресурсів, несправедливість зарплати, поширення спекуляції і корупції тощо). Люмпени не задоволені державними структурами, оскільки розуміють свою незатребуваність і нездатність до такої роботи. Проте вони більше, ніж інші групи, ринуться до бунтів, мітингів, легко піддаються провокаціям, створюють ідолів для поклоніння. Юрба, як об'єкт чиєїсь політики зосереджує увагу винятково на негативному, створює образ ворога. Люмпени проголошують боротьбу за справедливість, ототожнюючи її із загальною злиденністю і зрівнялівкою.

Люмпенство - база демократії в її незрілих, первинних формах, що має популістське забарвлення і тяжіє до охлократїї. Така демократія веде до дестабілізації і розладу політичного організму.

Не сприяє політичній упорядкованості суспільства і така група, як маргінали. Вони не здатні до самостійної політичної суб’єктности, проте своєю деструктивною поведінкою впливають на політичні процеси і як такі є суб'єктом політики.

Маргінали - це індивіди або групи, які або самі нехтують суспільством, або суспільство зневажає їх, внаслідок чого вони перебувають на «узбіччі» або за рамками характерних для даного суспільства структурних підрозділів, норм і традицій. Маргінальність є виразом специфічних відносин з існуючим суспільним ладом. До маргіналів належать жербаки, нероби, повії, бомжи та ін. Це психологічно слабкі типи. Активним стимулятором маргіналізації є страх. Маргіналам притаманна охлократична свідомість, вони є руйнівниками правового і морального клімату, носіями тоталітаристської і людоненависницької ідеології.

Всі перераховані суб'єкти політики історично обумовлені. Їхній вплив на об'єкти політики повинний відповідати вимогам часу. Доки суб'єкт спроможний впливати на об'єкт політики, а його вплив забезпечує прогресивний суспільний розвиток, доти його політичний час не буде вичерпано, в іншому випадку він повинний зійти з політичної арени, і тоді наступає час іншого суб'єкта політики.

 

< Попередня   Наступна >