Головне меню

§ 6. Типи і форми держави

Політологія - Політологія: підручник / Ю.М.Розенфельд
75

§ 6. Типи і форми держави

В межах різних науково-методологічних підходів політологи і правознавці здійснюють типологію держав. Досить відомим є формаційний підхід /Маркс, Енгельс, Ленін/, в якому головним критерієм виступають соціально-економічні ознаки /спосіб виробництва, тип виробничих відносин між класами/ - базис, який детермінує політичну надбудову /державу, право/. Згідно цього виокремлюють – рабовласницьку, феодальну, буржуазну, соціалістичну державу. Останнім часом дослідники додають до них ще – азіатський засіб виробництва.

У межах цивілізаційного підходу /О.Шпенглер, А.Тойнбі/ головними критеріями типологізації держав виступають – культурні, релігійні, національні, психологічні та геополітичні ознаки. І в залежності від них держави ототожнюються з осередками цивілізацій: єгипетської, китайської, західної, православної тощо.

Західна політологічна традиція в розумінні природи держави завжди виходила з того, що вона не може бути ані доброю, ані справедливою. Отже, держава весь час прагне до тиранії. Для обмеження її всевладдя було введено принцип конституціоналізму; підкорення влади і громадян Конституції /основному закону/. Запровадження цього принципу і утворило новий тип – правову державу. Це така форма організації ті діяльності державної влади, за якої сама держава, всі соціальні спільноти, окремий індивід поважають закон, право і знаходяться в однаковому положенні щодо нього. Право є засобом взаємозв’язку індивіда, суспільства і держави. Головними відмінними ознаками правової держави є – 1/верховенство права і закону в усіх галузях життя; 2/гарантованість всього спектру прав особистості й можливість її вільного розвитку; 3/взаємна відповідальність держави в своїх діях перед законом і одне до одного; 4/реальний розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, а також центральну і місцеву; 5/наявність роз

винутого й самодіяльного громадянського суспільства.

Після Другої світової війни правова держава у промислово розвинутих країнах суттєво доповнюється ще соціальною орієнтацію. Так утворився новий сучасний тип – соціальна держава, що є такою формою організації державної влади, якій притаманна постійне піклування про добробут громадян, утворення гідних умов існування, рівних можливостей реалізації їх талантів, здібностей, оцінки щодо ”слабких” членів суспільства, підтримки сприятливого середовища буття людей. Отже, соціальна держава формує новий тип соціальних зв’язків між людьми, що грунтується на принципах соціальної справедливості, соціального миру і громадської злагоди. Розбудова в Україні соціальної правової держави є конституційно закріпленою метою і новим кроком у процесі сучасного державотворення.

Тип і форма держави співвідносяться як зміст і форма, де визначальну роль відіграє зміст, оскільки ми вже розглянули декілька історичних типів держави (за їх суттєвими ознаками), звернемося до поняття форми (устрою) держави.

Теорія держави визначає форму як засіб організації політичної влади, що охоплює форму правління, державно-територіальний устрій та політичний режим. Форма державного правління – характеризує порядок утворення й організації вищих органів державної влади, їх взаємовідносини одне з одним і з населенням.

В залежності від того, ким і як здійснюється державна влада, яким чином побудовані та діють органи влади, політична наука вирізнює монархії та республіки.

Монархія ( від грецького слова “єдиновладдя”) – це форма правління за якої, влада цілком або частково зосереджена в руках одноосібного володаря, голови держави – монарха (короля, царя, шаха, імператора, еміра, т.і.). Головні ознаки монархії влада передається за спадком; здійснюється безстроково; не залежить від населення (підданих).

Монархії бувають абсолютними й обмеженими (конституційними). Абсолютна монархія є такою формою правління, коли вся повнота державної влади належить монарху і здійснюється ним персонально. Конституційна монархія передбачає, що владу короля обмежено якимось представницьким органом, що діє на основі конституції. До наших часів монарх лишається єдиним носієм суверенітету держави в деяких державах (абсолютні монархії Брунею, Саудовської Аравії); конституційні монархії зберігаються й ефективно діють у Великій Британії, Японії, Іспанії, Швеції, Норвегії, Монако і т.ін. Виокремлюють також дуалістичні монархії, в яких державна влада носить подвійний характер. Юридично і фактично вона поділена між урядом, який формується монархом, і парламентом. Отже уряд не залежить від соціально-партійного представництва у парламенті та непідзвітне йому, а парламент висловлює інтереси буржуазії та тих верств населення, що мали право голосу (Кайзеровська Німеччина 1871-1918 рр.). В тих чи інших специфічних формах монархія зберігається майже у 1/3 країн світу.

Республіка (від лат “суспільне діло”) – це форма правління, за якої голова держави є виборним та змінюваним, а його влада вважається похідною від волі виборців та представницького органу. Головні ознаки республіки: влада обирається; є строковою; несе політичну відповідальність перед виборцями; джерелом влади в республіці є народ.

Згідно того, як формуються державні органи та якими єє принципи взаємин між ними, вирізняють президентські, парламентські та змішані (президентсько-парламентські) республіки.

Президентській республіці (США, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Болівія, Сірія, Росія, т. і.) притаманні жорсткий поділ законодавчої та виконавчої влади. Президент є головою держави і водночас очолює виконавчу гілку влади (чи керує урядом, чи цілком контролює його), він не несе відповідальності перед парламентом, оскільки обирається на загальних виборах всім населенням. Уряд призначається президентом і є відповідальними перед ним. Парламент в такій країні не може винести вотум недовіри уряду, але й президент не володіє правом розпуску парламенту. Він володіє також відкладальним вето щодо законопроектів парламенту, яке останній може подолати абсолютною більшістю (2/3) у повторному голосуванні.

У парламентських республіках (ФРН, Італія, Індія, Туреччина, Ізраїль та ін.) взаємовідносини між законодавчою і виконавчою гілками влади грунтуються на принципах співробітництва. Президент тут також є головою держави, але більше виконує офіційні високопредставницькі функції; виконавча ж влада зосереджена в руках уряду на чолі з прем”єр - міністром. Уряд формується партією ( чи коаліцією партій), що отримали більшість депутатських місць у парламенті, та є відповідним перед парламентом.

Президентсько-парламентська (напівпрезидентська) республіка (Франція, Фінляндія, Польща, Україна, Болгарія, Австрія, Ірландія, Португалія) характеризується подвійною відповідальністю уряду – перед президентом і парламентом. Ця форма правління поєднує сильну президентську владу з ефективними можливостями контролю за урядом збоку парламенту. З одного боку, президент має широке коло повноважень: є головою держави, головним командуючим, має право відкладального вето щодо рішень парламенту, призначає премєр-міністра, взмозі розпустити парламент і призначити нові вибори, може ввести надзвичайний стан тощо. В той же час, парламент має можливість контролювати діяльність уряду і прем’єра через слухання важливих питань, звіти, затвердження бюджету країни, винесення вотуму недовіри (резолюції догани)

Політична історія державності знає й такі форми правління, що не можна вкласти у прийняту градацію. Так, Малайзія, за конституцією 1957 року являє собою дуже рідкий різновид конституційної монархії – виборну монархію в конфедерації, коли монарх обирається на 5 років, згідно черги між правителями дев’яти країн-учасниць.

В Об’єднаних Арабських Еміратах діє так званий колегіальний монарх – еміри всіх сьоми складових територій, що входять до федерації, утворюють Вищу Раду емірів. Рада є законодавчим органом та вирішує більшість питань, які відповідають компетенції голови держави.

Своєрідна форма монархії склалася і в межах країн Британської співдружності. Так, значна частина членів співдружності – це республіки, які мають власного президента – голову держави (Кенія, Індія, Гайона та ін.), але майже половина інших країн співдружності (Канада, Ямайка та ін.) визначають головою держави королеву Великої Британії.

Засоби об’єднання населення певної території, зв’язок громадян через політичні й територіальні утворення з державою, співвідношення між державою в цілому та її складовими територіальними одиницями і відбиває поняття “форма державного устрою”.

Найбільш розповсюдженим видом теориторіально-політичної організації суспільства є унітарна держава. В унітарній державі утворюються загальні для всієї країни представницькі, виконавчі та судові органи влади; функціонує єдині системи законодавства, правова і грошова система, єдина громадянство. Всі адміністративно-територіальні одиниці (області, округи департаменти, провінції) мають однаковий юридичний статус без якої-небудь політичної самостійності; але є автономними в господарчій і соціально-культурній галузі. Унітарні держави це – Польща, Угорщина, Болгарія, Італія, Швеція, Данія, Франція, Іспанія та ін. Рівень централізації влади в унітарній державі може бути високим і дещо послабленим, зокрема, в Україні унітаристський устрій включає таку територіальну одиницю, як Автономна Республіка Крим, що має свій парламент і законодавство.

Федеративна держава є добровільним об’єднанням декількох самостійних державних утворень в єдину союзну державу. В наші часи федераціями є 20 країн світу: Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Венесуела, Німеччина (ФРН), Індія, Канада, Мексика і т.ін. Територію федерації утворюють території її суб’єктів (штатів, кантонів, республік); внутрішні кордони федерації можливо змінити тільки за згодою її суб’єктів. У федерації існує два рівня влади: федеральний і республіканський, повновагий органів влади обох рівнів розгалужені федеральною конституцією. Федерації притаманно – подвійна правова система, подвійне громадянство, двопалатний парламент; зовнішньополітичні функції здійснюють союзні органі держави. Федерації будуються за територіальною (США), національною (Індія) або змішаними ознаками (Росія), які визначають характер і зміст державного устрою.

Конфедерація уявляє собою досить своєрідну форму організації політичної спільності. Фактично це – союз декількох незалежних держав, які поєднуються для проведення єдиної політики в спільних цілях (наприклад, для спільної оборони, рішення економічних, енергетичних, транспортних проблем і т.ін.). Для здійснення узгодженої політики держави конфедерації утворюють окремі органи управління; але їх рішення не мають прямої дії та повинні затверджуватись центральними органами влади країн –членів. У конфедерації відсутній єдиний вищій законодавчій орган, єдине громадянство; учасниці у повному обсязі здійснюють міжнародну діяльність, і можуть за власною волею залишити конфедерацію і розірвати конфедеративний договір.

Досить тривалий час конфедерацією був Швейцарський союз (1291-1798 і 1815-1848), що являв собою об’єднання 23 суверенних кантонів з метою підтримки зовнішньої і внутрішньої безпеки. Але поступово конфедерація перетворилась на федерацію, коли до ведення центральних органів були передані військовий бюджет, армія та призначення дипломатичного корпусу.

Крім названих форм державного устрою в історії мали місце й деякі специфічні форми – імперії, протекторати, ін. Імперії, зокрема, являли собою державні утворення, які мали: обширну територію, де окремі провінції могли не мати спільних кордонів з метрополією (центром); сильно централізовану владу; асиметричні відносини панування – підкорення між центром і периферією; різнорідний етнічний та культурний склад населення; слабо (чи формально) легітимну політичну владу; імперські еліти завжди прагнули глобальної експансії. В різні історичні епохи існували імперії Великих Моголів, Олександра Македонського, Римська, Британська, Російська та ін.

Протекторат - є формальною опікою слабої держави більш сильною, що, як правило, веде до втрати суверенітету першого, а може супроводжуватись і окупацією. Так, Велика Британія окупувала Єгипет у 1882 р., а в 1914 р. встановила над ним протекторат.

 

< Попередня   Наступна >