205

---

5.2. Передумови виникнення, зміни та припинення правовідносин у сфері соціального забезпечення

5.2.1. Норми права соціального забезпечення

Елементарною частиною права соціального забезпечення є норма права. Під нею розуміють встановлене державою і нею забезпечене загальнообов'язкове правило поведінки праців­ників органів соціального захисту населення та фізичних осіб при наданні останнім конкретних видів соціального забезпе­чення.

Для норм права соціального забезпечення характерні озна­ки норм усіх інших правових галузей. Вони:

встановлюються державою. З огляду на особливості соціально-забезпечувальних відносин, такі правові норми не санкціонуються державою і не приймаються на референдумі. Вони виражають державну волю і видаються з дотриманням спеціальної процедури компетентними органами держави і місцевого самоврядування;

містять загальнообов'язкові правила поведінки. Є влад­ними приписами держави щодо можливої і належної поведін­ки, спрямовані на постійне застосування в типових ситуаціях. їх повинні дотримуватися всі, кому ці норми адресовані. Ок­ремі юридичні норми стосуються не всіх, а певних категорій громадян (пенсіонерів, інвалідів, малозабезпечених осіб тощо);

формально визначені. Правові норми є юридично-логіч­ними конструкціями, тобто правилами абстрактного, узагаль­неного характеру; точно, чітко і визначено описують обстави­ни, на які вони поширюються, права й обов'язки суб'єктів правовідношення. Соціально-забезпечувальні норми за допомогою встановлених прийомів і правил юридичної техніки фіксують­ся у законах та підзаконних актах. Вони не можуть бути за­кріплені в інших формах (правовому звичаї, правовій доктрині, судовому прецеденті);

забезпечуються примусовою силою держави. Цей при­мус полягає в тому, що дотримання норм права забезпечується можливістю державного

примусу. Юридичні норми виступа­ють критерієм правомірної поведінки. За порушення встанов­лених обов'язків чи заборон настає юридична відповідальність, що передбачена відповідною нормою права.

Однак норми права соціального забезпечення відрізняються від норм інших галузей права:

своїм змістом, тобто сферою суспільних відносин, на регулювання яких вони спрямовані. Соціально-забезпечувальні норми регулюють суспільні відносини з приводу матеріального

забезпечення фізичних осіб у разі настання обставин, які ве­дуть до повної чи часткової втрати джерел існування або недо­статності їх чи понесення додаткових витрат; залежністю від економічних можливостей країни. З урахуванням стану економіки встановлюються державні мінімальні соціальні гарантії населення. Державна воля при прийнятті правових норм зумовлена наявними ресурсами і не завжди з об'єктивних причин може достатньо врахувати на­гальні потреби більшості громадян;

джерелами, в яких вони виражені. Різні види матеріально­го забезпечення, як правило, передбачаються законами, а ме­ханізм їх реалізації — підзаконними актами. Компетентні органи з питань соціального забезпечення громадян приймають норма­тивні акти пакетами. Принцип прямої дії соціально-забезпечу­ вальних норм закону застосовується з певними обмеженнями;

суб'єктами, на регулювання поведінки яких вони спря­мовані. Ними є, з одного боку, фізичні особи, які потребують соціальної підтримки (інваліди, пенсіонери, сім'ї з дітьми, малозабезпечені, безробітні та ін.), і, з іншого боку, — органи соціального захисту населення, на які покладено обов'язок надавати таку допомогу;

особливостями внутрішньої структури.

Для детальнішого з'ясування характеру, змісту, завдань і ролі норм права, чіткішого визначення їх місця в системі дію­чого права, глибшого пізнання природи та призначення прово­дять класифікацію юридичних норм за різними критеріями. У праві соціального забезпечення норми права поділяються на окремі види в рамках зазначеної галузі права.

Залежно від характеру норми права соціального забезпечен­ня поділяються на матеріальні та процедурні. Норми матері­ального права — це норми первинного правового регулювання суспільних відносин майнового характеру щодо забезпечення фізичних осіб пенсіями, допомогами, компенсаціями та надан­ня їм пільг, соціальних послуг, субсидій. Ці норми визначають права осіб на конкретний вид соціального забезпечення та ком­петенцію органів соціального захисту населення з надання їх. Процедурні норми є нормами вторинного правового регулюван­ня суспільних відносин з приводу практичної реалізації норм матеріального права щодо надання громадянину певного виду матеріального забезпечення.

Норми права соціального забезпечення за юридичною си­лою, тобто залежно від актів, якими вони регулюються, поді­ляються: 1) на норми міжнародних актів, згоду на обов'яз­ковість яких надана Верховною Радою України; 2) норми за­конів; 3) норми підзаконних актів.

З урахуванням особливостей окремих видів суспільних відносин, що є предметом регулювання права соціального за­безпечення, розрізняють: норми пенсійного права, норми допомогового права, норми соціально-обслуговувального права.

За сферою дії норми права соціального забезпечення можуть бути загальнодержавними (норми, що регулюються міжнарод­ними актами, законами, указами Президента, постановами Кабінету Міністрів України, актами центральних органів ви­конавчої влади та галузевих соціальних фондів), місцевими (норми, які передбачені в актах місцевих державних адміні­страцій та органів місцевого самоврядування), локальними (норми, що закріплені в актах підприємств (установ, органі­зацій), недержавних пенсійних фондів).

Залежно від часу дії норми права соціального забезпечення бувають постійними (містяться в більшості нормативних актів, що стосуються забезпечення фізичних осіб конкретними вида­ми матеріального забезпечення) і тимчасовими (передбачають­ся в нормативних актах у формі надання одноразової допомоги (послуги) окремим групам громадян з нагоди державного свята).

Залежно від ступеня узагальнення чи функціональної ролі в механізмі правового регулювання норми права соціального забезпечення класифікуються на відправні (висхідні, установчі) та спеціальні (конкретні, чи такі, що безпосередньо встанов­люють правила поведінки). Відправні норми закріплюють де­фініції правових категорій права соціального забезпечення, визначають мету, завдання, принципи, межі, напрями, основи правового регулювання соціально-забезпечувальних відносин. Такі норми передбачені у ст. 46 Конституції України, Основах законодавства України про загальнообов'язкове державне соці­альне страхування, розділі 1 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" тощо. До цієї групи належать норми, що входять до загальної частини права соціального забезпечення і поширюються на більшість правових інститутів цієї галузі права. Окремі вчені відносять ці норми до загальних, але на практиці важко провести межу між висхідними і загальними нормами. Спеціальні норми сто­суються правових інститутів Особливої частини права соціаль­ного забезпечення (страхового стажу, окремих видів пенсій, допомог, компенсаційних виплат, соціального обслуговування, безплатної медичної допомоги і лікування, пільг за системою соціального забезпечення).

За способами встановлення правил поведінки (формами припису поведінки, методами правового регулювання, харак­тером обов'язковості правил поведінки) норми права соціаль­ного забезпечення поділяються на імперативні й диспозитивні. Перші мають категоричний характер і не допускають свободи вибору поведінки, а другі, навпаки, дозволяють суб'єктам пра­вовідносин самим визначити коло та обсяг прав і обов'язків. Іншими словами, імперативні норми визначаються формулою: "все, що не дозволено, — заборонено", а диспозитивні — фор­мулою "все, що не заборонено, — дозволено". У праві соціаль­ного забезпечення переважають імперативні норми (подають владні приписи). Диспозитивні норми стосуються, в основно­му, реалізації фізичною особою суб'єктивного права на кон­кретний вид соціального забезпечення.

Норми права соціального забезпечення за функціями, які вони виконують, розподіляються на регулятивні та охоронні. Регулятивні норми закріплюють права й обов'язки суб'єктів соціально-забезпечувальних відносин та порядок реалізації громадянами права на соціальне забезпечення. Охоронні нор­ми, які становлять незначну частину серед норм права соціаль­ного забезпечення, передбачають санкції за неналежне вико­нання учасниками суспільних відносин покладених на них обо­в'язків у сфері соціального захисту населення.

За змістом приписів (обов'язковість правил поведінки, форм вираження їх регулятивного впливу, характеру чи складу правил поведінки) норми права соціального забезпечення класифі­куються на зобов'язальні, уповноважувальні й заборонні. Зобов'язувальні норми встановлюють обов'язки суб'єкта право-відношення вчинити конкретні активні дії. Так, у п. 2 ст. 27— 29 Закону України від 18 січня 2001 року "Про загальнообо­в'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасо­вою втратою працездатності та витратами, зумовленими наро­дженням та похованням" передбачені обов'язки страхувальни­ка, страховика і застрахованих осіб. Уповноважувальні норми дозволяють вчиняти дії, що передбачені в їхніх диспозиціях (див. п. 1 ст. 27—29 цитованого вище Закону). Заборонні нор­ми подають приписи щодо утримання від вчинення тих чи інших протиправних дій. Наприклад, п. 2 ст. 37 зазначеного Закону забороняє роботодавцеві або потерпілому подавати Фон­ду соціального страхування від нещасних випадків завідомо неправдиві відомості про страховий випадок.

Норми права соціального забезпечення можна класифікува­ти й за іншими критеріями.

Більшість фахівців у структурі норми права виділяють три елементи: гіпотезу, диспозицію та санкцію. Ці три елементи можна зобразити формулою, яку було розроблено ще давньо­римськими юристами: якщо (гіпотеза) — то (диспозиція) — інакше (санкція).

Гіпотеза — це структурний елемент норми права, до якого входить перелік умов, при настанні яких правило поведінки (диспозиція) підлягає застосуванню або, іншими словами, юри­дичні факти, що є підставою виникнення, зміни чи припинен­ня прав і обов'язків учасників суспільного відношення. Вона в загальних рисах описує ситуацію, умови, життєві обставини, за яких діє норма права. Гіпотеза зазначає конкретні фактичні дані, за наявності яких може бути реалізована диспозиція, а також визначає коло осіб, якому адресована ця норма.

У гіпотезу норми права соціального забезпечення найчасті­ше входять такі життєві обставини: досягнення пенсійного чи іншого віку; інвалідність; тимчасова непрацездатність праців­ника; вагітність і пологи; народження дитини; догляд за дитиною до досягнення нею трирічного віку; смерть годувальника; малозабезпеченість; трудовий (страховий) стаж; вислуга років; зміна групи інвалідності; збільшення тривалості трудового ста­жу; збільшення розміру заробітку після призначення пенсії; волевиявлення при переході з одного виду пенсії на інший; поновлення працездатності; досягнення членами сім'ї віку, що не дає права на подальше отримання пенсії у зв'язку з втратою годувальника; працевлаштування безробітного; смерть підопіч­ного тощо. Особливістю гіпотези норми права соціального за­безпечення є те, що вона, як правило, передбачає не одну якусь умову, а кілька, тобто є складною. Так, гіпотеза норми, що передбачає право на пенсію за віком, включає такі обставини: 1) досягнення особою пенсійного віку; 2) наявність загального, а в деяких випадках і спеціального трудового стажу; 3) волеви­явлення заявника; 4) рішення органу соціального захисту на­селення про призначення пенсії. Таким чином, гіпотеза пере­творює звичайні соціальні факти на юридичні, які і є перед­умовою виникнення, зміни чи припинення соціально-забезпе­чувальних правовідносин.

Другим структурним елементом норми права є диспозиція. Це саме правило поведінки, в якому визначаються права й обо­в'язки учасників цих відносин. Вона встановлює модель пове­дінки (вчинення певних дій або утримання від вчинення їх) суб'єктів права за наявності зазначених у гіпотезі норм юри­дичних фактів. Диспозиція розкриває суть і зміст правила по­ведінки, визначає конкретні права й обов'язки учасників пра-вовідношення.

Диспозиція норми права соціального забезпечення регулює суспільні відносини двома способами: дозвільним чи уповнова-жувальним і зобов'язувальним. Права людини у сфері соціаль­ного забезпечення регулюються уповноважувальними норма­ми, а компетенція органів соціального захисту населення в більшості випадків встановлюється зобов'язувальними норма­ми. Слід підкреслити, що якщо фізична особа має конкретне право, то орган соціального забезпечення в межах своєї компе­тенції — відповідний обов'язок, і навпаки.

Санкція — частина правової норми, яка передбачає позитивні чи негативні наслідки, що настають у разі дотримання чи недо­тримання прав і обов'язків, передбачених диспозицією, або умов її дії, що зазначені в гіпотезі. Санкції правових норм по­діляються на зобов'язувальні, каральні й заохочувальні. Перші зобов'язують особу вчинити дії, що передбачені диспозицією; другі встановлюють обмеження прав винної особи з метою не­допущення вчинення нею в подальшому дій, які суперечать вимогам диспозиції; треті заохочують особу до здійснення дій, які схвалюються державою.

У праві соціального забезпечення за правопорушення пере­важно застосовуються правовідновлювальної та правообмежу-вальні санкції. Прикладом правовідновлювальної санкції може бути обов'язок особи повністю відшкодувати надміру виплаче­ну суму, якщо це сталося з її вини. Відповідно до ч. 2 п. З ст. 36 Закону України від 2 березня 2000 р. "Про загальнообов'­язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" у разі припинення професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації за направленням державної служби зайнятості без поважних причин або відмови працювати за одер­жаною професією (спеціальністю) із застрахованих осіб стя­гується сума витрат на професійну підготовку, перепідготовку або підвищення кваліфікації. Орган соціального забезпечення також повинен лише виплатити особі відповідну суму, якщо недоплата сталася через його недогляд. Правообмежувальні санкції допускаються у разі припинення чи відкладення реалі­зації права на деякі види соціального забезпечення. Так, згідно з підп. 13 п. 1 ст. 31 вказаного вище Закону виплата допомоги у зв'язку з безробіттям та відповідної матеріальної допомоги припиняється у разі зняття з обліку за невідвідування без по­важних причин державної служби зайнятості 30 і більше ка­лендарних днів.

У разі порушення законодавства про соціальне забезпечен­ня, з урахуванням ступеня вини, настає відповідальність, що передбачена цивільним, трудовим, кримінальним, адміністра­тивним правом та деякими іншими галузями права. Це означає, що в багатьох випадках норми права соціального забезпе­чення складаються з гіпотези і диспозиції, а загальнообов'яз­ковість норми забезпечується можливістю застосування дер­жавного примусу (санкції) засобами інших галузей права.

У теорії права розрізняються терміни стаття закону чи іншого нормативного акта (частина закону, указу, постанови, інструкції тощо) і норма права (правило поведінки). Норма права є змістом нормативного акта, а останній є формою існу­вання правової норми. Співвідношення статті закону і норми права буває різним:

стаття може мати одну норму. Згідно зі ст. 29 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхуван­ня на випадок безробіття" допомога на поховання в разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні, ви­плачується особам, які здійснювали поховання, у розмірі про­житкового мінімуму;

у статті може бути декілька норм. Так, ст. 13 названого Закону складається з ряду правових норм, що стосуються на­глядової ради і закріплюють її функції, склад, повноваження, строки і порядок проведення засідань, ведення діловодства та процедуру затвердження положення про неї;

норма права повністю викладається у кількох статтях. Наприклад, трьохелементна норма подана у статтях 35 і 38 ци­тованого Закону, і її можна викласти таким чином: якщо в 10-денний строк з дня отримання свідоцтва про державну реє­страцію суб'єкта підприємницької діяльності або з дня укла­дення трудового договору з найманим працівником (гіпотеза) роботодавець не зареєструвався у виконавчій дирекції Фонду за місцем свого знаходження як платник страхових внесків (дис­позиція), то за порушення строку реєстрації накладається штраф у розмірі 50 % суми належних до сплати страхових внесків за весь період, який пройшов з дня, коли страхуваль­ник повинен бути зареєстрованим.

 

< Попередня   Наступна >