Радник

---

 

Глава III. Розбудова соціальної, правової держави  в Україні: сучасний стан і перспективи

 

 

 

 

 

У Конституції України метою проголошується формування демок­ратичної, соціальної, правової держави. Іншими словами, передбачаєть­ся сформувати державу, для якої характерні: політичний плюралізм, поділ влади, визнання вищою цінністю людини, її прав і свобод. Разом з тим необхідно визнати, що на шляху її формування лежить безліч про­блем. Сформовані несприятливі економічні і соціальні умови в Україні, посилення бюрократизму і корупція в управлінському апараті значною мірою ускладнюють і сповільнюють цей процес. Успішне становлен­ня правової держави в Україні неможливо без створення реальних умов для цього процесу. До таких умов належать: правильний вибір ідеоло­гічних орієнтирів державного будівництва; вирішення проблем підви­щення ефективності діяльності органів виконавчої влади, у тому числі й органів місцевого самоврядування; проведення справжньої адмініст­ративної реформи; здійснення подальшої реформи органів судової вла­ди; досягнення високого рівня політичної і правової свідомості людей;

гуманізація людських відносин; створення і розвиток альтернативних стосовно держави суспільних Структур (культурних, наукових, релігій­них тощо) з метою розширення сфери прямої демократії; уведення «діа­л

огових процедур» для вироблення погоджених рішень; обмеження втручання держави у сферу економіки; проведення правової реформи з метою створення єдиного, внутрішньо несуперечливого законодавства і ряд інших.

Важлива умова для розв'язання проблеми становлення української державності — формування громадянського суспільства, основними якіс­ними характеристиками якого є: відкритість, плюралістичність, плас­тичність, високий ступінь організованості, визначений рівень надмірності, можливість вертикальної і горизонтальної мобільності, наявність опти­мальної композиції зворотних зв'язків та ін. Саме досягнення визначено­го значення цих якісних характеристик і свідчить про завершення транс­формації, тобто перехід від тоталітаризму до демократії.

Етап, на якому зараз перебуває Україна, Росія, більшість інших посткомуністичних держав, дозволяє говорити про наявність у їхній структурі лише окремих елементів, паростків цих якісних характерис­тик демократичної держави, рух до якої займе, мабуть, ще чимало часу і потребуватиме чималих зусиль.

III

Розбудова соціальної,

правової

в                 стан

і

Однією з головних тенденцій процесу розвитку державності в су­часному світі є поступове сприйняття людством напрацьованих прогре­сивною політико-правовою думкою надбань і особливо таких загаль­нолюдських цінностей, як демократія, права і свободи людини, гуман­ний і справедливий правопорядок. Наслідком цього процесу стало формування і конституційне закріплення концепції демократичної, со­ціальної правової держави як синтезованого відображення загально­людського її призначення.

З часів проголошення Декларації про державний суверенітет ця тенденція знайшла вияв і в Україні. Прийнявши Акт проголошення незалежності, який було підтверджено результатами всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., народ України під проводом демокра­тичних політичних сил, політичне керівництво держави стали на шлях утвердження своєї державності, що вимагало визначення позиції у питанні вибору моделі державного розвитку.

Із напрацьованих світовою практикою концептуальних основ дер­жавного розвитку Україна зробила однозначний вибір на користь кон­цепції демократичної, соціальної, правової держави, яка стала складо­вою частиною української державницької ідеології' і отримала свій прояв у ст. 1 Конституції: «Україна є суверенною і незалежною, демок­ратичною, соціальною, правовою державою». Сформульовані в Основ­ному Законі держави, конкретизовані і розвинуті згодом у поточному законодавстві концептуальні засади державного і суспільного розвит­ку України засвідчили перед усім світом бажання України повернути­ся до сім'ї цивілізованих країн, поєднати вітчизняну ідеологію держа­вотворення з всесвітньою ідеєю панування загальнолюдських ціннос-

тей. Саме з таких позицій необхідно підходити до проголошення Укра­їни демократичною, соціальною, правовою державою.

Особливий інтерес як для теоретиків, так і для практиків в означеній концепції становить така її складова, як соціальна держава. Вона не може бути віднесена до числа аксіоматичних і незаперечних характеристик державності. Одна з важливих перешкод цьому — невизначеність понят­тя «соціальна держава». Хоча як фундаментальний принцип конститу­ційного ладу це поняття закріплене більше ніж у 10 конституціях країн континентальної Європи, серед науковців досі існують розбіжності в питаннях визначення її змісту, притаманних їй принципів і виконуваних функцій, співвідношення з такими традиційними засадами державності, як правова і демократична держава. Очевидним є те, що західноєвро­пейська модель державності, яка служила взірцем авторам української Конституції, не здатна автоматично втілюватись в Україні, не зазнавши попереднього критичного аналізу. Необхідність його проведення пов'я­зана як з відсутністю загальних для постсоціалістичних і західних країн умов і закономірностей становлення соціальної правової держави, так і з тією критикою, якої ця модель державності зазнає в країнах Заходу з моменту свого започаткування. Все це надає особливої актуальності проблемі розробки вітчизняної концепції соціальної держави.

Розробку означеної концепції неможливо здійснити, не усвідомив­ши спочатку сутності її найбільш важливих положень та інститутів. Так, зміст поняття «соціальна держава» неможливо визначити, не встано­вивши притаманних їй принципів і функцій, що вона виконує. Окрес­лення особливостей розвитку соціальної держави в Україні повинно мати своєю передумовою встановлення закономірностей формування на основі дослідження її західної моделі. Правова конкретизація кон­ституційного положення про соціальну державу потребує попереднього визначення позиції науковців і практиків щодо перспектив розвитку соціального права в Україні і завершення процесу систематизації со­ціального законодавства (прийняття Соціального кодексу). Надзвичай­ною актуальністю визначається проблема врахування в процесі прове­дення судової реформи можливості започаткувати в майбутньому в Україні спеціалізовані соціальний і трудовий суди як ключові інститу­ти соціальної держави. У цілому, аналізуючи стан наукових досліджень соціальної держави і практику її реалізації в Україні, необхідно визна­ти, що проблема розбудови соціальної держави досі залишається не­достатньо розробленою, особливо у визначенні її правової природи і шляхів її втілення в України.

Проблема тлумачення змісту поняття «соціальна держава» певною мірою відображена в сучасній науковій літературі. Проте досі не досяг­нуто консенсусу щодо визначення цього феномена. Соціальну держа­ву розглядають і як тип державності', і як принцип конституційного устрою2, як тип організації державного життя3, і як державу, котра ви­конує соціальну функцію4, і як характеристику правової держави5. Ха­рактерно, що при цьому одні автори використовують поняття «соці­альна держава»6, другі — «соціальна правова»7, треті — «держава со­ціально-демократичної орієнтації» або «соціальної демократії»8. Аналіз наведених інтерпретацій дає підстави визнати, що хоча використову­ються й різні поняття, але за тим змістом, який вкладають у них їх ав­тори, вони майже не відрізняються один від одного.

Серед підходів до організації дослідження соціальної правової дер­жави передусім заслуговує уваги позиція Ю. М. Тодики, який пропо­нує розглядати її як тип державності9. Для такого висновку є достат­ньо підстав. Соціальна правова держава — це дійсно сукупність по­літичних (демократія, права і свободи людини і громадянина, поділ влади тощо), економічних (соціальна ринкова економіка), соціальних (діяльність таких інституцій громадянського суспільства, як церква, правозахисні, профспілкові, благодійні та інші організації, котрі поряд з державою виконують ряд важливих соціальних функцій), національ­но-культурних (власний досвід державного будівництва, напрацьовані механізми вирішення соціального питання, які грунтуються на менталь­ності українського народу), історичних (наступність окремих рис ра­дянського ладу і в той же час активне запозичення західноєвропей­ського досвіду розбудови держави) і правових (розвиток галузей соціаль-ного і трудового права та відповідних їм галузей законодавства)

компонентів суспільної системи, пов'язаних з функціонуванням держа­ви на сучасному етапі розвитку суспільства. При цьому слід погодити­ся з Л. А. Морозовою і Ю. М. Тодикою, що жоден із компонентів, взя­тий окремо, не містить критерію розвитку всієї державності, оскіль­ки він взаємопов'язаний з усіма іншими компонентами. До речі, справедливість цього зауваження враховується в сучасній консти­туційній практиці. Так, п. 2 ст. 5 Конституції Швейцарської конфеде- -рації вимагає, аби діяльність правової держави відповідала публічним інтересам і здійснювалася на основі пропорційності по відношенню до проголошених цілей'.

Разом з тим серед підходів до організації дослідження соціальної держави не менш важливою є позиція тих авторів, які розглядають її як одну з моделей у рамках концепції «держави соціально-демократич­ної орієнтації», розробником якої в Україні є П. М. Рабінович.

Урахування цих двох позицій при організації дослідження соціаль­ної держави, на наш погляд, дозволяє дати найбільш повне тлумачен­ня змісту означеного поняття.

Відомо, що хоча існують загальні для країн Заходу історичні пере­думови виникнення соціальне орієнтованої державності, однак мають місце і певні інституціональні відмінності. З огляду на ці відмінності узагальнюючі судження щодо її сутності і змісту часто виявляються неконструктивними. Існує достатньо підстав визнати, що, на відміну від демократії чи правової держави, єдиної концепції соціальної дер­жави не існує. Насправді їх цілий комплекс: «\Уе1Гаге вїаїе» у Великій Британії, «Евіагіо аосіаіе» в Іспанії, «аосіаїкїааі» у Німеччині тощо. Вони супроводжуються дещо різними типами організації і спираються на національні політичні, культурні і релігійні традиції. Це породжує проб­лему щодо їх співвідношення та визначення того, які з конкуруючих понять слід розглядати як узагальнююче.

Проблема тлумачення поняття «соціальна держава» має й інший аспект. Демократичні процеси у постсоціалістичних країнах, зокрема в Україні, стали поштовхом для розбудови і в них моделі соціальної правової державності. Це обумовило необхідність визнання факту ви­окремлення в межах вчення про дану державу двох традицій, котрі слід розглядати крізь призму розвитку таких процесів, як еволюція демок­ратії, формування громадянського суспільства і правової держави, роз­виток власне соціальної державності.

Перша традиція, започаткована на Заході у XIX ст., причини форму­вання і розвитку соціальної держави вбачала у змінах, які відбуваються в шкалі цінностей і пріоритетів громадянського суспільства. Теорія і практика соціальної держави виявляються затребуваними в міру усвідом­лення суспільством необхідності перегляду місця і ролі держави в про­цесі її функціонування. Виявлення нездатності таких ліберальних інсти­тутів, як політична демократія і ринкова економіка, створювати моральні цінності, що забезпечують існування і розвиток соціальних зв'язків, поза якими ні людина, ні демократія, ні ринкова економіка існувати не можуть, мало наслідком обрання головним засобом оновлення зруйнованих зв'язків, піднесення моральності, досягнення громадянського миру і зла­годи соціальної держави, який наповнив демократичну правову дер­жавність ніби «соціальною плоттю й кров'ю»'.

Збільшення питомої ваги інститутів (установ і органів влади, норм права тощо), безпосередньо пов'язаних із здійсненням соціальної функції, постійне зростання їх ефективності при посиленні пріорите­ту соціальної проблематики в суспільстві перетворилося на процес, результатом якого стала трансформація ліберальної правової держав­ності в соціальну правову. Як засвідчує зарубіжний досвід, відправним пунктом цього процесу виступає конституційне закріплення цінностей і принципів соціальної держави2.

Результати аналізу західного досвіду розбудови соціальної держа­ви дають підстави, по-перше, для визначення правомірності висновку про те, що теорія соціальної держави і заснована на ній практика по­винні розглядатися як актуальна конкретизація змісту правової держа­ви стосовно вимог, котрі постали перед суспільством Заходу наприкінці XIX ст. По-друге, для висунення припущення про те, що спроба тео­ретичного осягнення соціальної державності без урахування її єдності з ліберальними і демократичними традиціями може завершуватися надуманими, догматичними висновками, а отже, заважатиме її розбу­дові на практиці.

Поява іншої традиції пов'язана з обранням постсоціалістичними країнами принципів демократичної, соціальної правової держави як концептуальних засад державного будівництва, що обумовлює специфіку їх співвідношення і функціонування. Йдеться про таке. Якщо в краї-

нах Заходу соціальна держава традиційно виникала як характеристи­ка правової, що знаменує собою початок якісно нового етапу в процесі розвитку останньої, то в постсоціалістичних країнах становлення де­мократичної, правової державності відбувається в умовах, коли со­ціальні засади вже набули сталого характеру, однак потребують істот­ного оновлення.

На тлі згаданих проблем використання поняття «держава соціаль­но-демократичної орієнтації», що символізує історично новий тип дер­жавності, дозволяє певною мірою вирішити деякі із них. Зокрема, знімається проблема конкуренції між різними термінами за право вис­тупати узагальнюючим поняттям, а відтак, і питання про час і місця започаткування відповідної теорії і практики. Як наслідок, «соціальну державу» і «державу добробуту» розглядають як специфічні моделі в межах означеного типу. Відповідно перша модель виникла в Німеччині, а друга — у Великій Британії. Крім того, в рамках концепції «держави соціально-демократичної орієнтації» набагато легше пояснити існуван­ня двох досить різних традицій запечатування соціальної державності.

Соціальна держава, і в цьому полягає її специфіка, у другій поло­вині XX ст. конституюється як одна із стрижневих засад державності і справедливо вважається одним із фундаментальних елементів систе­ми цінностей, властивій європейській політико-правовій культурі. До найбільш змістовних ознак цієї системи належать такі: соціальна дер­жава є закономірним продуктом еволюції громадянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства соціальної демократії; вона завжди є якісною характеристикою правової держави; проголошення держави соціальною виступає важливою конституційною гарантією забезпечення і захисту соціальних прав людини; оскільки як мета діяльності, так і сама діяльність (соціальна політика) цієї держави визначається правовими рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального права і законодавства; соціальна держава служить забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві; утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової економіки в соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства.

Не заперечуючи ті позитивні зміни, які відбуваються в процесі роз­витку держави і суспільства в тих країнах, які стали на шлях розбудо­ви соціальної держави, слід разом з тим зазначити, що закріплення цьо­го принципу на конституційному рівні породжує стан напруги між фундаментальними засадами конституційного ладу. Як наслідок, прин­цип соціальної держави позбавляється властивостей самодостатності,

самодії та саморегулювання. Хоча як конституційний принцип соціаль­на держава і має відносну самостійність, однак вона не може бути ус­відомлена поза системою інших конституційних засад. Внаслідок цього сучасні теорія і практика конституціоналізму вимагають розгляду прин­ципу соціальної держави як елемента дескриптивної концепції демок­ратичної, соціальної, правової державності. Ця концепція поєднує ідеї про права людини, демократію, соціальну правову державність у систе­му, в якій вони узгоджуються між собою. При цьому внаслідок дифузії з'являється те нове, чого не існувало в жодному із елементів, які утво­рили систему, і що не може бути представлено як адитивна сума власти­востей елементів. Саме тому стає можливим обговорення ідеї щодо еко­номічної та соціальної демократії або розгляд факту примирення лібе­ралізму і демократії, а також визнання того, що заснований правовою державою лад повинен бути ладом соціальної правової державності.

Заснування такої досить складної і внутрішньо напруженої форми існування державності обумовлено, як правило, бажанням окремих країн компенсувати слабкі історичні традиції лібералізму і демократії. Україна, як свого часу Німеччина та Іспанія, створюється як демокра­тична, правова держава. Проте в процесі розбудови вона має подолати наслідки тоталітаризму. У зв'язку з цим в умовах соціально-політичної нестабільності конституційне закріплення принципів демократії, право­вої держави виявляється недостатньою гарантією розвитку в проголоше­ному напрямку. Важливою опорою для стабілізації політичної системи традиційно виступає ефективно функціонуюча ринкова економіка. Од­нак вона, як відомо, не здатна автоматично стабілізувати політичну сис­тему, а тому виникає потреба у створенні між економікою і політикою сфери «переведення» економічних досягнень у політичний позитив'. Саме так у XX ст. традиційно розглядали соціальну державу.

Соціальна держава може розглядатися і як теорія, і як практика, що спирається на конституційне проголошення країни соціальною. Ос­кільки Конституція, визнавши Україну соціальною державою, закріпи­ла не стільки реальний, скільки бажаний стан держави, що констатуєть­ся в її преамбулі, то аналізу може бути піддана переважно її теоретич­на конструкція.

Як відомо, теорія, якщо вона претендує на вирішення найбільш актуальних проблем суспільного життя, має спиратися на історичні, національні традиції. Їх наявність значною мірою обумовлює успіх

реалізації такої теорії. Стосовно соціальної, правової держави можна констатувати, що в Україні такі традиції існують.

Постановці питання про необхідність доповнення основних засад державного ладу України принципом соціальної держави сприяло ус­відомлення суспільством думки про необхідність поряд з обстоюван­ням основних прав і свобод людини вживати дійових заходів, які були б спрямовані на вирішення соціальних проблем. Такі зміни в суспільній свідомості стали можливими завдяки філософським пошукам і діяль­ності М. Драгоманова, М. Палієнка, М. Грушевського, В. Вінниченка та інших. Як відомо, деякі з них більше акцентували увагу на праві кожної людини на гідні умови життя, відстоюючи ідею активного втру­чання держави в соціальні і економічні відносини; інші, навпаки, підда­вали критиці саме прояви патерналістської турботи держави про своїх громадян і передусім надавали пріоритетного значення свободі особи­стості, принципу формальної рівності.

Результати цих пошуків протягом історії державотворення в Україні знаходили свій вияв у політико-правових актах держави (Пакт консти­туційних законів і вільностей Війська Запорозького, Конституція Пи­липа Орлика 1710р., Третій і Четвертий Універсали Центральної Ради, Конституція УНР 1918 р. Конституції УРСР 1919, 1937, 1978 рр.). У XX ст. окремі положення концепцій ліберальної і соціальної держа­ви широко застосовувались у практиці багатьох політичних сил. Так, ідеї лібералізму чітко простежуються в проектах Конституції УНР — «Проекті Правительственної Комісії по виробленню Конституції Україн­ської держави»' і проекті професора О. Ейхельмана2. У них, зокрема, закріплювалися традиційні для багатьох конституцій буржуазного зраз­ка положення про захист приватної власності, яка повинна слугувати суспільному прогресу, та її спадковість; про демократичну республіку на засадах парламентаризму. У той же час у цих документах фіксува­лися такі напрямки діяльності держави, як турбота про здоров'я, жит­тя, охорону праці неповнолітніх, жінок під час материнства; здійснен­ня державного контролю у сфері трудових відносин; матеріальна підтримка певних соціальне вразливих категорій населення. Фактич­но йшлося про конституційне закріплення права цих категорій населен­ня на захист своїх соціально-економічних прав з боку держави. Аналіз цих положень, взятих у своїй єдності і взаємозв'язку, дозволяє зроби­ти висновок про те, що конституційні проекти УНР містили більшість

принципів і положень, які у другій половині XX ст. стали властивими соціальній правовій державі.

Відродження ліберально-демократичної традиції в теорії і практиці конституціоналізму стало можливим завдяки вибореній Україною не­залежності. Ключові ідеї та цінності ліберальної демократії стали не­від'ємними складовими Декларації про державний суверенітет, Консти­туційного Договору між Верховною Радою і Президентом України, офіційного проекту конституції, що виносився на всенародне обгово­рення, і, нарешті, Конституції України 1996 р. Разом з тим необхідно підкреслити, що повернення до ліберально-демократичної концепції суспільного розвитку відбулося в її оновленому, збагаченому соціаль­ними печатками вигляді. Про це свідчить як ст. 1, так і ряд інших ста­тей розділу II Конституції України.

Історична справедливість вимагає визнати, що запровадження со­ціальної державності виявилось завданням складним. Як відомо, кон­цепція соціальної держави в радянські часи юридичною наукою ви­світлювалась виключно з позиції деструктивної критики. Не досліджу­валася вона і під час горбачовської «перебудови». Навпаки, в наукових колах обговорювалась виключно концепція «соціалістичної правової держави». Таким чином, слід визнати, що наміри ряду законодавців по започаткуванню нового конституційного принципу не мали належно­го наукового обґрунтування, а тому як окремими народними депутата­ми, так і багатьма юристами були сприйняті неоднозначне і зазнали критики і лівих, і правих політичних сил. Ліві політичні сили тради­ційно заперечують саме існування інституту приватної власності, рин­ковий характер економіки, свободу підприємництва, тобто економічні засади розвитку соціальної держави. Разом з тим вони вимагають від держави проведення різних і широкомасштабних соціальних програм. Праві політичні силі піддають гострій критиці такі положення теорії, як реалізація державою функції соціального захисту людини, не­обхідність регулювання розподільних відносин, правомірність перероз­поділу прибутків, вирівнювання соціальної нерівності тощо. Вони фак­тично заперечували право держави на регулювання економічних відно­син, хоча б і з метою проведення ефективної соціальної політики. Разом з тим вони справедливо вказують на те, що тільки свобода підприєм­ництва успішно розкриває творчий потенціал виробників, забезпечу­ючи ефективний розвиток економіки та її відповідність споживчому попиту населення. Крім того, слід пригадати, що ініціатива стосовно конституційного закріплення соціальної державності зустріла проти­дію з боку закордонних радників і консультантів, які рішуче виступа-

ли проти надання конституційного статусу соціально-економічним пра­вам. Все це дало підстави напередодні прийняття Конституції визна­ти, що більш за все викликали заперечення саме наміри конститу­ційного закріплення статусу України як соціальної держави'.

З огляду на ситуацію, яка склалася, з урахуванням того факту, що становлення означеної моделі державності буде відбуватися не за тра­диційним сценарієм, стало очевидним — розбудова соціальної держа­ви в Україні повинна супроводжуватися значними теоретичними пошу­ками, розвитком її власної конституційної моделі.

Конкретизації поняття «соціальна держава», усвідомленню його сут­ності і популяризації сприяло наукове обговорення означеної категорії, яке започаткували на початку 90-х р. XX ст. у своїх працях М. І. Козюбра2, П. М. Рабінович3, В. В. Копєйчиков4. Особливого значення ці обговорен­ня набули під час розробки чинної Конституції України. Внесок цих вче­них у процес становлення соціальної державності в Україні полягає у ви­суненні і певною мірою обгрунтуванні ряду положень, які мають не тільки теоретичне, але й важливе прикладне значення. Йдеться про таке.

Суттєвою новацією у вітчизняній концепції соціальної держави стало висунення тези про необхідність її дослідження в контексті роз­гляду питання еволюції громадянського суспільства. Було підкреслено недоречність протиставлення цих двох понять5.

Соціальну державу було запропоновано вивчати в єдності з право­вою державою, оскільки вони є різними аспектами історично нового типу держави (держави соціально-демократичної орієнтації), що має

перехідний характер6.

Була обгрунтована можливість існування в межах такої держави двох її різновидів: держав, які існують у промислове розвинутих краї­

нах соціальне орієнтованого капіталізму, і держав, що існують у краї­нах, котрі переходять від авторитарно-бюрократичного до демократич­ного, соціально-правового ладу'.

З огляду на цю ситуацію намітилося два підходи стосовно назви означеної держави. Якщо В. В. Копєйчиков і М. І. Козюбра дотриму­валися сталої, притаманної континентальній Європі формули «демок­ратична, соціальна правова держава», то П. М. Рабінович запропону­вав назву «держава соціальної демократії» або «держава соціально-де­мократичної орієнтації»2. На користь останнього терміна свідчило те, що він значно точніше визначав сутність Української держави на пе­рехідному етапі її розвитку. Однак порівняно з позицією В. В. Копєй-чикова і М. І. Козюбри, запропонована П. М. Рабіновичем формула була позбавлена юридичної сили, а отже, фактично не зобов'язувала владу безумовно до проведення соціальне змістовної політики, що стало ви­рішальним для законодавця при формулюванні відповідної конститу­ційної норми.

У цілому, без перебільшення, слід визнати, що в працях цих про­відних вчених пролунав консолідований заклик вітчизняної юридичної науки щодо необхідності взяти концепцію демократичної, соціальної правової держави на «озброєння державною владою незалежно від її політичного забарвлення»3, який зрештою був почутий і сприйнятий за­конодавцем. Згодом висловлені ідеї були сприйняті і розвинуті в нау­кових дослідженнях інших вітчизняних правознавців4.

Визнання на конституційному рівні соціального статусу держави ознаменувало собою початок нового етапу в процесі становлення со­ціальної держави в Україні. Головним завданням цього етапу слід вва­жати визначення основних напрямів її розбудови.

Найголовніший з напрямів пов'язаний з необхідністю розвитку вітчизняної концепції соціальної держави. Незважаючи на те що намір

розбудувати Україну як соціальну, правову державу було проголошено ще на початку 90-х рр., такої концепції досі не існує. Труднощі в її роз­робці певною мірою пояснюються складністю державно-правових явищ перехідного періоду. Недостатньо інтенсивний розвиток їх сут­ності, повільне народження в них нового і відмирання старих інститутів і механізмів, що втратили свою функціональність, зробили до певної міри марним розгляд цих явищ, зокрема соціальної держави, в тради­ційно догматичному плані. Разом з тим це не звільняє державні і гро­мадські інституції від необхідності формування такої концепції, тим паче, що за майже двохсотлітню історію розвитку ідеї соціальне орієнтованої держави вже склалися основні її моделі: ліберальна, корпоративна і со­лідарна. В основу кожної з них покладено принцип, який відображає співвідношення частки участі в реалізації соціальної політики її основ­них суб'єктів: держави, корпорації, особи та інших інститутів грома­дянського суспільства (сім'я, церква, благодійні організації тощо).

Характеризуючи сучасну українську державність, важко не погоди­тися з Ю. М. Тодикою щодо її визначення як перехідної, заснованої на ліберально-демократичній доктрині розвитку українського соціуму'. Специфіка ліберальної моделі соціальної держави, заснована на прин­ципі індивідуалізму, полягає в тому, що українська держава бере на себе відповідальність виключно за забезпечення мінімального добробуту окремих груп населення (інвалідів, багатодітних тощо), які не з влас­ної вини нездатні забезпечити собі гідний рівень життя. Відтак перед­бачається, що держава виступає субсидіарним суб'єктом здійснення соціальної політики, тоді як основними її суб'єктами виступають, пе­редусім, особа і різні недержавні організації (профспілкові організації, страхові фонди, благодійні і релігійні організації тощо, створення і розвиток яких держава зі свого боку має всіляко стимулювати).

Конституційна невизначеність поняття «соціальна держава» дозво­ляє громадянському суспільству залежно від потреб і матеріальних мож­ливостей за допомогою демократичної процедури виборів істотно впли­вати на напрямки і обсяги її діяльності. Саме позиція професійних груп, громадських організацій, верств населення, суспільства в цілому ство­рює той клімат, в якому відбувається прийняття рішення стосовно долі соціальної держави та соціальних програм, в яких вона набуває свого безпосереднього прояву. Це пов'язано з тим, що суспільство не сприй­має соціальну державу як щось неподільне ціле. Воно підтримує не прин­ципи, покладені в її основу, а певні соціальні програми та інститути.

Однак помилково вважати, якщо існування соціальної держави полягає в обслуговуванні інтересів громадянського суспільства, то їй відведена пасивна роль. Імперативом для соціальної держави є вимо­га служіння громадянському суспільству, сприяння його функціонуван­ню. Що ж стосується визначення пріоритетів у межах цього завдання, прийомів і засобів його реалізації, то в цьому держава має бути достат­ньо самостійною і незалежною за умови додержання нею рамочних угод, які створює формула «демократична, соціальна, правова держа­ва». Слід пам'ятати, що закріпивши соціальну державу як принцип, аналогічний іншим засадам державного ладу, український законодавець тим самим окреслив ті межі, в яких вона повинна діяти, аби не супе­речити вимогам демократичної, правової державності, за допомогою яких забезпечуються політична єдність і правильне розуміння завдань, поставлених суспільством перед державою.

Одним з головних напрямків розбудови соціальної держави необ­хідно визнати захист конституційної норми, що закріплює соціальний статус України, від змін і політичної кон'юнктури. А. П. Заєць це по­яснює тим, що соціальна держава та інші фундаментальні консти­туційні чинники формують «основу конституційно-правового ладу, надають державі організаційний вигляд, унормовують і обмежують її»'. Ю. М. Тодика, крім того, підкреслює, що «саме принципи основ кон­ституційного ладу для Конституційного Суду України є критерієм за­конності або незаконності дій... передусім владних структур»2. Аналіз Конституції дозволяє зробити висновок про те, що міра гарантованості і захищеності її основних засад є неоднаковою. Стаття 157 Конституції України не допускає зміни лише положень щодо незалежності і цілісності держави, а також скасування чи обмеження прав і свобод людини. Разом з тим демократичний, соціальний і правовий статус України може бути підданий перегляду. Гадаємо, це є недоліком Кон­ституції, який необхідно усунути. Слід намагатися досягти максималь­ної стабільності і захищеності основ конституційного ладу української держави. З цією метою слід розглянути доцільність внесення відповід­них змін до тексту ст. 157 Конституції України.

Першорядного місця серед напрямів заслуговує формування со­ціального права і відповідного йому законодавства. Тут перед вітчиз­няною юридичною наукою постав ряд завдань. Одним з головних се­ред них є забезпечення подальшого розвитку положення про соціаль"

ний характер держави. У контексті цього завдання надзвичайно ак­туальним виглядає проведення наукового обговорення питання щодо концепції формування соціального права як способу досягнення роз­горнутої правової конкретизації соціальної державності. Вважаємо, що в майбутньому соціальне право має посісти чільне місце у вітчиз­няній системі права.

Поряд з цим необхідно вирішити і питання щодо правонаступни-цтва і запозичення в соціальному праві. Чинне соціальне законодавство є неоднорідним. Воно все ще містить не лише нормативні акти, котрі набули чинності після 1996 р., але й такі, які були прийняті раніше. Це є однією з причин наявності протиріч між новими інтересами і потре­бами суспільства і правовими нормами, які або застаріли, або неадек­ватно ситуації регулюють соціальні відносини. До цієї проблеми неод­норазово приверталася увага як законодавчого органу держави, так і вітчизняних науковців. З цього приводу слід зазначити, що немає підстав відмовлятися від сприйняття прогресивних підходів до вирі­шення соціальних проблем, які були напрацьовані і закріплені в ра­дянському законодавстві. Разом з тим не слід уникати і критичного за­позичення зарубіжного досвіду з метою переорієнтації вітчизняного соціального законодавства на міжнародні, передусім, європейські пра­вові стандарти. Дедалі більше набуває актуальності завдання приведен­ня чинного соціального законодавства у відповідність як до вимог Кон­ституції, так і його адаптації до міжнародних, зокрема європейських, правових стандартів.

Якщо питання про відокремлення соціального права як самостійної галузі в системі права України поки що залишається дискусійним, то створення нової галузі законодавства — соціального законодавства, ви­дається, є своєчасним і доцільним. Тому проведення систематизації (кодифікації) соціального законодавства слід розцінювати як ще один з пріоритетних напрямів втілення в життя положення про соціальну державу. У контексті вирішення цієї проблеми повинно бути з'ясова­не питання щодо розробки і прийняття Соціального кодексу. Мож­ливість його створення передбачена п. 6 ст. 92 Конституції України, де сказано, що виключно законом визначаються основи соціального захи­сту, форми і види пенсійного забезпечення, а як відомо, прийняття ос­нов і основних начал законодавства розглядається як один з головних видів кодифікації.

Важливим чинником, що традиційно позитивно впливає на процес становлення соціальної держави, слід визнати діяльність суду. Справед­ливість такого твердження стосовно України засвідчують ряд рішень

Конституційного Суду України'. Виходячи з цього, ще одним напрямом, реалізація якого буде сприяти розбудові соціальної держави, необхід­но визнати завершення процесу реформування судової системи Украї­ни. У зв'язку з цим необхідно обговорити можливість створення в пер­спективі спеціалізованих трудового і соціального судів, що не супере­чить ч. 2 ст. 125 Конституції України. Доцільність такого кроку засвідчує, з одного боку, позитивний досвід країн Заходу з цього питан­ня, а з другого — незадовільна робота існуючих судів щодо захисту со­ціально-економічних прав людини. Це сприяло б реалізації в повному обсязі конституційного права на судовий захист, зробило б діяльність суду більш ефективною і оперативною, а для громадян — доступною.

Аналіз Конституції України дозволяє дійти висновку, що політика, яку має намір здійснювати соціальна держава, буде заснована на прин­ципі дуалізму, тобто на взаємодії і взаємодоповненні соціальної держа­ви і соціальної ринкової економіки. Наслідком цього повинне бути піднесення загального добробуту через підвищення добробуту кожно­го громадянина і розширення кола осіб, які б ним користувались. У зв'яз­ку з цим Україна вкрай потребує розробки концепції зростання су­спільного добробуту, яка б базувалася на поєднанні вимог як соціаль­ної держави, так і ринкової економіки. У нагоді може стати досвід інших країн, передусім ФРН. Він передбачає, по-перше, здійснення ви­робництва та розподілу товарів і послуг, як правило, за допомогою рин­кових механізмів. Втручання з боку держави не виключається, але тільки за умови використання нею економічних важелів. Інколи воно навіть є необхідним, наприклад, для подолання монополізму, бороть­би з нечесною конкуренцією, вирішення зовнішньоекономічних питань тощо. По-друге, виробництво і розподіл благ соціальною державою як альтернатива ринковій економіці. Це стосується благ, які можуть бути надані ринковою економікою, але їх доцільніше надавати державою (освіта, виховання), що передбачено ст. 53 Конституції України; благ, надійність і загальна доступність яких стає проблематичною, якщо їх надає ринок (транспортні послуги, атомна енергетика тощо). По-третє, відповідальність держави за ефективність ринкової економіки, тобто забезпечення стабільності законодавства в економічній сфері, пом'як­шення наслідків економічної нестабільності як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, надійність постачання, сприяння зростанню виробництва і постійної зайнятості тощо.

Аналіз Конституції України, чинного законодавства, діяльності Конституційного Суду України дозволяє стверджувати, що в Україні не лише проголошено соціальну державу, але й ведеться робота щодо ре­алізації її головних засад. Разом з тим особливістю конституційних норм щодо поняття і змісту діяльності України як соціальної держави все ще залишається те, що вони скоріше є програмними положеннями і виступають як певний орієнтир. Ця ситуація вимагає від законодавця активізувати свою роботу щодо наповнення цих положень матеріаль­ним змістом шляхом прийняття відповідних законів.

щ—<                 І Ж 7

Становлення як в Україні

Наукове опрацювання цієї проблематики покликано висвітлити питання організації соціуму під кутом зору первинності громадянського суспільства перед державою, здійснити аналіз його якісних рис, виз­начити джерела соціальної творчості, дослідити соціальні чинники формування політичних інтересів та державної влади, першоджерелом якої виступає народ. Саме в становленні громадянського суспільства українські конституціоналісти вбачають єдиний можливий шлях до розбудови правової демократичної держави в Україні, повноцінної ре­алізації прав людини'. Зміцнення фундаменту світового громадянського суспільства розглядається на порозі XXI ст. у контексті глобальних процесів як один із найважливіших напрямків вирішення обумовлених ними проблем2.

Провідною ідеєю цієї концепції є обгрунтування розвитку суспіль­ства та держави процесами соціалізації людини, характером відносин індивідів та їх утворень, в які вони вступають на підставі взаємного визнання їх невід'ємних прав як певних суб'єктів3. Центральним у цій проблематиці є питання щодо оптимального співвідношення приват­них інтересів, виразником яких є громадянське суспільство, та публіч­них пріоритетів, носієм яких стає держава, їх відносної питомої ваги та механізму взаємодії в забезпеченні нормального функціонування су­спільства та держави.

Суспільство як певна система соціальних відносин не може пере­бувати в хаотичному стані, взаємини людей так чи інакше мають бути

впорядкованими, але роль державних і недержавних засад в їх органі­зації та регулюванні може бути різною. Низький рівень соціальної ак­тивності індивідів, відсутність громадських об'єднань або їх недоско­налість компенсуються надмірним втручанням у суспільні взаємини з боку інститутів державної влади. Коли ж значне коло питань організації сумісної життєдіяльності людей вирішуються на автономних засадах у межах вільно утворених ними різних об'єднань, то це знижує потре­бу використання державно-примусових заходів, що за звичайних обста­вин розглядається скоріше як виняток, ніж правило.

З цих позицій природний процес формування державної влади за­початковується приватними інтересами, на основі яких індивіди всту­пають у певні суспільне значущі взаємини між собою, котрі внаслідок цього консолідуються інституціями громадянського суспільства. Отже, ці інститути теж можна характеризувати як публічні, оскільки вони виражають спільні інтереси індивідів. Однак у подальшому об'єднані інститутами громадянського суспільства інтереси, які визнаються пріо­ритетними та вимагають додаткових ресурсів для здійснення, за посе­редництвом цілеспрямованої діяльності політичних партій набувають актуальності, трансформуються, спираючись на підтримку електорату, у загальнонаціональний інтерес, що тепер складає прерогативу держа­ви як організації публічної влади в масштабі всього суспільства.

Підґрунтям громадянського суспільства за таких умов стає здатність соціалізованих індивідів самоорганізовуватися на основі виявлення власних потреб, утворювати для їх реалізації добровільні об'єднання, що складає самоврядний потенціал соціуму, реально обмежує повно­важення та претензії з боку державної влади на всеохоплюючу (тоталь­ну) опіку індивіда та суспільства. Як результат, держава бере на себе тільки ті питання організації сумісної життєдіяльності людей, які не можуть бути вирішеними самостійно ні окремими індивідами, ні на рівні їхніх безпосередніх громадських утворень. Щодо структурних особливостей, то державна організація, на відміну від системи само­врядування, засновується на чіткому розподілі суб'єкта і об'єкта влад­них відносин, характеризується виокремленням певного соціального прошарку людей — державних службовців, які обіймають посади в органах державної влади на засадах централізованої ієрархічної підпо­рядкованості, займаються управлінською діяльністю на постійних про­фесійних засадах.

Слід звернути увагу і на ту обставину, що громадянське суспільство формується історично, відображає певні якісні характеристики су­спільства, набуті ним тільки на певному етапі розвитку. Тому воно лише

концептуально, з точки зору сучасних уявлень про оптимальні парамет­ри організації та життєдіяльності соціуму, передує державі. Історично ж держава як політична форма організації суспільства є «старшою» за громадянське суспільство, оскільки протягом значного періоду розвит­ку форм існування людської спільноти його не існувало та й, зрештою, не могло бути, тому що для виокремлення такої специфічної сфери соціальної життєдіяльності потрібні певні економічні та соціально-культурні передумови.

Бачення особливостей громадянського суспільства як відносно відокремленого від держави явища, що має власний зміст і структуру, притаманне філософам і юристам, починаючи з XVIII ст.' Уперше на чіткі відмінності між громадянським суспільством і державою вказав видатний німецький філософ Гегель2.

До тих часів панувало уявлення, згідно з яким громадські і політичні засади суспільного устрою не розділялись. Усе суспільне вважалось одер-жавленим і відповідно державне — суспільним, а тому й ототожнюва­лися поняття «держава» і «суспільство». Яскравим прикладом такого підходу було розуміння сутності давньогрецького полісу як такого спе­цифічного утворення, що охоплює водночас різні сфери сумісної життє­діяльності людей — економічну, політичну, сімейну, культурну тощо. Як результат, поліс вважався досить своєрідною формою суспільного уст­рою, яку визначали як місто-держава, що не є ані державою, ані общи­ною в чистому вигляді.

Логічним завершенням моделювання суспільно-політичного уст­рою, що спирається на абстрактне ототожнення інтересів кожного інди­віда з інтересами держави в цілому, в якому не має місця ні свободі лю­дини, ні автономній діяльності громадських об'єднань, стала у XX ст. конструкція тоталітарної партії-держави. Намагання практично реалі­зувати тоталітарну модель у різних країнах, призвело, як про це свідчить історичний досвід, до знецінення людської особистості, відвертого нехтування основними правами та свободами людини та громадянина.

Натомість поступальний розвиток соціальних форм життєдіяль­ності призводить до їх диференціації, вирізнення сфери управління як окремої галузі суспільної діяльності та соціально-корисної праці. У ре­зультаті цього історичного процесу органи державної влади поступо-

во позбавляються, а інститути громадянського суспільства відповідно перебирають на себе повноваження щодо організації та контролю над певними галузями соціальної життєдіяльності. Насамперед державного втручання позбавляється сфера виробництва, яка відтепер засновується на приватній власності і комерційних інтересах.

Ідеологічним обгрунтуванням цього історичного процесу стають:

1) концепція індивідуалізму, коли людина' розглядається як першоос­нова суспільного та політичного устрою, а тому й як носій певних не­від'ємних прав; 2) принцип непорушності приватної власності; 3) лібе­ральне розуміння свободи, що не зводить її лише до взаємовідносин між людиною та державою, натомість політична свобода розглядаєть­ся лише як засіб для реалізації особистої свободи; 4) ідея місцевого самоврядування, що передбачає диференціацію й відносну автономію різних форм публічної влади.

На цих засадах стає можливим теоретично відокремити державу від суспільства, розглядати її як специфічне соціальне явище, що має іма­нентні атрибути, особливий політичний інститут, котрий виконує певні службові функції щодо суспільства. На практиці такий підхід дає змо­гу визначити оптимальні напрями та можливості державно-владного впливу на суспільні відносини, ступінь його ефективності, забезпечи­ти підконтрольність державних інституцій суспільству. Відтепер дер­жава розглядається, передовсім, як орган управління соціумом, концен­трована та організована сила суспільства, функціональне призначення котрої полягає в тому, щоб бути головним інструментом, за допомогою якого суспільство набуває здатності вирішувати свої актуальні пробле­ми. Таким чином, силовий потенціал держави як її іманентний атри­бут ставиться на службу суспільству, має розглядатися під кутом зору ефективності його застосування.

Проте громадянське суспільство як царина приватної власності та індивідуальних інтересів не може бути завершеним. Воно має бути інтег­рованим у загальнонаціональну цілісність державою на засадах спільно­го публічного інтересу. Така інтеграція досягається не стільки за посе­редництва прямого управлінського втручання органів державної влади в суспільні відносини, зловживанням яким є характерним саме для ав­торитарного правління, скільки за допомогою правового регулювання на­

самперед норм публічного права, які, будучи спрямованими на забезпе­чення спільного інтересу, встановлюють певні «правила гри», загально­обов'язкові для учасників соціального спілкування.

Отже, громадянське суспільство й держава в її інституціональному розумінні являють собою дві невід'ємні складові частини одного явища — сучасного соціуму, які не можуть у реальності існувати одна без одної. Про ці складові суспільства окремо може йтися тільки в на­уці. Держава з часу своєї появи на історичній арені завжди за будь-яких умов і в різних формах здійснювала вплив на суспільство і тому його існування поза межами державної форми організації не є можливим. У цьому плані держава перешкоджає поверненню суспільства до при­родного стану, хаосу та анархії.

У сучасному суспільстві інститути громадянського суспільства і державно-владні структури розглядаються як такі, що спрямовані на забезпечення прав та свобод людини. Причому одні з них можуть реа­лізовуватися у формі громадського спілкування, а здійснення інших вимагає додаткових зусиль з боку державної влади. Просування еконо­мічно розвинутих країн до моделі «соціальної державності» передба­чає саме розширення можливостей втручання держави в суспільні відносини з метою забезпечення громадянського миру і злагоди в суспільстві, посилення соціального захисту громадян. Навіть у само­му демократичному суспільстві завжди є такі види соціальних відно­син, які можуть функціонувати лише на публічно-владних засадах, зок­рема державне адміністрування, застосування кримінального покаран­ня тощо.

Тому проблему оптимізації устрою суспільства можна звести до визначення певної межі одержавлення (неодержавлення) життєдіяль­ності суспільства, яка б задовольняла і суспільство і державу, що не­можливо здійснити без врахування як певних «природних» прерогатив громадянського суспільства, так і об'єктивно необхідної в конкретно-історичних умовах сфери державно-владного впливу. Так само і засто­сування обох понять — «держава» і «громадянське суспільство» має значення лише за умови, коли ці поняття набувають свого власного змісту, але розглядаються як такі, що можуть співвідноситися в межах загальної проблематики пошуку оптимальних як громадських, так і політичних складових устрою і життєдіяльності суспільства.

Як результат, поняття громадянського суспільства найбільш адек­ватно співвідноситься з поняттям саме правової держави, оскільки і перше, і друге поняття відбивають найважливіші характеристики та невід'ємні сторони сучасної демократичної державності: з одного боку,

реалізація засад правової держави не може не спиратися на відносно автономні механізми саморегуляції громадянського суспільства, а з другого — органічним доповненням функціонування громадянського суспільства виступають сформовані на формально-правових засадах інституції держави, яка тільки за таких умов може стати правовою.

Функціонування розвиненого громадянського суспільства створює можливості для більш адекватного розуміння права, сутність якого за цих умов стає глибшою і змістовнішою. Право розглядається як таке, що формується на теренах громадянського суспільства, що, проте, не виключає потреби набуття ним за посередництвом державно-владних інституцій таких важливих рис, як ясне і чітке визначення прав та обо­в'язків, котрі виникли внаслідок обміну свободою учасників суспіль­них відносин, сумісне визнання сформульованих правил поведінки, можливість їх примусового гарантування. Громадянське суспільство виступає й найбільш відповідним підґрунтям для практичного здійснен­ня правових норм, де тільки й можуть скластися реальні показники соціальної ефективності права. У цьому плані засновники концепції правової державності обґрунтовано бачили її підвалини в «правовому громадянському суспільстві», яке поєднує за посередництвом права його як громадські, так і державницькі засади.

Відсутність достатнього наукового опрацювання проблеми грома­дянського суспільства, яка визнається усіма дослідниками цієї темати­ки, спонукає до необхідності розставлення деяких понятійних акцентів. У філософській, політологічній та правовій літературі пропонується чимало визначень поняття «громадянське суспільство», які наголошу­ють на тих чи інших важливих його аспектах.

Передовсім, різним може бути контекст дослідження: протиставлен­ня світської та релігійної сфер людського буття (Августин Блаженний), природного та громадянського стану (Гоббс), громадянського стану та державності (Гегель, Маркс)'. На перший план можуть виступати такі його окремі сутнісні риси, як «сукупність індивідів», «права та свобо­ди людини», «неодержавлені суспільні відносини», що поза всяким сумнівом є доцільним з точки зору тих конкретних завдань, які стоять перед теоретичним дослідженням громадянського суспільства в межах різних соціальних дисциплін.

Водночас важливою є певна ієрархія цінностей громадянського суспільства: якщо його основоположною домінантою є індивід, то опор­ною конструкцією громадянського суспільства виступають усі ті інсти­

тути, які утворюються людьми та покликані сприяти безпосередній реалізації їх невід'ємних прав, можливостей, інтересів, прагнень'. Отже, при дослідженні громадянського суспільства в контексті пробле­матики конституційно-правової науки нас будуть цікавити, передовсім, інституціональні аспекти організації та здійснення державної влади в соціумі2, а тому й погляд на громадянське суспільство як на певну сис­тему інститутів.

При цьому будь-який науковий підхід до дослідження цього фе­номена повинен виходити із аксіоматичного положення — існуван­ня громадянського суспільства стає можливим лише тоді, коли дер­жавна влада не втручається у приватне життя, але водночас його за­хищає3.

З цих позицій під громадянським суспільством слід розуміти су­купність добровільно сформованих громадських інститутів, які діють на самоврядних засадах у межах Конституції та законів, за посередництвом яких індивіди реалізують свої основні природні права і свободи.

Таким чином, громадянському суспільству притаманні такі харак­терні риси.

Громадянське суспільство, його інститути обумовлені безпосеред­німи життєвими потребами та інтересами людей.

Автономний індивід з його потребами та інтересами є активним фактором як формування окремих інституцій громадянського суспіль­ства, так і його функціонування як цілісної системи суспільних відно­син, заснованих на приватних інтересах. Життя, свобода, безпека осо­бистості, приватна власність є елементарними потребами існування людини і громадянина, які роблять можливим її цивілізоване спілку­вання з іншими людьми, визначають соціальні форми життєдіяльності, а тому й становлять основні цінності громадянського суспільства.

Індивід, сукупність індивідів насамперед тих, що належать до «се­реднього класу», який ще з часів Арістотеля вважається соціальною основою існування держави, відображають якісні параметри станов­лення, функціонування та розвитку громадянського суспільства. Саме на фундаменті особистих інтересів, їх однорідності, спільних проблем, що постають на шляху їх здійснення, індивіди утворюють ті чи інші громадські об'єднання.

Громадянське суспільство відображає встановлення елементарно­го соціального зв'язку між індивідами.

Різноманітність потреб індивідів та їх реалізація спонукають індивідів до взаємодії та взаємозалежності: кожна приватна особа, пе­реслідуючи свій власний інтерес, вступає у взаємовідносини з іншим суб'єктом, який, у свою чергу, пов'язаний подібним чином з іншими. Отже, виникнення найпростіших соціальних взаємин між окремими індивідами є характерною ознакою такої первинної соціальної форми спілкування людей, якою є громадянське суспільство.

Саме в цій формі спілкування, яке є своєрідною елементарною клітиною суспільства, закладені прототипи усіх можливих більш склад­них соціальних взаємин. Стосунки громадянського суспільства, опосе­редковуючи глибинні пласти життєдіяльності окремо взятого індивіда, спілкування індивідів як соціальних істот, відображають якісні харак­теристики людського виміру як громадських інститутів, так і держав­но-правових структур певного соціуму. Тому становлення громадян­ського суспільства відображає історичний перехід людей від їх природ­ного стану, ізольованого існування в напрямку до цивілізованих форм соціального спілкування.

У цьому плані відмінність держави від громадянського суспільства полягає в тому, що держава як організація публічних відносин у загаль­нонаціональному масштабі виступає відносно відокремленою від еле­ментарних міжлюдських стосунків, а тому й більш віддаленою від інди­віда, є вторинною. Тому держава є й більш складною формою соціаль­ної інтеграції, набуває рис універсальної для всього суспільства організації влади, яка стає надінституціональною, легальною, право-суб'єктною та суверенною', отримує від того додаткові ресурси влад­ного впливу, але водночас й певні можливості для узурпації владних повноважень.

Громадянське суспільство охоплює відносно виокремлену су­купність суспільних відносини.

З позицій інтегративного підходу до відносин громадянського су­спільства належать ті, які функціонують як автономні, вільні від пря­мого управлінського втручання з боку органів державної влади. Це

сімейні2, релігійні, економічні, моральні, етнічні, політичні відносини тощо. На відміну від централізованої системи державно-владних відно­син, вони складаються на засадах горизонтальної координації і зале­жать від прояву особистої ініціативи.

Тому ці стосунки існують у вигляді правових насамперед приват­ноправових відносин зі всіма їхніми атрибутами — свободою догово­ру, формальною рівністю сторін тощо. У цьому широкому спектрі відносин конституційну-правову науку цікавлять, передовсім, політичні відносини, які опосередковують процеси формування загальних інте­ресів суспільства (первинні політичні відносини), легітимують таким чином державу, функціонування органів державної влади.

Громадянське суспільство є підґрунтям здійснення основних прав людини — на життя, свободу, безпеку, власність тощо.

У структурі громадянського суспільства людина виступає вже не як абстрактний індивід, пасивний об'єкт владного впливу, а й як суб'єкт права, активний носій певних соціальних можливостей та обтяжень. У свою чер­гу, інтереси індивіда, його соціальні потреби та бажання знаходять пред­метне нормативно-юридичне втілення у вигляді прав і свобод людини і громадянина насамперед в основних правах — на життя, свободу, безпе­ку, власність, які закріплюються, передовсім, на конституційному рівні.

Особа володіє, користується та розпоряджається своїм майном, є членом виробничого колективу, створює сім'ю, задовольняє релігійні та культурні потреби в межах громадянського суспільства, в яких дер­жава в особі своїх державно-владних атрибутів присутня лише потен­ційно як гарант визнання, охорони та захисту законних приватних інте­ресів. Коли ж за певних конкретних обставин виникають конфліктні ситуації, що перешкоджають безпосередньому здійсненню основних прав і свобод людини, нормальному ходу реалізації права, з'являється необхідність реального втручання з боку держави, забезпечення здійснення правових норм, практичного застосування примусових за­ходів для охорони та захисту прав і свобод людини.

Громадянське суспільство має власну структуру, виявляється ззовні у відповідних громадських інститутах.

Серед них: сім'я, церква, приватні та колективні підприємства, ко­мерційні організації, асоціації, об'єднання за інтересами, профспілки, органи громадської самодіяльності, громадські організації, політичні партії, недержавні засоби масової інформації тощо. Характерною озна­кою цих інститутів є те, що вони утворюються не державою, а самими індивідами для спільної реалізації своїх інтересів, і тому їх функціону­вання є показником громадянської зрілості індивідів і суспільства, усві-

домлення ними можливостей реалізації власних потреб та інтересів. Саме від ефективності їх діяльності залежить авторитет та реальні мож­ливості впливу громадської думки на державно-владні інститути.

Зокрема, політичні партії та рухи виступають своєрідною «пере­хідною ланкою» від потреб і інтересів громадянського суспільства, які набувають значення політичних пріоритетів, до власне організації і здійснення державної влади. З одного боку, діяльність політичних партій заглиблена у сферу громадянського суспільства, оскільки вони акумулю­ють політичні настрої та сподівання населення, а з другого — партії спря­мовані на здобуття державної влади і важелів управління в загальнона­ціональному масштабі для здійснення політичних настанов та програм, що складає зміст та сенс функціонування політичної системи.

Специфічним аспектом характеристики громадянського суспільства є те, що його інститути формуються і функціонують на засадах само­врядування.

Індивіди безпосередньо або через утворені ними органи вирішують питання своєї життєдіяльності, вільно формують певні інститути для спільного задоволення своїх потреб та інтересів, створюють для себе правила поведінки у формі соціальних, передусім, правових норм, яки­ми керуються у своїй діяльності, самостійно приймають загальні рішен­ня і самі їх виконують.

Їх самоврядність забезпечується гарантованою правовими норма­ми можливістю виявлення ініціативи, активної поведінки, правом на прийняття найбільш відповідного з точки зору інтересів індивідів та їх об'єднань рішення. Водночас незаперечним є принцип, згідно з яким самоврядні інститути громадянського суспільства повинні діяти в ме­жах правового поля, їх відносини з органами державної влади регулю­ються Конституцією та іншими законами.

Відносини громадянського суспільства регулюються правовими нормами на засадах унормування свободи та рівності їх учасників.

Відносини в межах громадянського суспільства за своїм визначен­ням мають бути вільними від безпосереднього управлінського втручан­ня з боку владних інститутів держави, тому вони регулюються правом, яке передбачає формально визначені межі свободи поведінки' учас­ників громадянського спілкування, гарантує їм можливість діяти під власну відповідальність і на власний ризик. Тому нормативна структура громадянського суспільства виступає результатом впорядкування на ос­нові правових норм насамперед як його правовий устрій.

У цьому плані сам термін «громадянське суспільство» є не досить вда­лим, оскільки передбачає як учасника громадянського спілкування грома­дянина, а поняття «громадянин», як відомо, співвідноситься з державою, оскільки під громадянством розуміють членство в державі, постійний не тільки правовий, але й політичний зв'язок між державою та індивідом. Тому, звісно, громадянин розглядається, передусім, як суб'єкт відносин з державою. Сфера соціального спілкування, яка охоплює саме громадські стосунки та самоврядні інститути, з точки зору юридичних критеріїв ближ­ча до конструкції, побудованої на цивільних (цивільно-правових) засадах, через те що стосунки, котрі вона охоплює, регулюються диспозитивним методом, нормами приватного, передовсім, цивільного права.

Водночас при оцінці доцільності використання цієї термінології слід врахувати деякі особливості. Оскільки громадянське суспільство не може існувати окремо від держави, а держава, як наголошував у свій час Гегель, є умовою його існування, здійснення приватних прав тісно пов'язано з можливістю реалізації індивідом своїх прав як громадяни­на у відносинах з органами державної влади. Крім того, історично по­няття «громадянина» склалось як певний виклик традиційному держав­ному устрою, воно акцентує на гідності та невід'ємних прарах люди­ни, рівноправних відносинах між особою та державною владою, яка прагне активної участі в соціальному та політичному житті.

З точки зору сучасних наукових підходів, політика визначається як одна із найважливіших функцій громадянського суспільства', тому дос­лідження проблематики громадянського суспільства не буде повним без аналізу механізмів формування та здійснення політичних інтересів, впливу політичних партій на формування та здійснення державної вла­ди, місця держави в політичній системі.

Основним тут безперечно є поняття політики, яке має відповідати чітким критеріям наукового підходу до проблематики політичної сфе­ри життєдіяльності суспільства, висвітлення якої слід чітко скорегува­ти в напрямку пріоритету гуманітарних загальнолюдських цінностей. Тривалий час у вітчизняній політичній та юридичній літературі пріо­ритетним було спрощене розуміння сутності політики та політичних відносин, яке зводило їх лише до боротьби класів та панування класо­вої волі. Це було зумовлене об'єктивними та суб'єктивними фактора­ми, серед яких слід відзначити міфологізацію політичної ідеології, не-структурованість політичних інтересів, непрозорість політичного про­цесу, нерозвиненість масової політичної свідомості тощо.

Однак різноманітність і суперечливість політичних інтересів окре­мих соціальних груп, класів, етносів може привести, якщо акцентува­ти тільки на їх розбіжностях, до відкритої конфронтації та взаємного знищення. Проте за умов ефективного функціонування інститутів гро­мадянського суспільства вони можуть і повинні бути спрямованими шля­хом демократичного дискурсу до компромісної точки зору на Грунті спільних потреб та загальновизнаних людських цінностей.

Отже, в контексті проблематики громадянського суспільства по­літика має розглядатися як суспільна діяльність, зміст якої становлять організація, регулювання та контроль відносин між людьми, соціаль­ними групами з точки зору загально значущих для суспільства тен­денцій'. Саме тому головним у політиці є участь в управлінні держа­вою, прагнення до оволодіння державною владою як організацією, що здатна використовувати ресурс суспільства в загальнонаціональному масштабі.

Результатом застосування системної методології до вивчення по* літичних явищ став розгляд політики як системного утворення, що ха­рактеризується цілісністю, виконує певні функції, має визначену структуру, складається з відповідних елементів. З огляду на темати­ку науки конституційного права при висвітленні питання про політич­ну систему основною є теза про те, що держава, яка є основним суб'єктом відносин політичної влади, не може вже більше претенду­вати на монополію у вирішенні проблем політичного розвитку краї- ' ни. Проголошення політичної багатоманітності однією із засад кон­ституційного ладу (ст. 15 Конституції України) означає визнання ак­тивної ролі політичних партій у суспільстві, коли загальні напрямки соціального розвитку акумулюються і формуються, передусім, у пло­щині інтересів громадянського суспільства на засадах вільної конку­ренції політичних поглядів та програм.

Можливі різні підходи до дослідження формування та функціону­вання політичної системи суспільства, кожен з яких має своє пізнаваль­не значення. Найбільш загальний з них охоплює всю сукупність по­літичних явищ певної країни, відображає різні за своїм конкретним змістом рівні політичної життєдіяльності суспільства. З цієї точки зору вирізняють такі елементи політичної системи: 1) суб'єкти політики (людина, соціальні групи та утворення); 2) політичні інститути (дер­жава як інститут, політичні партії та рухи), які відбивають інтереси суб'єктів політики, становлять разом політичну організацію суспіль­

ства; 3) політичні відносини, які складаються між структурними еле­ментами політичної системи; 4) політичні норми, за допомогою яких регулюється політичне життя суспільства; 5) політичну свідомість, яка відображає ідеологічне та психологічне ставлення до політики; 6) по­літичну діяльність як сукупність певних дій та вчинків її учасників.

Такий підхід до політичної системи є гранично широким і придат­ним, передусім, для соціально-філософського дослідження чи галузі знань, що спеціально присвячена вивченню політики з різних її боків — політології. На цьому рівні воно співвідноситься з поняттям суспіль­ства, тематика політичної системи розглядається в загальному контексті суспільно-політичної проблематики. Так, у політичній системі з цієї точки зору можна вирізнити два суттєвих аспекти, без яких неможли­во уявити складний механізм політичної влади за умов демократії:

здійснення програмних настанов партією, яка перемогла на виборах і отримала більшість у парламенті та уряді, і діяльність політичних сил, що перебувають в опозиції.

Юридичну науку, предмет якої становлять насамперед інституційні елементи державно-правової організації суспільства, цікавить вузьке поняття політичної системи, що з огляду на попереднє широке розу­міння виокремлює її інституціональний аспект, який інколи називають політичною організацією суспільства.

З точки зору вузького розуміння можна вирізнити такі елементи політичної системи: 1) держава в її інституціональному аспекті як орган (система органів) здійснення політичної влади та управління в загаль­нонаціональному вимірі; 2) політичні партії, які акумулюють політичні настрої населення, виробляють програми загальнонаціонального роз­витку, беруть участь у виборах і діяльності представницьких органів влади; 3) об'єднання (блоки) політичних партій та політичні рухи.

Слід зауважити, що досить часто до складу політичної системи в її вузькому значенні відносять організації, які повинні за своєю соціаль­ною природою перебувати за межами безпосередніх відносин політич­ної влади — церкву, професійні спілки, трудові колективи підприємств, жіночі та молодіжні організації і т. ін. Цей підхід є досить традицій­ним для вітчизняної юридичної науки, його життєздатність до цього часу свідчить про недостатню розробленість у вітчизняному право­знавстві концепції громадянського суспільства, зокрема, тематики ме­ханізмів формування та здійснення політичної влади в демократично­му суспільстві.

Він містить теоретичне обгрунтування можливості одержавлення названих інститутів, які за звичайних умов перебувають на рівні відно-

син громадянського суспільства. Охоплення державно-владним впли­вом різних видів суспільних відносин, які за своєю сутністю не є по­літичними, провокує невиправдане розширення меж застосування ад­міністративних заходів, в результаті чого держава може набути нової якості, перетворитися на всеохоплюючу (тоталітарну).

Не треба забувати і про те, що Закон України «Про об'єднання гро­мадян» чітко поділяє їх на дві відносно відокремлені групи — політичні партії та громадські організації'. Власне саме особливості взаємовід­носин між політичними партіями і державою спонукали до необхід­ності прийняття окремого Закону України «Про політичні партії»2. На користь такого бачення проблеми відносин між громадськими утворен­нями і державою свідчить аналіз тенденцій розвитку виборчого зако­нодавства та законів України, які регулюють статус і діяльність різних неполітичних об'єднань громадян — громадських і релігійних органі­зацій, різних об'єднань громадян, профспілок, виключаючи можливості їх безпосередньої участі в політичній діяльності.

Що стосується політичних партій, то історично вони складалися як об'єднані спільним інтересом групи людей, організації прихильників певних поглядів на шляхи розвитку суспільства і держави, діяльність яких безпосередньо була спрямована на завоювання державної влади. Відомо, що прообрази сучасних політичних партій сформувалися ще за античних часів — у Стародавній Греції та в Римі.

Єдиним інтересом політичної партії має бути політичний інтерес, який матеріалізується у її політичній активності. Тому політична партія утворюється спеціально для участі в політичній діяльності, що й відрізняє її від інших об'єднань громадян (громадських організацій, об'єднань за інтересами, професійних спілок, релігійних організацій), котрі формуються для здійснення будь-яких інших, але — і це основ­не — неполітичних інтересів і тому не можуть та не повинні бути суб'єктами політичної системи.

За цих умов політичні партії виконують функції щодо: 1) виявлен­ня та акумуляції політичних настроїв; 2) представництва політичних інтересів різних соціальних груп; 3) формування політичних програм щодо можливих напрямків розвитку суспільства та держави; 4) забез­печення конкуренції політичних поглядів; 4) підготовки кадрів для політичної діяльності; 5) реалізації політичних програм через загаль­нонаціональні інститути влади та управління (у разі перемоги на ви­борах); 6) політичного опонування (у разі поразки на виборах).

Оскільки політичні партії, з одного боку, за своєю природою нале­жать до інституцій громадянського суспільства, а з другого — покли­кані формувати політичні інтереси, впливати на розробку та здійснен­ня державної політики, доцільно буде кваліфікувати їх як необхідну з'єднуючу ланку між громадянським суспільством, у якому формуються політичні інтереси, та політичною системою, основою якої є процес функціонування державної влади. Роль політичних партій у структурі сучасного, облаштованого на засадах демократії суспільства полягає в тому, що вони являють собою первинні політичні інститути, є своєрід­ними посередниками між народом, котрий реалізує за їх допомогою повноваження єдиного джерела влади, і державою як спеціально ство­реним та відносно відокремленим інститутом публічної влади та управ­ління в загальнонаціональному масштабі. Особлива роль політичних партій у сучасних економічно розвинутих країнах приводить до того, що сама сутність їх політичних систем часто визначається зарубіжни­ми політологами як «правління політичних партій» або як «партійна де­мократія».

Виняткова роль політичних партій в організації та здійсненні політич­ної влади, порівняно з іншими видами об'єднань громадян, передбачає певні особливості правового регулювання їх становища та діяльності, а саме: особливі умови участі в політичних партіях, членами яких можуть бути тільки громадяни країни, пов'язані з державою єдиним політичним інтересом, спільною політичною долею; певні законодавчі обмеження щодо можливості їх антиконституційної діяльності; спеціальні правила та процедури легалізації політичних партій (в Україні політичні партії офі­ційно визнаються шляхом їх реєстрації в Міністерстві юстиції України);

вимоги щодо прозорості політичних партій для суспільства і держави, їх функціонування на демократичних засадах — добровільності, гласності, підконтрольності, відповідальності, законності; вимоги щодо відповідності статуту та програм партій, які не повинні суперечити чинному законодав­ству; гарантії щодо невтручання з боку держави, зокрема, примусового розпуску політичних партій, який допускається лише на законних підста­вах і за особливою процедурою (в Україні — за рішенням судових органів);

фінансову підтримку з боку держави.

У багатьох країнах розвинутої демократії основи правового поло- . ження і діяльності політичних партій установлюються Конституцією, детально регламентуються окремими законами про політичні партії. Використовується також і інший підхід, коли правовий статус політич­ної партії регулюється конституційними положеннями та загальними нормами щодо організації та діяльності громадських об'єднань, одним

із видів яких вважаються політичні партії; у інших країнах основними документами щодо правового регулювання діяльності політичних партій є нормативні акти про їх фінансування. В Україні, як зазнача­лось вище, нещодавно був прийнятий Закон «Про політичні партії», який став комплексним нормативно-правовим актом, що регламентує різні сторони організації та функціонування політичних партій. У ба­гатьох країнах (зокрема в Україні) Конституцією чи іншими законами забороняється організація і діяльність радикальних політичних партій, які закликають до насильницького повалення конституційного ладу, розпалюють релігійну, расову, національну ворожнечу, порушують за­гальновизнані права і свободи людини.

Політичні системи сучасних західних демократій базуються на двох-трьох найбільш впливових партіях, які змінюють одна одну біля керма державної влади та управління. Законодавство може підтриму­вати і стимулювати такий порядок зміни партій шляхом встановлення певних відсоткових бар'єрів, що створює для партій, які набрали не­значну кількість голосів на виборах, перешкоди щодо можливостей партійного представництва в парламенті.

Для участі в тих чи інших політичних акціях і передусім у вибор­чих кампаніях політичні партії з метою збільшення свого впливу мо­жуть об'єднуватися в блоки. Політичні рухи можна охарактеризува­ти як більш масові порівняно з партіями, але менш організовані полі­тичні об'єднання громадян, які створюються для поєднання зусиль щодо вирішення найгостріших конкретних політичних питань і можуть не мати фіксованого членства, чітко визначеного статуту та політичної програми. Діяльність політичного руху має, як правило, тимчасовий ха­рактер і завершується при досягненні конкретної мети, для якої він був створений, його розпадом чи перетворенням на одну або кілька політич­них партій.

Однак при розгляді проблематики ролі політичних партій у форму­ванні та реалізації державної влади слід чітко визначити, що саме дер­жава як орган влади та управління в масштабі всього суспільства вис­тупає стрижневим елементом, ядром політичної системи суспільства.

Саме навколо державної влади як концентрованого втілення по­літики в загальнонаціональному вимірі формуються інтереси інших політичних інститутів, точиться боротьба політичних партій за те, щоб здобути важелі державного управління. У самій державності з точки зору реалізації політичних інтересів та програм провідними виступа­ють такі державні інститути, як парламент та уряд. Зокрема, депутати парламенту та члени уряду, яких приводить на посади політична партія,

що перемогла на виборах, обіймають у цих органах так звані політичні посади, кваліфікуються як політичні службовці.

Держава, на відміну від політичних партій, блоків політичних партій та рухів, об'єднує все населення країни на умовах особливого членства, своєрідної належності до держави, що пов'язана з фактом постійного проживання на її території, або набуття такої специфічної ознаки, як громадянство чи підданство. Це дає можливість кваліфіку­вати державну владу як найбільш ефективний засіб мобілізації зусиль всіх членів суспільства, дозволяє державі, на відміну від політичних партій, використовувати найвагоміші ресурси суспільства насамперед владний ресурс для вирішення тих чи інших актуальних проблем.

Держава виступає як усередині країни, так і за її межами, від імені і за уповноваженням народу як єдиного законного представника на­родного (національного) суверенітету. Жодна політична партія чи по' літичний рух не мають таких виняткових повноважень, не можуть ви^ ступати від імені народу, оскільки представляють інтереси лише його певної частини. У міжнародних відносинах це дозволяє державі уособлювати народ, бути персональним членом міждержавного по­літичного спілкування, суб'єктом міжнародного права, заключати від свого імені міжнародні договори, входити до складу міжнародних організацій.

Держава являє собою єдину форму політичної організації населен­ня, яка відбиває і реалізує загальнонаціональну волю, що інтегрується на основі інтересів громадян, соціальних груп та верств населення за посередництвом інститутів громадянського суспільства, зв'язує в єди­не ціле як політичну систему суспільства, так і все суспільство в ціло­му. У цьому розумінні держава виступає ознакою, атрибутом сучасного суспільства, яке здатне усвідомлювати свою ідентичність, виокремлю­вати власні актуальні проблеми і вирішувати їх солідарними зусиллями всіх своїх громадян.

Державна влада як найбільш суттєва ознака державної організації має таку політико-правову властивість, як суверенність, що дає мож­ливість визнавати державну владу верховною над проявами інших форм публічної влади всередині країни, що тягне за собою право визнавати недійсними будь-які протизаконні рішення інших суб'єктів політичної системи, та незалежною у міждержавних стосунках.

Держава видає загальнообов'язкові правила поведінки насамперед у формі законів, а також інших нормативно-правових актів, доводить їх до реалізації. Звичайно, політичні партії також можуть приймати свої акти — статути, програми, поточні рішення, але ці документи мають

лише внутрішнє значення, поширюються тільки на їх членів, доводять­ся до реалізації організаційними засобами партії та виховною роботою.

Держава має постійний професійний апарат для здійснення управ­ління суспільством, у якому працюють спеціально підготовлені для такої діяльності кадри — державні службовці. Для їх професійного нав­чання та підготовки функціонує розгалужена система підготовки та підвищення кваліфікації працівників державного апарату. Статус дер­жавних службовців і питання проходження ними служби в державних органах регулюються окремим законодавством.

Держава володіє монополією на легальне застосування насилля, яке здійснюється за допомогою збройних сил та інших «матеріальних при­датків влади» — установ для утримання засуджених тощо. На цю об­ставину вказував видатний німецький соціолог XX ст. М. Вебер, який на­голошував, що не може існувати соціологічного визначення держави через її функції чи напрями діяльності, оскільки вона може займатися різною діяльністю відповідно до обставин, котрі склалися в конкретно-історичній ситуації, але завжди за будь-яких обставин і в будь-які часи держава володіє монополією на насилля, застосування примусових за­ходів. Тому жодна політична партія чи блок політичних партій або рух не можуть створювати власні збройні формування, застосовувати до своїх членів чи інших осіб заходи примусового характеру. Зокрема, присвоєння політичними партіями чи іншими об'єднаннями громадян повноважень на утворення воєнізованих формувань забороняється Конституцією України і переслідується законом.

Україна, як і будь-яка інша держава, має пройти свій власний, обу­мовлений конкретно-історичними умовами шлях до громадянського суспільства. Цей процес не може бути довільним, оскільки спирається на соціальні закономірності та тенденції, певний рівень економічного та соціального розвитку суспільства, але для його належного розвитку мають бути створені необхідні умови, ліквідовані штучні перешкоди. Для цього слід врахувати його специфіку.

По-перше, становлення громадянського суспільства в Україні відбу­вається в умовах, коли ці питання перестали бути актуальними для країн розвинутої демократії, новітній досвід яких свідчить про потре­бу виходу за його межі в напрямку до соціальної державності, що пе­редбачає необхідність наукового пошуку складних критеріїв поєднан­ня цих обох процесів, які певною мірою можуть бути суперечливими. Внаслідок таких змін формується якісно нова соціальна система, яку зарубіжні політологи називають «суспільством масового споживання та масової культури». ,

По-друге, становлення громадянського суспільства в Україні відбу­вається під час творення суверенної національної державності, що так чи інакше передбачає зміцнення державницьких засад в організації суспільної життєдіяльності, утворення нових державних органів вла­ди та управління суверенної держави, яких не могло бути за умов пе­ребування в складі колишнього СРСР.

По-третє, формаційна зміна пріоритетів соціального розвитку перед­бачає наявність перехідного періоду протиборства різновекторних тен­денцій суспільного розвитку, одна з яких спирається на вкоріненні впро­довж значного історичного періоду традиційні стереотипи соціально-політичного облаштування, а інша зорієнтована в напрямку наближення до загальновизнаних стандартів правової демократичної державності, які, однак, історично мало адаптовані українським суспільством.

І в та

засади)

Вперше в історії України вона має конституцію (1996 р.), яскраво вираженого гуманістичного — «людиноцентристського» — спрямуван­ня. Така властивість, щоправда, притаманна нині конституціям числен­них сучасних демократичних держав соціальної орієнтації, у тому числі й тим перехідним державам, котрі прагнуть стати соціально-правовими.

В українській Конституції це зовні проявилось вже у формально-струк­турному аспекті: її, так би мовити, спеціально-праволюдинний фрагмент, будучи другим за загальною послідовністю усіх її розділів, є фактично першим з-поміж тих із них, котрі присвячені позитивному конституційно-правовому регулюванню окремих соціальних і державних інститутів.

Та ще більш яскравим показником є питома вага «праволюдинних» норм Конституції України (а вони містяться й у інших її розділах) в усьому масиві конституційних приписів: такі норми складають понад тридцять відсотків!

Та, можливо, найсуттєвішим є те, що майже усі вони відтворюють змістовно, а подекуди й текстуальне, положення Загальної декларації прав людини 1948 р. і Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р.

Тому цілком виправдано те, що у вітчизняній науці конституційно­го права в останні роки дослідженню саме конституційно-правового статусу людини і громадянина приділяється особлива увага'.

У зв'язку з цим зауважимо таке.

Усі норми Конституції України, що стосуються прав, свобод та обо­в'язків людини й громадянина, можна розподілити на дві групи. До

однієї з них належатимуть ті, котрі регламентують конкретні права, сво­боди й обов'язки, а до іншої—ті, в яких фіксуються загальні принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина. Останні сфор­мульовані у статтях 3, 8, 21, 22, 23, 24, 64, 68 Конституції України. Реа­лізації цих принципів — керівних засад якраз і мають слугувати, мають бути «підпорядковані» усі конституційні приписи першої групи.

Саме такі засади (принципи) і видається можливим проаналізува­ти у межах даного розділу.

Принцип верховенства прав і свобод людини щодо діяльності держави

Цей принцип рельєфно відображено у ст. З Основного Закону Ук­раїни — першій із тих його статей, які спеціально присвячені людині. З неї розпочинається виклад офіційно проголошеної Українською дер-, жавою та закладеної у Конституцію філософії прав людини. Ця стат­тя, можна сказати, «задає тон» усім наступним конституційним при­писам, котрі відображають реальне або бажане становище людини в українському суспільстві, регулюють її відносини з державою, спря­мовують державну політику. Одне слово, це не «рядова», а базисна стат­тя, яка характеризує самі підвалини того суспільного й державного ладу, що закріплюється Конституцією. Вона є нормативно-юридичним фун­даментом гуманістичного спрямування розвитку суспільного і держав­ного життя в Україні.

«Людина, її життя і здоров»я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю», — та­ким твердженням починається зазначена стаття Конституції. Це поло­ження стисло відтворює зміст концептуальних засад преамбули Загаль­ної декларації прав людини, чим, власне, і має обумовлюватись відповідність приписів Конституції України міжнародним стандартам прав людини. Серед цих засад слід відзначити, зокрема, «віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості», а також «виз­нання гідності, притаманної всім членам людської сім'ї, та рівних і не­від'ємних їхніх прав». Наведені постулати відтворено й у преамбулах Загальної декларації прав людини. Міжнародного пакту про грома­дянські і політичні права та Міжнародного пакту про економічні, соц­іальні і культурні права.

Принципово важливим є визнання людини соціальною цінністю: адже це значить, що людина є цінністю не тільки сама для себе, а й для всього суспільства, для соціуму. Причому оскільки ця цінність — найвища, то жодне інше явище не може поціновуватись суспільством вище, аніж лю-

дана, не може, так би мовити, перевершити її цінність. Усі інші соціальні цінності мають бути підпорядковані, субординовані цінності людини.

Це, на перший погляд, суто філософське положення може набувати й значного практичного резонансу у випадку, умовно кажучи, конкуренції цінностей: воно дає відповідну орієнтацію державі, різноманітним осе­редкам суспільства, громадським об'єднанням, іншим суб'єктам (у тому числі й фізичним особам) при розв'язанні ціннісних колізій: не існує такої цінності, заради якої можна було б пожертвувати людиною.

Загальне призначення аналізованого твердження полягає ще й у тому, що воно має слугувати перепоною, бар'єром всевладдю держа­ви, сваволі її органів щодо людини, має перешкоджати виникненню такої ситуації, за якої людина була б лише маріонеткою держави, «гвин­тиком» державного механізму.

Невипадковим є й те, що у наведеному приписі згадано крім самої людини також такі її властивості, як життя і здоров'я, недоторканність і безпека. Адже саме вони є первинною, вихідною передумовою життє­діяльності кожного з нас. Включаючи й їх до найвищих соціальних цінно­стей, Конституція України у такий спосіб начебто ієрархізує потреби лю­дини, а тим самим — і її права та свободи, які цими потребами зумов­люються та покликані забезпечувати задоволення останніх. Тому, навіть погоджуючись із широко визнаним нині положенням про те, що всі основні права людини є взаємозалежні, взаємопов'язані і неподільні, не можна заперечувати того, що в першу чергу мають бути забезпечені все ж таки права на життя і здоров'я, недоторканність і безпеку, тобто саме фізичне існування людини, котре є матеріальною основою та пе­редумовою здійснення будь-яких інших прав. Це відображено й у здав­на обстоюваній нами класифікації прав людини, згідно з якою в окре­мий, причому в перший, вид людських прав виділено так звані фізичні (життєві, вітальні) права.

Саме на такий рівень піднесено у наведеному конституційному положенні також честь та гідність людини, оскільки йдеться про лю­дину як про соціальну істоту, а не про як біологічний вид.

У частині 2 ст. З Конституції України встановлено, що «права і сво­боди людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави». Призначення цього припису — визначити основний соціаль­ний вектор у взаємовідносинах між людиною й Українською державою. Такий вектор нині в Україні відображається формулою «від людини — до держави» (а не навпаки, що було властиве тоталітаризованому пол­ітичному режиму, який існував у нашій країні у попередні часи). Отже, це положення має антитоталітарну спрямованість і є гуманістичною за­

садою діяльності держави. З нього випливає, що держава не всевлад­на щодо людини; у своїй діяльності вона має бути обмежена, «пов'яза­на» правами та свободами людини. У цій підпорядкованості держави людині (її правам) якраз і реалізується верховенство права — суспіль­ний стан, утвердженню якого спеціально присвячена одна з наступних статей Конституції.

У щойно наведеному положенні зазначено три чинники, які мають визначати пріоритети у діяльності держави. Тому належне розуміння змісту (сутності) кожного з них є дуже важливим. Відповідні поняття можна визначити у стислому вигляді таким чином.

Права і свободи людини — це певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку у конкретно-історичному середовищі, котрі об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства і ма­ють бути загальними та рівними для всіх людей. Відмінність між пра­вами людини і свободами людини є не абсолютною, а відносною. І по­няття прав людини, і поняття її свобод відображають людські можли­вості. У цьому —принципова спільність цих понять. Та все ж права і свободи людини не є явищами цілком тотожними: вони розрізняються головним чином за шляхами, засобами їх здійснення та забезпечення. Права людини можуть бути здійснені, зазвичай, за наявності певних юридичних інструментів, «механізмів» (наприклад, права на працю, на освіту, на соціальне забезпечення неможливо реалізувати, якщо держа­вою не встановлено відповідну юридичну процедуру). А свободи лю­дини у багатьох випадках можуть здійснюватись і без такого втручан­ня держави: її місія щодо них полягає в охороні, дотриманні і захисті відповідних можливостей (наприклад, свободи слова, сповідування будь-якого віровчення, вибору місця проживання).

Гарантії прав і свобод людини — це такі явища, котрі сприяють здійсненню прав і свобод людини, забезпечують їх охорону та захист. Згадка про такі гарантії зобов'язує державу не лише проголошувати, декларувати у конституції й інших законах права і свободи, але й дба-' ти, піклуватись про їхню здійсненність, можливість реалізації.

Гарантії прав і свобод людини прийнято поділяти на загальносоціальні й, умовно кажучи, спеціальні. До перших належать насамперед явища економічні (розвинута ринкова економіка суспільства, різноманітні фор­ми власності на засоби виробництва, насамперед приватна власність в її індивідуальній та колективній формах, високий рівень продуктивності праці тощо); політичні (демократичний соціальний устрій, плюралістич­на, відкрита політична система, наявність розгалуженої мережі громадсь­ких об'єднань, у тому числі політичних партій, через які «прослуховують-

ся» та узгоджуються інтереси різних осередків суспільства; демократична виборча система); духовно-ідеологічні (ідеологічний плюралізм, від­сутність «одержавлення» однієї з ідеологій, поширеність загальнолюдсь­ких ідеалів). До другої ж групи гарантій прав і свобод людини належать встановлені державою юридичні норми, спеціально спрямовані на забез­печення прав і свобод (чимало таких норм і закріплено у Конституції Ук­раїни), а також практична діяльність щодо їх використання і застосуван­ня та її об'єктивовані результати (у тому числі правозастосувальні акти відповідних, перш за все судових, органів держави).

Далі, у ч. 2 ст. З Конституції України проголошується, що «держа­ва відповідає перед людиною за свою діяльність». Дане положення кон­кретизує проаналізовану вище конституційну настанову щодо зумовле­ності діяльності держави правами і свободами людини. Розрізняють два види відповідальності держави перед людиною (вони отримали, відпо­відно, назви «позитивна» і «негативна»).

Позитивна відповідальність полягає у тому, що держава має фор­мувати різноманітні умови, необхідні для здійснення прав і свобод людини. Така відповідальність, отже, покликана сприяти право-здійсненню, полегшувати його. Позитивна відповідальність держави відображена у тих конституційних приписах, в яких зафіксовано, що держава гарантує права і свободи людини (наприклад, ч. 2 ст. 25, ч. 1 ст. ЗО, ст. 31, ч. 4 ст. 32, ч. 1 ст. 33, ч. 1 ст. 34, ч. 2 ст. 46, ч. 2 ст. 50), забезпечує їх (ч. З ст. 24, ч. З ст. 42, ч. 2 ст. 45, ч. З ст. 53), створює умови для здійснення прав людей (ч. 2 ст. 43, ч. 1 ст. 47, ч. 2 ст. 49), дбає про їх здійснення (ч. 4 ст. 49).

Негативна ж відповідальність держави полягає в її зобов'язаннях відшкодовувати ті чи інші збитки (матеріальні, моральні), спричинені по­рушенням прав і свобод людини внаслідок дій (бездіяльності) державних органів, службових чи посадових осіб. Можливість такої відповідальності передбачена у ч. 5 ст. 41, ст. 56, ч. 4 ст. 62, ч. З ст. 152 Конституції.

Позитивна і негативна відповідальність держави за стан прав лю­дини може бути не лише внутрішньодержавною, але й існувати на міжнародному рівні (як відповідальність міжнародно-правова, або ж, щонайменше, зовнішньополітична).

Практичне значення щойно наведеного припису полягає, зокрема, в тому, що він може використовуватися громадянами та їхніми об'єд­наннями як загальна підстава для критики держави, для висунення претензій до державної політики у галузі прав людини, для подання скарг до міжнародних інстанцій стосовно недотримання державою їхніх прав, відсутності чи недостатності проголошених гарантій тощо.

Водночас слід наголосити, що у стосунках «людина—держава» відповідальність має взаємний характер: це взаємна відповідальність (людина, а особливо громадянин, також відповідає перед державою, і це прямо закріплено у Конституції України(статті 65, 67, 68).

Нарешті, закінчується ст. З Конституції положенням про те, що «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'яз­ком держави». Таке положення (як, до речі, й попередні) є принципо­вою новелою у вітчизняному конституціоналізмі. Тут потребують роз'яснення два поняття: «утвердження» і «забезпечення» (прав і сво­бод людини), які не є тотожними.

Утвердження прав і свобод людини — це їх визнання державою. Воно може здійснюватись різними шляхами та засобами: виголошен­ням у деклараціях, заявах, закріпленням прав людини у Конституції, інших законах; участю у підготовці й прийнятті міжнародних доку­ментів щодо прав людини, приєднанням до відповідних міжнародних договорів, їх ратифікацією тощо.

Забезпечення прав і свобод людини — це створення умов для здійснення прав і свобод людини. Воно включає такі три елементи (на­прями) державної діяльності: сприяння реалізації прав і свобод люди­ни (шляхом позитивного впливу на формування їх загальносоціальних гарантій); охорона прав і свобод людини (шляхом вжиття заходів, зок­рема юридичних, для попередження, профілактики правопорушень);

захист прав і свобод людини (відновлення порушеного правомірного стану, притягнення винних осіб до юридичної відповідальності).

Оскільки означена діяльність визнана обов'язком держави, то суб'єктом, який уповноважений вимагати його виконання, є кожна лю­дина; а втім, не тільки вона: ним можуть виступати й об'єднання гро­мадян всередині держави, й певні міждержавні організації (якщо Ук­раїна є їх членом, приєдналась до їхніх актів), а також громадські пра-возахисні структури (як національні, так і міжнародні). В Україні реалізація такого обов'язку поки що є недостатньою, малоефективною. Однак хотілося б сподіватись, що конституційне положення слугувати­ме імпульсом для більш повного його виконання.

Основні напрямки діяльності держави є, як відомо, її функціями. Тому, враховуючи викладене вище щодо першого припису, можна зро­бити висновок, що такий напрямок діяльності сучасної України, як утвердження та забезпечення прав і свобод людини, є її головною функ­цією. А цим визначається й відповідна ієрархія, пріоритетність у на­прямках діяльності (функціях) держави.

Загалом же ст. З Основного Закону відображає й конкретизує одну із визначальних сутнісних характеристик «соціальності» України, котру було задекларовано в її Конституції (ст. 1).

Засада, що розглядається, дістала своєрідного виразу також у ч. 1 ст. 8 Конституції України, де встановлено, що «в Україні визнається і діє принцип верховенства права.»

Згаданий принцип належить до найкращих, прогресивних здо­бутків політико-правової історії людства і покликаний забезпечувати гуманістичний розвиток суспільства.

Верховенство права — це панування права у суспільстві. Йдеться про визначальну роль права у стосунках між усіма учасниками суспільного життя, у життєдіяльності державних і недержавних організацій, соціаль­них спільнот, груп, об'єднань, зрештою — усіх людей. Вираз «верховен­ство права», або ж «панування («правління») права» (шіе оГ1а\у), впер­ше вжив у XIX ст. англійський юрист А. Дайсі. У новітній же історії цей термін використовується у деяких міжнародних актах (зокрема, у Кон­венції про захист прав людини та основних свобод 1950 року).

Соціальний зміст і сутність наведеного принципу визначаються насамперед тим, яке саме явище позначається феноменом права. Якщо вважати таким явищем тільки юридичні норми — формально-обов'яз­кові правила поведінки загального характеру, встановлені або санкці­оновані державою, — тоді поняття верховенства права втрачає само­стійний смисл. Адже у цьому випадку воно відображало б підпорядко­ваність держави лише її законам, іншим юридичним нормам, які вона сама ж встановила і які у будь-який час сама ж може змінити чи скасу­вати. Безперечно, держава має бути пов'язана своїми чинними закона­ми, проте ця пов'язаність більш адекватно відображається поняттям «верховенство закону». Поняття ж «верховенство права» набуває само­стійного значення в юриспруденції лише за тієї умови, що саме право інтерпретується як таке явище, котре виникає та існує незалежно від держави, від діяльності її законодавчих та інших органів (хоча розу­міння його сутності ніколи не було й нині не є однозначним).

З позицій соціально-детерміністського, конкретно-історичного підходу правом (як феноменом недержавного походження) можна вва­жати, зокрема, можливості суб'єктів суспільного життя, які необхідні їм для існування й розвитку, об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем економіки й культури людства і мають бути загальними та рівни­ми для всіх однойменних суб'єктів. Без сумніву, найсуттєвішим різно­видом такого права є права людини. І саме вони мають стати вирішаль­ним, визначальним чинником та критерієм при визначенні змісту діяль­

ності держави і різноманітних соціальних спільнот та громадських об'єднань. У разі реального панування прав людини у суспільному житті якраз і виникнуть підстави констатувати реалізацію принципу верховенства права.

Верховенство права, інтерпретоване як пріоритетність у суспільстві насамперед прав людини, проявляється головним чином у таких рисах державного і громадського життя:

- закріплення у конституційному та інших законах держави основ­них прав людини (закони, які їм суперечать, не є правовими)';

- панування у суспільному та державному житті таких законів, котрі виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому загальнолюдські цінності та ідеали, насамперед права і свобо­ди людини;

- врегулювання відносин між особою і державою на основі загаль-нодозволеного принципу: «Особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом»;

- взаємовідповідальність особи і держави.

Наведені ознаки є, власне, суттєвими рисами правової держави, якою проголосила себе Україна у Конституції (ст. 1).

Аналогічне (хоча й не цілком тотожне) розуміння верховенства права вже можна зустріти й у юридичній практиці сучасної України. Так, у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуд­дя» вперше в історії українського судочинства сформульовано такі по­ложення: «Відповідно до ст. 8 Конституції, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя... При цьому слід мати на увазі, що, згідно зі ст. 22 Конституції, закріплені у ній права і свободи людини та громадянина не є вичерпними»2.

Такий підхід найвищого у системі українських судів органу ви­дається в основному слушним: він орієнтує на те, що визнання закріп­лених у Конституції прав і свобод людини та громадянина як безпосе­редньо чинних критеріїв «правовості» (правомірності) поведінки і є шляхом до забезпечення верховенства права.

Однак принаймні одне питання залишається все ж не з'ясованим:

чи можуть відігравати таку ж роль у судочинстві ті права і свободи людини, які у Конституції України з певних причин не відображені (хоча вони зафіксовані, скажімо, у деяких міжнародно-правових актах)? Відповідь на це запитання випливає зі ст. 9 Конституції України, яка регламентує співвідношення і зв'язок міжнародних договорів, з одно­го боку, та національного законодавства України, зокрема її Консти­туції, — з іншого.

У демократичній правовій державі, якою стає Україна (правова система її належить до нормативно-актної (європейсько-континенталь­ної) сім'ї), принцип верховенства права має діалектичне поєднуватись із принципом верховенства закону. Це поєднання полягає у такому:

якщо принцип верховенства закону однаковою мірою поширюється як на правотворчу (законотворчу), так і на правозастосовну діяльність, то принцип верховенства права адресований головним чином законодав­цю. А державні органи мають користуватись останнім принципом у тих випадках, коли вони застосовують юридичні норми, котрі є відносно визначеними за змістом (зокрема, норми оціночні): адже тоді у право-застосовувача виникає можливість обрати за власним розсудом — в межах норми — той чи інший варіант рішення. І саме у цих випадках загальнолюдські принципи права (правда, не юридичного, а загально-соціального) стають однією із визначальних підстав для такого вибо­ру. У разі ж застосування юридичних норм, повністю (абсолютно) виз­начених за змістом, розглядуваний принцип реалізується тільки через верховенство закону, насамперед Основного Закону (Конституції).

Підстава для такого розуміння співвідношення принципів верховен­ства права і верховенства закону дістала засадниче відображення у Рекомендаціях організованої Академією правових наук України Міжна­родної науково-теоретичної конференції «Проблеми методології сучас­ного правознавства» (Київ, 9-10 жовтня 1996 р.). У цьому документі зазначається, що найголовнішими методологічними орієнтирами сучас­ного права України повинні бути, зокрема, «верховенство права, за­безпечення його обов'язкової реалізації у законотворчій діяльності; вер­ховенство та найвища юридична сила Конституції України щодо зако­нодавчих та інших правових актів; верховенство законів у системі нормативно-правових актів України; забезпечення законності та справедливості правозастосовної діяльності; забезпечення прямої дії норм Конституції і законів України та обов'язковості їх виконання»'.

Принцип рівноцінності й рівноправності усіх людей

Цю засаду прямо зафіксовано у ч. 1 ст.21 Конституції України: «усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах».

Наведене положення втілює соціально-філософські засади рівно­правності всіх людей. Воно майже дослівно відтворює зміст ст. 1 За­гальної декларації прав людини. І хоча ця Декларація існує вже понад півстоліття, проте деякі з понять, що використовуються в її першій статті, не завжди тлумачаться однозначно, а тому вимагають спеціаль­ної наукової інтерпретації.

Вільність — фундаментальна якісна характеристика людини. Вона відображає свободу її волі, тобто здатність свідомо, самостійно й добро­вільно обирати той чи інший варіант поведінки, діяльності — як інтелек­туальної, розумової, так і фізичної. Вільність (свобода) — це завжди й насамперед реальна можливість вибору. Проте ця можливість людини ніко­ли не була й не буде абсолютною, безмежною. Вона має певні об'єктивні рамки, які визначаються природними та соціальними закономірностями, явищами, обставинами, умовами. Вихід за ці рамки, їх ігнорування може створити небезпеку для існування й розвитку людини. У кожний конкрет­но-історичний період ці межі не є однаковими, але вони завжди існують. У деяких випадках прямі застереження щодо них є у міжнародно-право­вих актах, у конституціях та іншому національному законодавстві.

Одне слово, людина має бути відносно вільною від волевиявлення держави чи інших носіїв влади, але вона не є вільною від своєї біосо-ціальної природи. Якщо зважати на природний та соціальний де­термінізм, то не можна не бачити, що людина має відносну свободу прояву й реалізації своєї волі. Проте саме формальні межі цієї свобо­ди мають бути засадничо однаковими для всіх людей.

Головний пафос, «дух» зацитованого припису полягає в акцен­туванні того, що не може бути людей, невільних від моменту народжен­ня. Всезагальність свободи людини («усі люди є вільні») — ось основ­на ідея цього положення.

Гідність людини — це її самоцінність як родової біосоціальної істо­ти — найвищого надбання розвитку земної цивілізації. Така гідність не залежить від будь-яких біологічних чи соціальних властивостей лю­дини. А звідси випливає й засада рівності усіх людей з огляду на їхню «антропну» гідність.

З моменту народження кожного його гідність є однаковою — «рівною» із гідністю інших людей. Усвідомлення цього усіма веде до формування у кожної особи почуття власної гідності, очікування поваги

до неї з боку інших людей, установки на відстоювання своїх прав, а також визнання нею рівних прав усіх інших людей.

Однаковість гідності кожної людини відображена й у тій нормі Кон­ституції України, за якою «кожен має право на повагу до його гідності» (ст. 28).

Звідси випливає й закріплена у ч.І ст. 64 Конституції України за­борона «не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей».

Отже, до складу забороненого об'єкта посягання Конституцією включено, крім прав та свобод, також честь і гідність інших людей. Оскільки право на честь і гідність, на їх недоторканність і захист є од­ним із видів прав та свобод людини, наведене формулювання може бути пояснене прагненням ще раз додатково акцентувати особливу цінність, значущість саме цього різновиду її прав. Наслідком порушення цього права є спричинення людині моральної шкоди та виникнення у потер­пілого права на її компенсацію.

Те явище, котре за традицією відображають поняттям моральної шкоди, становить специфічний соціальний феномен, є проявом і про­дуктом певних суспільних відносин, що можуть виникати у будь-яких сферах соціуму і мати найрізноманітніший зміст. Тому-то й право лю­дини на компенсацію моральної шкоди — це, за його генезисом та сут­ністю, різновид загальносоціального (а не виключно юридичного) права. Його юридичне забезпечення та юридичний захист хоча і є найбільш дієвими, ефективними «інструментами», проте аж ніяк не єдино можливими.

Окрім цього, воно — навіть у його державно-юридичному (зокре­ма законодавчому) опосередкуванні — є явищем міжгалузевим, так би мовити, всеюридичним, загальноюридичним (а не лише, скажімо, ци-вілістичним). Виходячи із таких позицій, видається можливим сфор­мулювати такі положення.

Явище, яке відображається терміно-поняттям «моральна шкода», скла­дається з декількох — принаймні із двох — елементів: соціально-мораль­ного та індивідуально-психічного. Сутність першого полягає у приниженні оцінки гідності індивіда — як у його самооцінці, так і в уявленнях інших суб'єктів (тобто у соціальній оцінці його престижу, авторитету, репутації). Причому йдеться не тільки про реальний факт такого приниження, але й про зазіхання , «замах» на останнє, про його загрозу.

Оскільки гідність людини, беззаперечно, належить до сфери мо­ральних явищ, є, так би мовити, моральним «параметром» особи, то існують підстави позначити поняття про зазначену шкоду терміном «моральна».

Другий же складник феномена, що розглядається, має — з огляду на його онтологію, «субстанцію» — іншу природу: є явищем індиві­дуально-психічним. Йдеться про негативні психічні стани і (чи) про­цеси людини. Взагалі кажучи, такі стани й процеси (скажімо, психічні травми, «ушкодження» психіки людини) можуть викликатись різнома­нітними причинами, зокрема правомірними вчинками інших суб'єктів або ж навіть якимись подіями, а не діями. І вже тому поняття «психіч­на шкода» є родовим щодо поняття «моральна шкода».

Але як би то було, явище, адекватним категоріальним відображен­ням котрого здатне слугувати поняття моральної шкоди, має включати водночас обидва згадані елементи: соціально-моральний та індивіду­ально-психічний.

Спираючись на щойно викладені міркування, видається обгрунто­ваним вважати, що моральна шкода — це приниження оцінки гідності людини, яке викликає в її психіці негативні стани і процеси.

Моральну шкоду можна класифікувати за різними критеріями на певні види. У даному випадку найбільш важливим є її поділ на право­мірну (не пов'язану із порушенням природних прав і свобод «потерпі­лого») і неправомірну (тобто спричинену саме таким порушенням). Ос­танній різновид шкоди і становить підставу для виникнення у людини, що потерпіла, права на її компенсацію, а у суб'єкта, неправомірними діями якого спричинено таку шкоду, — обов'язку компенсувати її.

Компенсація моральної шкоди — це вчинення стосовно людини, котрій спричинено таку шкоду порушенням її загальносоціальних (при­родних) прав чи свобод, певних дій, які спрямовані на усунення або ж послаблення у неї негативних психічних станів і процесів, викликаних приниженням оцінки її гідності внаслідок цього порушення.

Що ж до зазначеного обов'язку, то слід зауважити таке. По-перше, він має насамперед загальносоціальну природу, оскільки коріниться у соціумі, у реальних суспільних відносинах (хоча потім, за певних умов, може набути й юридичного характеру). По-друге, реалізуватись цей обов'язок може цілком добровільно, так би мовити, «природним» чи­ном (а не лише під загрозою державного примусу або ж унаслідок його застосування). А по-третє, його реалізація може відбуватись не тільки шляхом сплати грошових коштів, але й будь-яким іншим способом, не пов'язаним із фінансовими витратами.

З огляду на наведені положення можна сформулювати ще одну де­фініцію.

Право на компенсацію моральної шкоди — це можливість людини, котрій заподіяно таку шкоду внаслідок порушення її загальносоціаль-

них (природних) прав чи свобод, вимагати від порушника виконання його обов'язку вчинити певні дії, спрямовані на усунунення або ж по­слаблення у неї негативних психічних станів та процесів, викликаних приниженням оцінки її гідності внаслідок цього порушення; а також її можливість звернутись, у разі потреби, до компетентних національ­них чи міжнародних органів за примусовим забезпеченням виконання зазначеного обов'язку.

І наостанку — ще одне міркування.

У деяких випадках оцінка гідності людини стає безпосереднім, са­мостійним і, можливо, навіть єдиним об'єктом умисного, цілеспрямо­ваного її приниження (наприклад, у разі вчинення наклепу, образи).

Але ця оцінка страждає також і тоді, коли відбувається порушення будь-яких прав чи свобод людини (причому незалежно від того, зафік­совані вони у національному законодавстві чи ні). Підрив, руйнація гідності людини — це неминучий супутник, соціальна «тінь» будь-чи­його зазіхання на усяке її право, оскільки й у таких випадках у потер­пілого, зазвичай, виникають почуття приниженості, образи й інші не­гативні переживання, з'являється стан психічної пригніченості тощо. Щоправда, у цьому разі гідність вражається, так би мовити, опосеред­ковано, стає непрямим об'єктом правопорушення.

Одне слово, там, де є порушення якогось права людини чи якоїсь свободи, завжди потерпає її гідність. Саме такий різновид неправомі­рної моральної шкоди є, вочевидь, найпоширенішим (хоча зараз вимога щодо її компенсації висувається потерпілим — принаймні у вітчизняній юридичній практиці — ще не завжди). Отже, немає такого порушення права чи свободи людини, яке не призвело б до виникнення у неї кон­кретного права на компенсацію моральної шкоди, конкретної можли­вості вимагати такої компенсації.

У цьому й вбачається «наскрізна» гуманістична місія означеного права, покликаного оберігати гідність людини — фундаментальне соці­ально-моральне джерело усіх без винятку її прав та свобод.

Уявлення про рівну гідність усіх людей — ідеологічне джерело їх «рівноправності» (включаючи й рівноправність юридичну), заслін по­сяганням на рівність, тобто встановленню безпідставних привілеїв чи обмежень (негативній дискримінації людини).

Принцип рівноправності усіх людей безпосередньо закріплено у наведеній вище ст. 21 Конституції України, а щодо громадян Ук­раїни — конкретизовано в її ст. 24. В останній встановлено, що «гро­мадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними пе­ред законом».

Говорячи про рівні права, слід чітко усвідомлювати нетотожність таких явищ, як рівноправність і рівність, а також відмінність між по­няттями, що ними такі явища відображаються (адже у ст. 24 Консти­туції України вживаються, як побачимо, обидва ці поняття).

Рівноправність — це однаковість, тобто рівність, прав людини і громадянина у всіх і кожного. Вона поділяється на загальносоціальну та юридичну. Загальносоціальна рівноправність — це однаковість при­родних (неюридичних) прав і свобод кожної людини. Юридична ж рівноправність — це однаковість, рівність юридичного статусу держав­но-правоздатних суб'єктів, насамперед рівність їх конституційних прав та конституційних обов'язків. Інакше кажучи, Загальносоціальна рівноправність полягає у фактичній, «матеріальній» рівності природ­них прав і свобод людини, а юридична рівноправність — у формальній рівності юридичних прав і свобод'.

Рівність людей — це фактична, реальна однаковість їхніх соціаль­них можливостей у використанні природних прав та свобод людини й у виконанні природних (загальносоціальних) обов'язків. Зважаючи на об'єктивно зумовлену, закономірну неоднаковість властивостей, особи­стих здібностей, реальних можливостей кожної людини та особливість, унікальність індивідуальних умов її життя, соціальна нерівність як неминучий результат і вияв такої неоднаковості може бути лише частко­во послаблена, пом'якшена за допомогою спеціальних заходів (пільг або ж обмежень) з боку держави та інших суб'єктів суспільства.

Наведений припис, проте, не є простим дублюванням положень ст. 21 Конституції України: адже у ньому йдеться, по-перше, лише про права і свободи «конституційні», а по-друге — про ті, якими Українсь­ка держава наділила лише своїх громадян, а не всіх людей, що перебу­вають на її території.

Щоправда, вказівка на те, що громадяни є рівними перед законом, істотно розширює сферу юридичної рівності, не обмежуючи її тільки конституційними правами і свободами. З цієї вказівки випливає, що всі права і свободи громадян, які закріплені у законах, теж мають бути принципово рівними, однаковими.

Важливим щодо інтерпретації принципу, який розглядається, є та­кож положення ст. 24 Конституції України про те, що «не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального поход­ження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

Привілеї — це додаткові юридичні права, якими наділяється (або ж ті юридичні обов'язки, від яких звільняється) за певних умов та на певних підставах частина людей.

Обмеження (межі) прав людини — це сукупність усіх явищ, які ок­реслюють зміст та обсяг прав людини. До складу цих явищ можуть входити, зокрема, й юридичні норми, встановлені міжнародним чи на­ціональним правом. У цьому випадку певні обмеження (межі) прав людини є наслідком нормотворчої діяльності міжнародних чи держав­них органів відповідно.

Окремо слід розглянути поняття обмежування прав людини. Виз­начаючи останнє поняття, можна сформулювати положення про те, що обмежування здійснення прав людини — це діяльність владних суб'єк­тів, насамперед компетентних державних органів, із встановлення меж (обмежень) щодо здійснення прав людини.

Отже, обмеження (межі) прав людини та обмежування здійснення прав людини — це явища (і, відповідно, поняття) не тотожні.

Боротьба за права людини (яка може вважатися головною рушійною силою і сутністю усієї історії людства) нині виражається у боротьбі саме за межі таких прав, насамперед за юридичне закріплення та юридичну інтерпретацію цих меж. Класифікація останніх дозволяє виявити особли­вості соціальних та інших факторів, від яких безпосередньо залежить пра-вореалізаційна діяльність людини. Використовуючи різноманітні критерії, можна виділити такі різновиди меж прав людини:

- залежно від онтологічної сутності явища, яке обмежує права лю­дини, — природні (біологічні, фізіологічні, екологічні) та соціальні (економічні, політичні, духовно-ідеологічні, спеціально-соціальні, на­приклад, права і свободи інших людей);

- за наявністю чи відсутністю залежності від волі суб'єкта — абсо­лютно об'єктивні (скажімо, певні явища природи), відносно об'єктивні (наприклад, законодавчі обмеження), суб'єктивно-об'єктивні (фізичні потреби людини), суб'єктивні (свідомі самообмеження суб'єкта);

- залежно від ступеня соціальної обгрунтованості — цілком обгрун­товані, в основному обґрунтовані і недостатньо обгрунтовані;

- залежно від політико-юридичного статусу правообмежуючого суб'єкта—державні (міжнародні: всесвітні; регіональні; міждержавні і внутрішньодержавні) й недержавні, тобто громадські (з аналогічни­ми «підвидами»);

- за обсягом прав людини, стосовно яких установлено певні межі, — загальні (що стосуються усіх прав), спеціальні (поширюються на пев­ну групу прав) і виключні (розраховані тільки на одне право);

- залежно від стосунків із законодавством або іншими юридични­ми джерелами — легальні (законні), позалегальні (юридично-нейт­ральні, «іррелевантні»), антилегальні (протизаконні);

- за видовою належністю державного органу, яким здійснено пра-вообмеження, — законодавчі, президентські, управлінські (адміністра­тивні), судові;

- залежно від регулятивної природи юридичного акта, котрим вста­новлено розглядувані межі: нормативні й казуальні;

- залежно від юридичної сили нормативного акта, в якому визна­чено межі прав, — законні (зокрема, конституційні) і підзаконні (з їх наступним відповідним поділом);

- за характером тривалості (чинності) у часі — постійні та тимча­сові (зокрема, надзвичайні);

- за колом осіб, чиї права обмежено, — спільні, особливі, індивіду­альні;

- залежно від стадії юридичного регулювання, на якій відбулося правообмеження, — правотворчі, правозастосувальні, правореалі-заційні;

- за ступенем змістової визначеності — повністю визначені (фор­мально), відносно визначені (зокрема, оцінні);

- залежно від характеру логіко-гносеологічної операції, якою опо­середковувалося визначення меж, — тлумачні, конкретизаційні, дета-лізаційні'.

Досліджуваний конституційний припис фіксує загальний принцип неприпустимості встановлення, за будь-яких соціальних чи особисті-сних підстав, привілеїв та обмежень. Цей припис знову ж є виразом і конкретизацією засади рівноправності усіх людей. Деякі з підстав пра-вопривілеїв чи правообмежень названо тут більш-менш конкретно, оскільки саме вони, як свідчить попередня та й до певної міри сучас­на соціальна практика, використовувались для визначення юридично­го статусу людини. Проте цей перелік підстав не є вичерпним, про що свідчить вираз «іншими ознаками».

Водночас є цілком очевидним, що реалізація цього демократичного, гуманного принципу завжди була й нині залишається досить складною проблемою, оскільки він, як і будь-який інший принцип, не може бути абсолютним, «безмежним», позбавленим жодних винятків.

Усі можливі привілеї, а також обмеження можна поділяти, як заз­началося, на соціально-підставні, обґрунтовані, виправдані (цілком, або

значною мірою, або ж частково) та соціальне безпідставні, необгрун­товані, невиправдані (теж або цілком, або значною мірою, або ж частко­во). Визначальним критерієм такого розподілу якраз і є насамперед сприяння забезпеченню фактичної соціальної рівності шляхом встанов­лення формальної нерівноправності, тобто саме шляхом юридичних привілеїв та обмежень (наприклад, щодо дітей, пенсіонерів, інвалідів). Уявлення про такий критерій, а також про міру (ступінь) обгрунтова­ності привілеїв чи обмежень мають, ясна річ, оціночний характер і є конкретно-історичними. Тому у соціальне неоднорідному суспільстві їм притаманна, зазвичай, неоднозначність, а самі привілеї та обмеження внаслідок цього є здебільшого предметом гострих суспільно-політич­них дискусій, суперечок, навіть конфліктів.

Принцип невідчужуваності й непорушності прав і свобод людини

Його майже дослівно відображено у ч.2 ст. 21 Конституції Украї­ни, де встановлено, що «права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». Невідчужуваність прав і свобод людини — це їх внут­рішня, іманентна, «неминуча» притаманність людині, їх невід'ємність від неї. Ця властивість прав і свобод полягає у тому, що можливості людини, які відображаються у перших, є неодмінною, закономірною, соціально-органічною приналежністю кожної людської істоти, їх ви­никнення датується моментом її народження і не потребує дозволу, схва­лення з боку будь-кого, у тому числі й держави. Жодна людина не може бути позбавлена таких можливостей: без них вона — незалежно від місця, часу й умов її існування — не зможе сформувати, розвинути, проявити себе саме як особистість. Оскільки ніхто не дарує людині її прав та свобод — ані держава, ані якесь інше об'єднання, угруповання, ні та чи інша особа, ні, тим більше, якась «трансцендента» чи уявна істота, субстанція, то й відібрати, позбавити їх людину ніхто не може. «Права людини та основні свободи є невід'ємним правом кожної лю­дини, даним їй від народження», — зазначається у п. 2 ч. 2 Декларації та Програми дій Всесвітньої конференції з прав людини, яка відбула­ся під егідою 00Н у Відні 1993 р.

Непорушність прав людини — це «незменшуваність», «недотор­канність» можливостей людини, котрі відображені тими чи іншими її правами. З поняттями невідчужуваності та непорушності прав люди­ни тісно пов'язані (але не тотожні їм) неприпустимість їх скасування та обмеження, про що йтиметься далі.

Принцип, що розглядається, забезпечується також і приписом ч. 2 ст. 22 Конституції України, згідно з яким «конституційні права і сво­боди гарантуються і не можуть бути скасовані».

У зв'язку із цим можна зазначити, що гарантування прав і свобод — це встановлення і використання (застосування) їх гарантій. Поняття та­ких гарантій вже роз'яснювалось вище.

Скасування конституційних прав і свобод, яке забороняється в ана­лізованому приписі, — це їх офіційна (юридична або фактична) ліквіда­ція, цілковите знищення. Скасування конституційних прав і свобод становить найгірший різновид їх порушення. Окрема заборона щодо скасування саме конституційних прав та свобод людини (і громадяни­на) прямо передбачена у ч. 1 ст. 157 Конституції України.

Та, можливо, найбільш значущим для політико-юридичної практики є конституційна норма про те, що «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод» (ч. 2 ст. 22).

У цій нормі Конституція України вперше торкається надзвичайно важливої й складної проблеми обмеження прав і свобод людини. Адже таке обмеження є не чим іншим, як звуженням змісту та обсягу прав і свобод.

Поняття змісту прав людини можна визначити як умови та засоби, котрі складають можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Це поняття відображає якісні характеристи­ки прав людини.

Кількісні ж показники прав людини можуть відображатися понят­тям обсягу прав людини. Обсяг прав людини — це їх суттєва влас­тивість, яка відображається певними одиницями виміру, показниками відповідних можливостей. Одиниці виміру «кількості» (обсягу) прав людини не можуть бути універсальними, однозначними, однорідними для усіх і будь-яких прав людини. Характер таких одиниць виміру зу­мовлюється, насамперед, змістом можливостей, які відображені відпо­відними правами, а також особливостями носіїв (суб'єктів) прав та спе­цифікою об'єктів цих прав (тобто тих чи інших благ).

Зважаючи на них, можна сказати, що звуження змісту прав і свобод — це зменшення ознак, змістовних характеристик тих можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами; а звуження їх обсягу — це зменшення сфери суспільних відносин, у ме­жах якої може відбуватися здійснення людиною її прав і свобод (на­приклад, зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу або будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і сво-

бод). Можна стверджувати, що звуження змісту стосується якісної характеристики відповідного права, а звуження обсягу — його кіль­кісної характеристики.

З наведеного положення випливає принципова для законодавця за­борона погіршувати становище людини у суспільстві шляхом обмежен­ня тих прав і свобод, які вже закріплено у законах України. Щодо кон­ституційних прав і свобод таку заборону застережено спеціально (ч. 1 ст. 157 Конституції України).

Розглядуваний конституційний припис (як і попередній) є яскравим прикладом самообмеження держави у відносинах з громадянами у ході втілення нею в життя однієї із засад правової держави. Проте його ре­алізація не є безпроблемною.

Сама Конституція України вже заклала можливість обмеження за допомогою закону багатьох прав людини за наявності певних підстав (наприклад, ч. З ст. 34, ч. 2 ст. 35, ч. 1 ст. 36). Тому обговорюване поло­ження слід розуміти так, що у Конституції (та й в інших законах) не можуть бути введені нові підстави правообмеження, крім тих, які вже конституційне закріплені.

За такої постановки питання якщо й не усувається цілком мож­ливість виникнення колізій, то принаймні зменшується його вірогід­ність. Але колізії все ж можуть виникати: по-перше, у процесі приве­дення законодавства у відповідність із Конституцією; по-друге, при прийнятті законів з таких питань, які раніше законами не регулювались;

і, по-третє, при прийнятті інших нормативно-правових актів з питань, котрі взагалі поки що законом не врегульовані. (Хоча стосовно остан­нього слід мати на увазі вимогу Конституції України про те, що права і свободи людини і громадянина, їх гарантії визначаються «виключно за­конами України». Та, виходячи із загальної спрямованості, з «духу» ко­ментованого припису, слід вважати, що й у цих випадках обмеження прав та свобод людини і громадянина не можуть бути більшими, аніж ті, які вже встановлено у чинних законах України.

Проблемі обмежування здійснення прав людини спеціально присвя­чено і ст. 64, у першій частині якої встановлено, що «конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України».

Уся ця стаття Конституції України присвячена регламентації однієї з найскладніших проблем реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина — проблемі їх обмеження.

Поняття меж прав людини та деякі інші питання, пов'язані з об­меженням прав людини, вже роз'яснювались.

Оскільки конституційні права та свободи людини і громадянина вста­новлюються Верховною Радою України, то й введення обмежень цих прав та свобод може мати місце тільки за її прямим волевиявленням.

Цитований припис є одним із прикладів самообмеження держави в її відносинах з громадянами на основі спеціально-дозволенного прин­ципу регулювання: розглядувані обмеження можуть бути встановлені Верховною Радою України лише у випадках, передбачених Конститу­цією України. Остання ж, як уже зазначалось, регламентує це питання за двома напрямками: по-перше, вона встановлює підстави запровад­ження правообмежень, а, по-друге, визначає юридичну форму їх за­кріплення тільки закон.

Значення даного припису полягає й у тому, що він закріплює як за­гальний принцип державно-юридичного регулювання неприпустимість свавільного, тобто безпідставного (з фактичного й юридичного боків), обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина.

Встановлюючи підстави правообмежень, Конституція України використовує два відомих міжнародній і національній юридичній прак­тиці способи. В одних випадках після формулювання певного права людини і громадянина відразу ж подається вказівка щодо підстав його можливого обмеження (у Конституції України такий прийом застосо­вується найчастіше). В інших же — підстава правообмеження, яка є спільною, однаковою для певної групи прав, нібито «виноситься за дужки» і формулюється тільки один раз. Перший вид підстав можна умовно назвати спеціальними, а другий — загальними. Прикладом підстав другого виду можуть бути ті, що зазначені у ч. 2 ст. 64, а саме:

умови воєнного або надзвичайного стану.

«В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть вста­новлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24,25,27,28,29,40,47,51,52,55,56,57,58,59,60,61,62, 63 цієї Конституції».

У цьому конституційному положенні зазначено дві самостійні підстави обмеження конституційних прав та свобод людини і громадя­нина — умови воєнного стану та умови надзвичайного стану. Ці підста­ви, як вказувалося, мають у певному сенсі загальний характер, оскіль­ки можуть застосовуватися для обмеження значної групи прав і свобод.

Три особливості правообмеження на основі таких підстав зазначе­но у даному приписі. По-перше, тут дозволяється встановлювати лише «окремі» обмеження. Звідси випливає, що обмежуватись може лише менша частина змісту й обсягу конституційних прав та свобод люди-

ни і громадянина. По-друге, повинен бути зазначений строк, на який ці обмеження встановлено. По-третє, тут чітко окреслено ті права і свободи, які навіть за наявності однієї із вказаних вище підстав не мо­жуть бути обмежені.

Зазначені особливості відрізняють решаментацію правообмеження із наведених підстав від регламентації правообмеження з інших (спе­ціальних) підстав. Причому ці відмінності мають, вочевидь, гумані­стичну спрямованість.

Принцип поєднання прав і свобод людини із її обов'язками зафік­совано у ч. 1 ст. 23 Конституції України, де говориться про те, що кож­на людина «... має обов'язки перед суспільством, у якому забезпечуєть­ся вільний і всебічний розвиток її особистості».

Наведене положення пов'язане із загальною характеристикою пра­вового становища індивіда у суспільстві'. Тут вперше у Конституції України зустрічається поняття обов'язку особи. І стає очевидним, що до такої характеристики має входити вказівка не тільки на права й сво­боди людини, але й на її обов'язки. Щоправда, йдеться тут не про всі обов'язки людини, а лише про ті, які вона має перед суспільством у цілому, у той час як у неї існують ще й обов'язки перед іншими людь­ми, їх спільностями та об'єднаннями, перед державою. Слід підкресли­ти, що розглядуваний обов'язок— це не юридичний обов'язок, встанов­лений законодавством. Він випливає не із юридичних норм держави, а з усіх умов суспільного життя. Отже, йдеться не про спеціально-соціаль­ний (юридичний), а про загальносоціальний обов'язок (точніше — один із його різновидів).

Соціальний обов'язок людини — це необхідність певної її поведі­нки, об'єктивно зумовленої конкретно-історичними потребами існуван­ня та розвитку інших людей, нації, народу, його соціальних груп й усь­ого суспільства.

Найважливіші із соціальних обов'язків держава фіксує у законо­давстві, надаючи їм тим самим юридичного характеру, і забезпечує різноманітними, у тому числі примусовими, засобами. Так, наприклад, це зроблено щодо обов'язку громадянина захищати Вітчизну, шанува­ти державні символи України (ч. 1 ст. 65 Конституції України), щодо обов'язку «кожного» не заподіювати шкоду природі, культурній спад­щині (ст. 66).

Зауважимо, що у розглядуваному приписі йдеться про обов'язки людини не перед будь-яким суспільством, а лише перед таким, в яко­

му забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості. І це за-садничо виправдано. Адже в антиправовому, антигуманному, недемок­ратичному суспільстві, яке пригнічує, принижує людину, гальмує її розвиток, навряд чи можна вимагати від людини схвального ставлен­ня до нього, виконання нею усіх її соціальних, а тим більше юридич­них, обов'язків.

Право на розвиток не було зафіксоване у Загальній декларації прав людини. Але в останні десятиріччя воно дістає все ширшого визнання та підтримки всесвітнім співтовариством. У 1986 р. 00Н прийняла Декларацію про право на розвиток. У цьому документі було започат­ковано роз'яснення змісту даного права.

Зокрема, проголошувалось, що право на розвиток є невід'ємним правом людини, маючи яке кожна людина та всі народи можуть брати участь у такому економічному, соціальному, культурному і політично­му розвитку, де можуть бути повністю здійснені всі права людини й основні свободи, а також сприяти йому та користуватись його благами (ст. 1.1). Принципово важливим є положення цього документа про те, що «людина є основним суб'єктом процесу розвитку та має бути актив­ним учасником і бенефіціарієм права на розвиток» (ст. 2. 1).

За сучасною концепцією, яка була викладена, зокрема, на Третьо­му національному семінарі «Людський розвиток в Україні-95», що відбувся у Києві, людський розвиток — це процес розширення вибору для людини. Насамперед це вибір трьох важливих речей: вести здоро­вий спосіб життя і жити довго, набувати знань, мати ресурси, аби підтримувати належний життєвий рівень. Сюди ж належать політич­на, економічна і соціальна свободи, можливість займатися творчою та виробничою діяльністю, гарантії прав людини.

У наведеному конституційному приписі зустрічається такий зако­нодавчий прийом, коли в одній статті закону разом з формулюванням певного права визначаються й межі його використання. Такий прийом застосовується і в деяких широко визнаних міжнародних актах щодо прав людини. Межею здійснення людиною її права на розвиток тут визначено необхідність дотримання прав і свобод інших людей.

Вказана межа охарактеризована й в одній із наступних статей Кон­ституції України у вигляді обов'язку кожного не посягати на права і свободи інших (ч. 1 ст. 68). Вона стосується використання людиною не лише права на розвиток, а й усіх інших прав. Проте оскільки про неї тут згадано вперше, слід зупинитись на цьому питанні докладніше.

Уявлення про те, що межею здійснення людиною власних прав є не-порушення прав інших осіб, відображає загальнолюдський досвід жит-

та у суспільстві, досвід гуманного, цивілізованого спілкування. Воно зу­стрічається вже у стародавніх релігійних текстах (у Біблії читаємо: «Не робіть іншим того, чого собі не бажаєте». — Дії 15:29) та у висловлю­ваннях видатних мислителів людства (Руссо, Монтеск'є, Канта та ін.).

Однак запровадження розглядуваного обмеження на практиці може викликати неабиякі труднощі. Адже у соціальне неоднорідному су­спільстві поряд із загальносуспільними інтересами, однаковими для всіх його членів, існують й інтереси специфічні — групові та індиві­дуальні. Тому змістовна інтерпретація різними суб'єктами людських прав, яка зумовлюється значною мірою цими «частковими» інтереса­ми і покликана полегшувати їх задоволення, досить часто не співпадає. А звідси й уявлення про те, де ж саме починаються ті права інших, котрі мають бути межею здійснення особою її власних прав, у різних суб'єктів доволі часто різняться. У разі конфлікту цих уявлень його розв'язання доручається незалежному арбітрові — суду, з рішенням якого мусять погодитись учасники конфлікту.

Окрім загальної вказівки на «обов'язки перед суспільством» Кон­ституція України виокремлює і прямо закріплює найголовніші з них. Найпершими з них є обов'язки «неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей» (ч. 1 ст. 68).

Вище, на основі аналізу ст. З Конституції, вже зазначалося, що в Україні взаємини людини й держави будуються на засадах взаємної відповідальності. Там же роз'яснювалося, у чому саме виявляється відповідальність держави перед людиною. Розглядувана ж тепер стат­тя присвячена характеристиці «протилежного» напрямку цієї відпові­дальності — відповідальності людини перед державою.

Ця відповідальність, знову ж таки (як і відповідальність держави перед людиною), може бути або позитивною, або негативною.

У наведеному приписі відповідальність сформульована у позитивно­му сенсі — як обов'язок людини неухильно додержуватись Конституції України та законів України, тобто найголовніших волевиявлень держави.

Цей обов'язок адресовано не тільки громадянам України, а й «кож­ному», хто перебуває на її території.

Хоча у цій статті Основного Закону згадуються лише такі норматив­но-правові акти, як Конституція України та закони України, це, однак, не означає, що можна не додержуватися норм інших правових актів. Тому зазначений обов'язок слід тлумачити розширено та мати на увазі, що й усі інші, тобто підзаконні, нормативно-правові акти можуть (та й повинні) при їх застосуванні й реалізації піддаватись перевірці, оцінці,

контролю з огляду на їх відповідність закону. У разі виникнення сумнівів щодо такої відповідності підзаконні нормативно-правові акти можуть оскаржуватись у встановленому законом порядку. А ось Кон­ституція України — це акт, зміст якого не підлягає жодним сумнівам та запереченням.

У загальній теорії права зазвичай розрізняють три основні форми здійснення, реалізації юридичних норм, що дозволяють, забороняють та зобов'язують, їх використання, виконання й додержання. У наведеному приписі йдеться тільки про останню з цих форм правореалізації.

Однак, як відомо, будь-яка норма, що забороняє, може бути сфор­мульована й як норма, що зобов'язуює (заборона певної дії — це не що інше, як обов'язок утримуватись від вчинення такої дії), і навпаки: будь-який юридичний обов'язок може бути переформульовано на заборону (обов'язок вчинити певну дію є, інакше кажучи, забороною утри­муватись від її невчинення). Тому цей припис поширюється не тільки на забороняючі, але й на зобов'язуючі юридичні норми, вміщені у Кон­ституції України.

І ще одну суттєву заборону (а тим самим і обов'язок) для кожної людини встановлює положення, котре розглядається: не посягати на права і свободи, честь та гідність інших людей. Хоча це положення спрямоване на регулювання людських взаємин, держава все ж покла­дає на себе підтримку певного режиму, стану цих взаємин.

Слід звернути увагу й на те, що цей конституційний припис забо­роняє посягати на права і свободи, честь і гідність людей незалежно від того, закріплені чи не закріплені вони у Конституції, у законах Ук­раїни. З цього вельми важливого положення природно випливає й обо­в'язок держави забезпечити усе населення інформацією, знаннями про права, свободи та обов'язки. Такий висновок має, як видається, братись до уваги при інтерпретації права кожного знати свої права й обов'яз­ки, закріпленого у ч. 1 ст. 57 Конституції України. Це право стосуєть­ся, гадаємо, також і знання не лише юридичних, але й загальносоціаль-них прав, свобод і обов'язків людини Наступна >