І.В. Лозинська

МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРАВОТВОРЧОСТІ У ПРАВОВІЙ ДЕРЖАВІ

Правотворчість у контексті ідей правової державності полягає у тому, що таким чином надається їй системний характер, що дає підставу розглядати її, як і будь-який елемент політико-правової систе­ми в усьому спектрі внутрішніх і зовнішніх взаємозв’язків.

Ключові слова: право, держава, правотворчість, правова держава, суспільство, демократія, народ.

Постановка проблеми. Концепція правової держави як система поглядів, які обґрунтовують управління справами суспільства на основі правових ідеалів, що забезпечують соціальний мир, свободу, недоторканість громадян, діяльність держави, обмежену правом в інтересах суспільства й особистості, на сьогодні загальновизнана. Од­нак, як показала українська політико-правова практика останніх вісімнадцяти років, завдання це не просте. Виявилося недостатнім за­конодавчо визнати концепцію правової держави й зафіксувати в Конституції ідеальну модель правової державності. Виходячи з викла­деного постає питання дослідження систематизації ознак правової держави у теорії права.

Стан дослідження. Методологічні основи дослідження правотворчості у правовій державі належать до числа тих, яким поки що приділено найменше уваги теоретиками права. На монографічному рівні розуміння правової держави представлені працями І.А. Ільїна, Б.О. Кістяківського, С.А. Котляревського, П.І. Новгородцева. Б.Н. Чи­черина та ін. Однак розгляд правотворчості у контексті ідей правової державності практично не вивчався. Правда окремі аспекти правотворчості у контексті принципів правової державності розглядалися такими українськими правознавцями, як В.С. Ковальський, І.П. Козін-цев, В.П. Нагребельний, О.І. Ющик. Ці та інші обставини обумовлю­ють актуальність теми нашого д

Виклад основних положень. Ще на початку XX ст. Б.О. Кістя-ківський писав, що панування правової ідеї в сучасній державі виражається в тім, що всі дії влади в ній обумовлюються й регулюють­ся правовими нормами. Особи, вибрані владою в правовій державі, підлеглі правовим нормам однаково з особами, що не мають влади. Вони є виконавцями приписів, що укладаються в цих нормах. Влада є для них не стільки їхнім суб’єктивним правом, скільки їхнім правовим обов’язком. Цей обов’язок вони повинні нести, здійснюючи функції влади як відоме суспільне служіння. Виняткові повноваження їм надаються не в їхніх особистих інтересах, а в інтересах усього народу й держави. Отже, влада в кінцевому результаті не є панування осіб, вибраних владою, а служіння цих осіб на користь загального добра [1, с. 281].

Звичайно, набуття ідеями строгих правових форм – без­сумнівний успіх, найважливіший етап розвитку української держав­ності, але його варто розглядати лише як вихідний пункт руху до реалізації концепції правової держави. Одним з перешкод подальшого просування в зазначеному напрямку стає недостатня увага теоретико-правової науки до розробки окремих напрямків розвитку правової державності. Очевидно одним із пріоритетних напрямків є вироб­лення ясних і твердих основ правотворчості, заснованих на ідеалах правової державності. Це вимагає детальнішого дослідження сис­теми принципів правової держави. Необхідна їхня класифікація, що дозволила б визначити пріоритетність і послідовність кроків по реалізації концепції.

Після проголошення України правовою демократичною держа­вою не завершилася дискусія з питань, що таке правова держава в су­часному політико-правовому контексті, яка її системоутворююча ідея і який зміст цієї ідеї. Дотепер ознаки правової державності не одержали належної систематизації й диференціації залежно від їхньої пріоритетності й значимості. Така систематизація необхідна для того, щоб перейти до пошуку шляхів будівництва правової держави, одним із яких є вдосконалювання правотворчості. Важливо визначити, які пріоритети в досягненні поставленою Конституцією мети. Глибина й масштабність цих пошуків дозволили б не тільки по-новому осмисли­ти саму проблему правової державності, але й позначити джерела формування суспільної ідеології, здатної на конструктивно-критичний аналіз сучасних соціально-політичних процесів.

Будь-яка класифікація припускає як мінімум два основних ета­пи: виділення відповідної сукупності классифікаційних об’єктів і розподіл їх на вужчі групи на підставі єдності (однорідності) окремих їхніх ознак.

Як справедливо відзначають науковці, визначити ознаки, що найповніше відображають природу правової держави, не так просто, як здається на перший погляд [2, с 10]. Фахівці з історії правових і політичних вчень відзначають, що останні два століття теорія правової держави зазнавала досить радикальних змін [3, с 99-105]. До ознак правової держави включалися досить різноманітні прояви властивостей правої держави. Сутнісними ознаками правової держа­ви прийнято вважати такі прояви його якостей, які визначають його природу, головні системні властивості, які достатні для того, щоб ідентифікувати правову державність як особливу організаційно-правову форму здійснення державної влади. Сукупність сутнісних ознак дозволяє відрізнити правову державу від держави, що не до­сягла правової державності, але й позначити джерела формування суспільної ідеології, здатної на конструктивно-критичний аналіз су­часних соціально-політичних процесів.

А.М. Величко стверджує, що не можна визнати істотними другорядні й очевидно факультативні ознаки, такі як «поділ влади», «зосередження всіх прерогатив державно-владного регулювання в системі державних інститутів», «встановлення в законі й проведення на справді суверенності державної влади» і т.д. Об’єктивно це приво­дить до необґрунтованого розширення низки ознак, які в дійсності не дозволяють вірно визначити найбільш характерні елементи вчення‚ що нас цікавить [2, с. 10].

Нерідко надмірне захоплення виявленням все більшої кількості оз­нак правової держави залишає без уваги такі його сторони, які визначають його соціальну природу й виправдовують його морально-етичну, полі­тичну й правову сутність (наприклад, народне представництво).

Огляд описових визначень правової держави дає нам підстави висунути припущення, що основним системоутворюючим принципом правової держави є «верховенство закону» або «панування права». Дійсно, ця властивість правової державності є необхідною умовою для придбання державою інших властивостей, що характеризують її як правову. Якщо теоретично допустити, що в суспільстві досягнуте щи­ре панування права, то інші його характеристики, що наводяться як ознаки у визначенні поняття правової держави, стають або самі собою що розуміються (забезпеченість основних прав і свобод, легітимність публічної влади), або здобувають допоміжний (забезпечувальний, охо­ронний) характер стосовно системоутворення (незалежне правосуддя, поділ влади). Однак, не слід вважати, що такий висновок може завер­шити теоретичні пошуки основної властивості правової державності й дає відповідь на питання, що таке правова держава. Як мінімум, він вимагає відповідного обґрунтування, що може дати аналіз становлення й розвитку концепції правової державності. Представлені міркування є лише спробою спрощеного формулювання дослідницької парадигми правової державності, у центр якої поставлено, на нашу думку, вирішення ключових питань: що варто розуміти під верховенством закону й верховенством права; яке співвідношення закону й права; які критерії закону, верховенство якого припустимо в якості системоутво­рюючого принципу правової державності; яким мінімально необхід­ним вимогам повинна відповідати правотворчість, щоб максимально забезпечувати торжество ідеалів правої державності.

Сучасні теоретики права й держави по-різному визначають сукуп­ність якостей, що визначають правову державність. Ознаки правової дер­жави в ряді випадків вибудовуються в певну ієрархічну послідовність, що зводиться до визначення «головної» або «основної» ознаки. Цього зви­чайно буває достатньо для опису правової держави, але не може задо­вольнити дослідника, мета якого - на основі сутнісних характеристик правової держави розвити теоретичні уявлення про окремі аспекти її будівництва й функціонування, зокрема - правотворчості.

Дехто з учених головною ознакою правової держави вважають ідею народного суверенітету, а потім розкривають зміст ознак право­вої держави в такій послідовності: панування закону (права), поділ влади, реальне забезпечення прав і свобод особи [5, с 376-380]. Зага­лом можна погодитися з таким підходом. Справді, суверенітет народу, якщо він забезпечений і реальний, виражається насамперед у свободі вибору способу управління суспільством і формування державно-владних структур народом. Звичайно, народний суверенітет має своє вираження й в змісті нормативно-правових актів. Звідси правова дер­жава повинна мати таку систему правоутворення, що забезпечувала б реалізацію суверенітету народу в нормативно-правових актах. Таким чином, представлена система ознак правової державності при деталь­ному її розгляді опирається на суверенну волю народу, що повинна бути виражена в законах і інших нормативно-правових актах.

В.С. Нерсесянц розкриває поняття правової держави в контексті розроблюваної ним лібертарно-юридичної теорії, заснованої на розмежуванні права й закону. Він виділяє три положення, без яких, на його думку, не можна говорити про сучасну правову державу. «Досвід політико-правової думки, - пише він, - свідчить про те, що правова держава - як спеціальна конструкція (модель) правової організації публічно-політичної (державної) влади й особлива форма правових взаємозв’язків між індивідами, суспільством і державою - означає офіційне визнання, закріплення й дотримання як мінімум трьох на­ступних положень: 1) природжених і невідчужуваних (природних) прав і свобод людини (крім відповідних прав і свобод громадянина); 2) верховенства правового закону; 3) правової організації самої систе­ми державної влади на основі принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову» [5, с 309]. Таким чином, учений виділяє три, хоча й тісно взаємозалежних, але достатньо самостійні проблеми, вирішення яких і означало б реалізацію концепції правової держави. При цьому слід зазначити, що три компоненти правової державності трактуються автором як система забезпечення панування права, що, на його думку, і є суть правової державності. «Ці три компоненти правової держави (гуманітарно-правовий, нормативно-правовий і інституційно-правовий) – пише В.С. Нерсесянц. – тісно взаємозалежні, при­пускають один одного і являють собою лише різні аспекти панування права в різних сферах життя людей» [5, с. 309]. Неважко помітити, що сутністю правової держави автор визнає «панування права».

Перераховуючи характерні ознаки сучасної правової держави, В.В. Оксамитний на перше місце ставить демократичний державно-політичний режим, під яким розуміє стабільність і легітимність засобів і методів державної влади. Як самостійні ознаки правової держави ав­тор виділяє «зв’язаність правом» і «верховенство закону». Далі за спи­ском як ознаки називаються: поділ влади, непорушність прав особи­стості, розвинене громадянське суспільство [6, с. 201]. Очевидно, що цей науковець дав традиційний перелік ознак правової держави, не ставлячи завдання їхньої систематизації й виявлення їхньої ієрархії й взаємозв’язку.

М.Н. Марченко вказує, що правова держава, незважаючи на свої особливості, не втрачає загальних ознак держави. Систему ознак правової держави, на думку М.Н. Марченка, очолює принцип «верхо­венства закону», причому «не в розширювальному змісті, ототожнюю­чись із правом, а в самому прямому своєму значенні» [7, с. 407–408.]. Далі він визначає ознаки правової держави в наступному порядку: га­рантування і непорушність прав і свобод громадян; принцип взаємної відповідальності громадянина й держави; принцип поділу влади; підтримка режиму демократії, законності й конституційності. Навряд чи можна визнати цей перелік бездоганним, особливо в частині верхо­венства закону незалежно від його змісту. Але одним із принципових досягнень у характеристиці правової державності варто визнати те, що М.Н. Марченко зовсім справедливо й обґрунтовано розрізняє ознаки правової держави й умови, при яких можливо її становлення й функціонування. Такими умовами називається досягнення високого рівня політичної й правової свідомості людей, відповідна загально­людська культура. Тому слід забезпечувати досить високий рівень компетентності населення для свідомої участі в управлінні правопо­рядком; зутверджувати принцип плюралізму думок і суджень у всіх сферах життя суспільства й держави; розвивати систему самовряду­вання народу в центрі й на місцях; послідовно розширювати й поглиб­лювати в сфері економіки, політики, культури, науки, у соціальній сфері життя суспільства принципів реальної демократії [7, с. 407–408].

На нашу думку, не можна визнати альтернативною позицію, за якої суть правової держави зводиться до гуманістичної ідеї.

«Суть концепції правової держави, вихідний пункт для наступних міркувань і обґрунтування конкретних вимог, - підкреслюють В. Лазарєв і С Липень, - полягає в аналізі співвідношення не стільки держави й права, що передбачається, виходячи з назви, скільки держави й особистості. Основне положення теорії правової державності зазначає: у будь-яких ситуаціях інтереси особистості мають пріоритет перед інтересами держави» [8, с 452]. Поза сум­нівом, особистість, її права й свободи є вищою цінністю й головним об’єктом охорони й захисту правової держави. Однак, концепція правової держави, на нашу думку, являє собою лише одну з ідейних конструкцій (поряд з концепціями соціальної, демократичної, світської держави), що забезпечують цю вищу цінність, а саме вищу на сучасному етапі розвитку форму юридичного змісту держави. Автори цієї концепції (В.В. Лазарєв і С.В. Липень) верховенству права над державою відводять у переліку ознак лише четверте місце після таких ознак, як наявність розвиненого громадянського суспільства, визнання суверенітету народу, поділ влади.

Підпорядкування держави праву супроводжується таким комен­тарем: «Це положення нерідко проголошується як основна або навіть єдина ознака правової держави. Це - теорія правової держави у вузь­кому змісті, так вона розглядається в окремих роботах, присвячених в основному історичному аспекту справжньої проблеми. У підпоряд­куванні держави праву полягає практичний зміст концепції правової держави: у діяльності державних органів не повинна панувати сваволя, ця діяльність повинна бути чимось (правом!) обмежена.

У науці склалося два основних варіанти розуміння цього прин­ципу, кожний з яких має свої переваги й недоліки: обмеження діяль­ності держави нею ж виданим писаним, позитивним правом, правом, що вміщується в нормативних актах. Це так звана держава законності. Однак тільки таким положенням не вичерпується розуміння правової держави; обмеження діяльності держави ідеальним, справедливим правом, у якості якого можуть виступати, наприклад, природні права людини» [8, с 452].

Наведена цитата досить красномовно демонструє сучасний стан розуміння правової державності в теоретико-правовій науці.

Отже, проблемі класифікації ознак правової державності приділялося недостатньо уваги як об’єкту спеціального наукового дослідження. Враховуючи також, що вона не може бути повноцінно досліджена в цій статті, а також, беручи до уваги, що для подальшого дослідження нам необхідно сформулювати й аргументувати власне бачення системи принципів правової держави з метою встановлення вихідних начал визначення ознак правотворчості, що відповідає цим ідеалам, нам все-таки варто звернутися до історичних коренів цього вчення. Варто відразу обмовитися, що це завдання ми, по можливості, спростимо, опираючись на авторитетних фахівців у цій галузі знань. Так, Б.О. Кістяківський бачив у концепції правової держави два головні начала – обмеженість державної влади законом і участь на­роду не тільки в організації державного апарату, а й у встановленні правового порядку. Він писав: «Характеризуючи правову державу загалом, треба визнати, що основна ознака цієї держави полягає в тім, що в ній владі покладені відомі настанови, а саме, тут влада обмежена й підзаконна. Крім того, у правовій державі як деякі ор­гани влади, так і сам правовий порядок організуються за допомогою самого народу» [1, с. 452].

Велике значення надавав Б.О. Кістяківський і основній характе­ристиці змісту закону, яким повинна бути обмежена діяльність держа­ви та її органів. На його думку, за позитивним правом може бути виз­нане верховенство, якщо воно забезпечує недоторканність природних прав і свобод особи: «Обмеженість влади в правовій державі ство­рюється визнанням за особистістю невід’ємних, непорушних і недо­торканних прав. Уперше в правовій або конституційній державі визна­ється, що є відома сфера самовизначення й самопрояву особистості, у яку держава не має права втручатися» [1, с. 328]

Нам уявляється, що для теми нашого дослідження принципове значення має висновок Б.О. Кістяківського: «Органи державної влади бувають дійсно зв’язані законом тільки тоді, коли їм протистоять гро­мадяни, наділені суб’єктивними публічними правами. Тільки маючи справу з уповноваженими особами, що можуть пред’являти правові домагання до самої держави, державна влада виявляється змушена незмінно дотримуватися законів» [1, с. 329].

Знаний юрист і філософ права Л.М. Родіонов ще на початку XX ст. писав: «Великий зміст розвитку демократичних начал, за які боролися й борються народи, укладається в тім, що тільки таким шляхом – і ніяким іншим – може бути досягнуте забезпечення прав, а стало бути, і інтересів суспільства й окремих особистостей у державі. Адже інтереси людської особистості і її гідність станов­лять кінцеву мету всіх політичних рухів і переворотів. А так як свідомість сучасного людства говорить про рівну гідність кожної окремої особистості, то справедливий державний устрій повинен забезпечити всім і кожному вільний розвиток всіх природних сил і здібностей, задоволення всіх розумних потреб» [9, с 16]. Як бачи­мо, учений поєднує ідею правової держави не тільки з ідеєю демо­кратичного правління, а й з гідності кожної окремої особистості й забезпеченням умов для вільного її розвитку. Таким чином, правова держава трактується як певна система вимог не тільки до державної влади, а й до обмежувального її закону, що насамперед повинен спрямовуватися проти сваволі чиновників.

Дещо в іншій площині розглядав правову державність С.А. Котляревський. Він, зокрема, підкреслював, що ідея правової держави «є зрілий плід тієї довгої боротьби за право, що представляє одну з найважливіших глав в історії людської циві­лізації й, вирісши на цьому, століттями обробленому ґрунті, вона може безпечно зустріти напружену переоцінку цінностей, підне­сення хвилі скепсису і критики» [10, с 1]. Ідея правової держави не обмежується питаннями держави й права. На думку С.А. Котля­ревського, «скеровуючи роботу юриста, зайнятого тлумаченням будови й життя сучасної держави, вона в той же час висвітлює шлях політикові-практику, який визначає, що відповіді на завдання, поставлені перед цією державою, можуть бути міцними придбан­нями, перетворитися в невід’ємне національне надбання, лише бу­дучи зодягненим в правові норми» [10, с 5].

Найбільше нам імпонує підхід до визначення правової держави В.М. Гессена. Не всі його правові погляди можуть задовольнити прихильників «широкого» розуміння права. Трохи спрощено тракту­ється нам супідрядність державної влади нею ж виданому формально­му закону. Проте, один з визначних юристів періоду демократичних і ліберальних надій у Росії підкреслив основну ідею правової держави. Якщо в правовій державі здійснення виконавчих і судових функцій стоїть «під правом», то відмінною властивістю такої держави є пріоритет законодавчої влади. Учений писав: «Правовою називається держава, що визнає для себе як уряду створювані ним же як законо­давцем юридичні норми. Правова держава у своїй діяльності, у здійсненні урядових і судових функцій зв’язано й обмежена правом, стоїть під правом, а не поза і над ним… Пріоритет законодавчої влади як влади верховної - відмінна властивість правової держави. Вона зна­ходить вираження у формальному понятті закону в якості вищої юридичної норми в державі» [11, с 12].

Висновки. Отже, по-перше, питання про систематизацію ознак правової держави на сьогодні у теорії права не розглядається як самостійний предмет дослідження. Сучасні автори в основному одно­стайні у визначенні сукупності ознак правової держави, хоча включа­ють у їхній склад і принципи, і умови, і наслідки (мету).

По-друге, спроби систематизації ознак правової держави зво­дяться до виявлення головної, основної ознаки (ідеї) правової держави. У цьому випадку маємо два основних варіанти: а) основною ознакою правової держави визнається пріоритет інтересів особистості перед інтересами держави; б) основною ознакою визнається «верховенство права над державою», «панування права» (як варіант) і (як інший варіант) «зв’язаність держави правом».

І, по-третє, короткий огляд історії розвитку ідеї правової державності й уважніше дослідження вчень про правову державу правознавців кінця XIX – початку XX ст. дозволяють нам запропону­вати власну систему характеристик правової держави, що, на нашу думку, може стати методологічною основою дослідження правотворчості в правовій державі.

–––––––––––

Кистяковский Б.А. Философия и социология права / Б.А. Кистя-ковский. – СПб.: РХГИ, 1999.

Величко А.М. Государственные идеалы России и Запада. Параллели правовых культур / А.М. Величко. – СПб.: Изд. юридического инс-та, 1999.

Нерсесянц. В.С. Философия права / В.С. Нерсесянс. – М.: Изд. Груп­па Норма Инфра-М. 1997.

Общая теория права и государства: учебник / под ред. В.В. Лазарева. – [2-е изд., перераб. и доп.]. – М.: Юристь, 1996.

Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства / В.С. Нерсе-сянц. – М.: ИНФРА-М., 1999. – 380 с.

Оксамытный В.В. Теория государства и права: учебник для студен­тов высших учебных заведений / В.В. Оксамытый. – М.: Изд-во «ИМПЭ-ПАБЛИШ», 2004.

Теория государства и права: учебник / под ред. М.Н. Марченко. – [изд. 3-е, расшир.е и доп.]. – М.: ЗЕРЦАЛО, 2001. – 520 с.

Лазарев В.В. Теория государства и права: учебник для вузов / В.В. Лазарев, С.В. Липень. – [2-е изд., испр. и доп. ]. – М.: Спарк, 2000. – 480 с.

Родионов Л.М. Правовое государство / Л.М. Радионов. – М., 1906.

Котляревский С.А. Правовое государство и внешняя политика / С.А. Котляревський. – М., 1909.

Гессен В.М. О правовом государстве / В.М. Гессен. – СПб., 1906.