468

---

О. С. ПОГРЕБНЯК,

ад'юнкт кафедри цивільного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ СТАНДАРТИ У СФЕРІ ЗАХИСТУ ПРАВ ОСІБ ІЗ ПСИХІЧНИМИ РОЗЛАДАМИ

Розглянуто міжнародно-правові стандарти захисту прав осіб з психічними розладами. На думку автора, такими стандартами є: право на фізичне і психічне здоров'я, вимоги до встановлення діагнозу психічного розладу, законність затримання психічно хворого, відповідно до процедури, встановленої законом, право на звернення до суду.

На сучасному етапі розвитку світової спі­льноти проблема прав і свобод є домінуючою. У цьому напрямку прийнято ряд міжнародних нормативно-правових актів, котрі визначають людину найвищою соціальною цінністю суспільства, а належне забезпечення її прав і свобод - головним обов'язком демократичної держави [1]. У зв'язку з цим важливим є звер­нення до міжнародних документів, у яких за-кріплені певні стандарти захисту прав людини, зокрема щодо осіб з психічними розладами. Завдання нашого дослідження полягає у визначенні основних міжнародних стандартів захисту прав осіб із психічними розладами.

В Україні дослідженням проблеми захисту прав осіб із психічними розладами займалися М. Ясинок [2; 3], А. Мезенцев [4], Н. Шахман [5], О. Шершель [6], однак у даних роботах увага здебільшого приділялась окремим питанням процедури надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку і не розгляда­лась проблема комплексно, зокрема в аспекті відповідності національного законодавства міжнародним стандартам захисту прав осіб із психічними розладами.

Загальновизнані принципи і норми міжнародного права, а також договори між державами (двосторонні і багатосторонні) визнаються конституціями, законами і звичаями держав - член

ів світового співтовариства, складовою частиною їх правової системи тобто джерелами внутрішнього державного права.

Як указується в юридичній літературі, основними джерелами міжнародного права є міжнародні договори та міжнародні звичаї. При ви-значенні кола джерел слід також звернути увагу на положення ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, де, як вважає ряд науковців, міститься перелік джерел міжнародного права. Зокрема в цій статті вказано, що вирішуючи спори на основі міжнародного права, Суд застосовує конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, визнані звичаї, загальні принципи права, які визнані цивілізованими народами. Як допоміжні засоби при визначенні правових норм можуть застосовуватись судові рі­шення і доктрини [7, с 50-53].

У правовій літературі всі міжнародні норми в галузі прав і свобод людини прийнято нази­вати міжнародними стандартами [8, с 66]. Вимоги міжнародного права з проблематики прав людини, включаючи пакти ООН та регіональні конвенції, повинні бути основою для розробки національного законодавства, яке визначає права осіб із психічними розладами або регулює діяльність всієї системи охорони психіч­ного здоров'я і соціального забезпечення [1].

Вважається, що найважливішим міжнародним стандартом є Загальна декларація прав людини. Як резолюція Генеральної Асамблеї, цей текст сам по собі не має юридичної сили але на практиці він справляє великий вплив, на нього часто посилаються, численні національні законодавчі порядки включають його у свій зміст, іноді навіть на конституційному рівні. Даний міжнародний документ посилається на філософію природного права («Усі люди народжуються вільними та рівними у гідності та у правах») та на демократичні принципи [9, с 186-188]. Встановлені Декларацією права на життя, свободу й особисту недоторканність, на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, яке необхідне для підтримання здоров'я й добробуту її самої та її сім'ї, є основними стан­дартами прав людей, та осіб із психічними розладами зокрема [10, с 194-197]. Так, відповідно до Принципів захисту психічно хворих осіб та покращення психіатричної допомоги (далі Принципи ПХ), прийнятих Генеральною Асамблеєю резолюцією 46/119 від 17 грудня 1991 p., будь-яка особа з психічним розладом має право на здійснення всіх громадянських, політичних, економічних, соціальних і культур­них прав, визнаних у Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянсь­кі та політичні права (далі - МІ 111111) та Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (далі - МПЕСКП) та інших міжнародних документах [11].

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права також належать до загальних законів, вони є «корисними для еволюції свідомості всього світу» [9, с 187]. Зокрема в МПГ1111 закріплено обов'язок держави забезпечувати всім особам, що перебувають у межах її території чи під її юрисдикцією права, визнані в цьому Пакті, зокрема право на захист, право на життя, право на свободу та особисту недоторкан­ність тощо; закріплено заборону катування чи жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. В ст. 12 МПЕСКП встановлено, які держави, що беруть участь у даному пакті, визнають право кожної людини на найвищий досягаємий рівень фізичного і психічного здоров'я. МПГПП та МПЕСКП були ратифіковані Указом Президії Верховної Ради Української РСР «Про ратифікацію Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 19.10.1973 р.» [10, с 205]. У 1996 р. Комітет з економічних, соціальних і культурних прав прийняв Зауваження загального порядку № 5 щодо застосування поло­жень МПЕСКП стосовно інвалідів з фізични­ми і розумовими недоліками. Зауваження загального порядку, що підготовлені контро­люючими органами, становлять важливе джерело тлумачення статей конвенції з прав людини. Хоча зауваження загального порядку не мають обов'язкової сили, вони являють офіці­альну думку про відповідне тлумачення від­повідних положень міжнародно-правових пактів. Фундаментальний обов'язок захисту прав людини, що відображений в усіх трьох документах, є обов'язком із захисту від дискримінації. Більше того, у Зауваженні загального порядку № 5 констатовано, що під правом на здоров'я слід розуміти право доступу до по­слуг реабілітації. Це означає, що під правом на фізичне і психічне здоров'я слід розуміти право доступу до психічних, медичних і соці­альних послуг, які дозволяють особам з будь-якою формою інвалідності досягнути оптимального рівня самостійності. Інші важливі права, що закріплені в Міжнародному біллі про права людини, включають право на участь у житті суспільства, право на свободу й осо­бисту недоторканність, право осіб із будь-якою формою інвалідності, до якої належать особи із психічними розладами, на захист своїх прав від можливої дискримінації. Стаття 7 МПГПП гарантує захист від катувань, жорс­токого, нелюдського й такого, яке принижує гідність, поводження; вона може застосовуватись до медичних закладів і особливо до пси­хіатричних лікарень. Зауваження загального порядку до ст. 7 МПГПП вимагає від держав-учасників «надавати інформацію про примусове утримання в психіатричних лікарнях, заходи щодо попередження знущань, проце­дури подачі апеляції особами, що перейшли до стаціонарних психіатричних закладів, і скарги, зареєстровані в період підготовки звіту» [1].

Іншим важливим міжнародним актом у сфері захисту прав осіб з психічними розладами слід вважати Принципи ПХ, що встановлюють керівні засади захисту прав даних осіб. У Принципах знайшли своє закріплення право всіх осіб на найкращу психіатричну допомогу, вимоги гуманного, з повагою став­лення до гідності особи, захист від усіх форм експлуатації. Важливою гарантією захисту є вимоги до встановлення діагнозу психічно­го розладу, який ніколи не ставиться на під-ставі політичного, економічного або соціаль­ного становища або з іншої причини, що без-посередньо не стосується стану психічного здоров'я. Сімейний чи службовий конфлікт або невідповідність моральним, соціальним, культурним чи політичним цінностям, релі­гійним поглядам, що переважають у суспільс­тві, в якому знаходиться відповідна особа, ніколи не може бути визначальним фактором для встановлення діагнозу про наявність пси­хічного захворювання. Так само інформація про лікування або госпіталізацію в минулому не може сама по собі пояснювати встановлення діагнозу про наявність психічного захворювання в теперішній час чи у майбутньому.

Стандарти надання допомоги полягають у тому, що кожен пацієнт має право на таку медичну і соціальну допомогу, яка необхідна для підтримання його здоров'я, та право на догляд і лікування відповідно до тих стандар­тів, що й інші хворі. Лікування пацієнтів повинно здійснюватись в обстановці найменшого обмеження і за допомогою найменш обме­жувальних методів, що відповідають необхідності підтримки його здоров'я і захисту фізичної безпеки інших осіб. За загальним правилом, будь-яка допомога повинна здійснюватись лише за згодою пацієнта, окрім випадків примусової госпіталізації, або за наявності інформації про те, що особа самостійно не в змозі дати згоду на запропонований курс лі­кування й таке лікування необхідне в інтере­сах особистої безпеки особи чи безпеки інших осіб, або згідно з рішенням незалежного уповноважуючого органу, відповідно до якого запропонований курс лікування найкращим чином відповідатиме інтересам здоров'я паці­єнта [11]. Таким чином, Принципи ПБ встановлюють мінімальні стандарти захисту прав людини в галузі психіатрії. Міжнародні контрольно-наглядові органи застосовують Принципи ПБ для авторитетного тлумачення вимог міжнародних конвенцій, таких, як МПЕСКП. Принципи ПБ встановлюють стандарти лікування й утримання пацієнтів у психіатричних клініках і становлять собою захист від безпід-ставного примусового утримання людей у таких закладах. Дані принципи здебільшого застосовуються до осіб із психічними розладами незалежно від того, чи знаходяться дані особи у психіатричних закладах, і до всіх осіб, що утримуються в таких закладах незалежно від наявності чи відсутності діагнозу психіч­ного розладу. Останнє положення є важливим, оскільки в багатьох країнах психіатричні клініки довготривалого перебування використовуються як місця утримання в стаціонарі з причин відсутності аналогічних закладів або допомоги, що здатні задовольнити їх потреби за місцем проживання. У Принципах ПБ вказано, що кожна людина, що страждає на психічні розлади, має право, наскільки це можливо, жити і працювати в суспільстві [1].

Міжнародні договори, які укладаються під егідою спеціалізованих інституцій Організації Об'єднаних Націй, закріплюють специфічні права та організовують їх захист [9, с 188]. Це міжнародні документи окремого призначення, серед яких Конвенція ООН про права дитини, ратифікована Україною 27 лютого 1991 р. Конвенція містить положення про за-хист прав дітей та неповнолітніх, до яких на-лежить захист від усіх форм фізичного та психічного посягання; захист від дискримінації; право на життя; здоровий розвиток; до-тримання найкращих інтересів дитини і повага права дитини на свободу думки. Окремі статі Конвенції безпосередньо присвячені питанням охорони психічного здоров'я. Стаття 23 визнає, що дитина з розумовими чи фізични­ми недоліками повинна вести повноцінне та гідне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють розвитку її впевненості в собі і допомагають її активній участі в житті суспільства. Стаття 25 визнає право на періодичний перегляд курсу лікування дитини для захисту її фізичного чи психічного здоров'я. Стаття 27 визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального й соціального розвитку дитини.

Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покаран­ня, ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР 26 січ. 1987 p., також застосовується до осіб, що страждають на психічні розлади. Стаття 16 Конвенції закріплює, що кожна держава учасник Конвенції зобов'язується запобігати актам жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Вивчаючи проблему захисту прав осіб із психічними розладами, особливу увагу слід приділити міжнародно-правовим актам Європейського Союзу. Згідно із до завданнями Загальнодержавної програми адаптації законо­давства України до законодавства Європейсь­кого Союзу, затвердженої Законом України від 18 березня 2004 p. № 1629-IV [12], зважаючи на послання Президента України до Вер­ховної Ради від 15 квітня 2003 р. у тематичній доповіді «Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від­значено, що для України «адаптація національного законодавства до норм права ЄС має особливу значущість і актуальність, оскільки з цим процесом пов'язані не тільки створення правової бази для майбутнього вступу до ЄС, а й досягнення інших важливих для нашої держава цілей», а саме: створення підґрунтя та рушійної сили правової, адміністративної та судової реформи; подальшої демократизації суспільних процесів; розбудови громадянського суспільства [13, с 241].

Одним із джерел захисту прав людини в європейському регіоні є Європейська конвенція про захист прав людини і її основних свобод (1950), ратифікована Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав, основних свобод людини» (далі - Конвенція). Досить дискусійним питанням є існування прецедентів у правовій системі Європейського Співтовариства [13, с 31]. Багато науковців досить тривалий період вважали, що рішення суддів не можуть бути джерелами міжнародного права. Аргументом на підтвердження такої позиції було те, що завдання суду - не створення міжнародно-правових норм, а застосування їх у конкретних випадках. На формування протилежної точки зору значно вплинули результати діяльності Європейсько­го Суду. Так, Європейський Суд з прав людини визнав «розвиток норм, що встановлені Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод» [7, с 59]. При цьому даний судовий орган не просто вирішує конкретну справу, але й створює правову судову доктрину, що дозволяє прецедентному праву Конвенції фактично перетворитись на систему, яка динамічно розвивається і за допомогою якої формуються європейські стан­дарти в галузі прав людини [8, с 66]. Юридичною підставою для застосування судами України прецедентів Європейського Суду є положення п. 1 Закону України № 475/97 ВР від 17 липня 1997 р. «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основополо­жних свобод 1950 р. Першого протоколу та Протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», відповідно до якого Україна визнала обов'яз­ковою «і без укладання спеціальної угоди юрисдикцію Європейського Суду з прав лю­дини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції». Тому рішення цього міжнародного Суду, по суті, треба розглядати як прецеденти, у яких міститься офіційне тлумачення Конвенції про захист прав людини і її основоположних свобод, що конкретизує та доповнює її зміст [14, с 269].

У ст. 5 Конвенції закріплено право на свободу й особисту недоторканність. Відповідно до її положень нікого не може бути позбавлено волі, ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як законне за-тримання психічно хворих. Пункт 4 Конвенції закріплює, що кожний, кого позбавлено свобо­ди внаслідок арешту або затримання, має право на судовий розгляд, за якого суд без зволі­кання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним [10, с 225]. Для того щоб відповідати статті 5 §1, розглянуте ув'язнення має бути здійснено відповідно до процедури, встановленої законом, має бути законним і стосуватися психічно хворого [15, с 144]. У Конвенції не вказано, що саме слід розуміти під словом «психічно хворий». Цьому терміну не можна дати чітке тлумачення, як зазначалося Комісією Європейського Суду з прав людини, урядом Нідерландів та заявником у справі Вінтереерп проти. Значення цього терміна постійно розширюється разом з новими досягненнями у галузі психіатрії, появою більш гнучких методик лікування, змінами у ставленні суспільства до психічних захво­рювань, зокрема дедалі більше зростає розуміння проблем психічно хворих пацієнтів. У будь-якому разі очевидно, що пункт 1 (є) ст. 5 не слід розуміти як дозвіл на затримання осо­би лише тому, що її погляди або поведінка відхиляються від норм, які переважають у конкретному суспільстві.

Наступним питанням є законність затри­мання, що відповідає цілям пункту 1 (є) ст. 5. Така законність передбачає насамперед відпо­відність національному законодавству, а також відповідність меті обмежень, дозволених пунктом 1 (є) ст. 5; вона необхідна як для ви­дання припису, так і для виконання заходів, пов'язаних із позбавленням волі. Щодо відповідності національному законодавству, Європейський Суд зазначає, що термін «законний» охоплює процесуальні, а також матеріально-правові норми. Таким чином, даний термін та загальна вимога, викладена на початку п. 1 ст. 5, певною мірою збігаються - стосовно дотримання «процедури, встановленої законом». Справді, ці терміни відображають важливість мети, яка покладена в основу п. 1 ст. 5: у де­мократичному суспільстві, яке керується вер­ховенством права, ніяке затримання, яке є свавільним, не може вважатися законним. Не повинно бути жодного елементу свавілля. Нікого не може бути позбавлено свободи як психічно хворого, якщо немає медичного висновку про те, що його психічний стан виправдовує обов'язкову госпіталізацію.

Відповідно до законодавства України, існують матеріально-правові (Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. № 1489-III) та процесуальні норми (Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 p. № 1618-IV), що встановлюють підстави та процедуру затримання осіб із психічними розладами.

На думку Європейського Суду з прав лю­дини, за винятком невідкладних випадків, особа не може бути позбавлена свободи, якщо не буде достовірно встановлено, що вона є психічно хворою [16]. Рішення Європейсько­го Суду у справі Вінтереерп проти Нідерлан­дів від 24 жовтня 1979 р. з прав людини визначає три мінімальні умови, які має задовольняти «законне затримання психічно хворо­го» [15, с 144]. Сама природа того, що має бути встановлено компетентним національним органом - тобто реальний розлад психіки, -потребує об'єктивної медичної експертизи. Крім того, розлад психіки повинен мати такий характер або такий ступінь, який би виправ­довував обов'язкове позбавлення волі. Більше того, правомірність подальшого тримання у психіатричній лікарні залежить від того, чи зберігається стан психічного розладу.

Європейський Суд з прав людини, без сумніву, має повноваження перевірити «законність» затримання. У справі Вінтереерп проти Нідерландів пан Вінтерверп стверджує незаконність затримання, мотивуючи своє твердження процесуальними порушеннями, допущеними при винесенні трьох розглядуваних постанов про тримання в лікарні. У цьому контексті слід додати, що під час прийняття рішення щодо тримання особи як психічно хворої національні органи влади мають бути визнані такими, що мають певні дискреційні повноваження, оскільки саме відповідні органи державної влади оцінюють свідчення, надані їм у конкретній справі; завдання Європейського Суду з прав людини - перегляд рішень цих органів згідно з Конвенцією.

Європейський Суд з прав людини вважає, що слова «відповідно до процедури, встанов­леної законом» явно відсилають до внутрішнього законодавства, вони свідчать про необ­хідність дотримання відповідної процедури згідно з цим законодавством. Однак сам по собі національний закон має відповідати Кон­венції, в тому числі й загальним принципам, які викладені в ній або маються на увазі. Поняття, що лежить в основі даного терміна, -це поняття чесної та належної процедури а саме - будь-який захід, що позбавляє людину свободи, має виходити від незалежного органу, має ним виконуватися і не може бути свавільним. Питання про те, чи було процедуру, встановлену законом, дотримано у справі заявника, належить до юрисдикції суду. Однак логіка системи гарантування, встановлена Конвенцією, накладає обмеження на обсяг цього розгляду. Насамперед владні органи, особливо суди, мають тлумачити та застосо­вувати національний закон навіть у тих сфе­рах, де Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод «інкорпо­рує» норми цього закону: за природою речей саме національні органи є особливо правочинними у врегулюванні питань, що виникають у зв'язку з цим.

Коли рішення про позбавлення волі приймає адміністративний орган, п. 4 ст. 5 зобов'язує надати затриманій особі право на звернення до суду; проте немає жодної вказі­вки, що цей порядок застосовується і в разі, коли рішення приймається судом при закритті провадження у справі. В останньому випадку судовий розгляд, якого вимагає п. 4 ст. 5, поглинається рішенням. Звертаючись до свого прецедентного права, Комісія Європейського Суду стоїть на тій позиції, що за даних умов такий висновок Суду не може бути підтриманий у разі утримання особи на тій підставі, що вона є психічно хворою, принаймні коли це утримання триває невизначений строк. Як зазначалося раніше, підстави, що спочатку давали право для такого затримання, можуть зникнути. Отже, таке розуміння контексту п. 4, яке робить цю категорію затримання незалежною від подальшого перегляду законності такого затримання - за –мови, що перше рішення прийняте судом, суперечило б предметові та цілям ст. 5. Вбачаємо, що сама природа такого позбавлення волі вимагає пере­гляду його законності через прийнятні проміжки часу. Однак важливо, щоб дана особа мала доступ до суду та можливість бути вислуханою особисто або - в разі потреби - через будь-яку форму представництва, інакше це означатиме, що особі не було надано можливості скористатися основними процесуальними гарантіями, що мають застосовуватися у справах щодо позбавлення свободи. Психічна хвороба може спричинити обмеження або зміну способу здійснення такого права, але це не може виправдати порушення самої сутності права.

Література

Справочник базовой информации ВОЗ о психическому здоровью, правам человека и законодательству [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.who.int/publications/list/9244562820/ru/index.html.

Ясинок М. М. Окремі питання правового регулювання розгляду судом справ про надання психіат-ричної допомоги у примусовому порядк– / М. М. Ясинок // Університетські наукові записки Хмельниць­кого університету управління та права. 2006. - № 3-4. - С 182-186.

Ясинок М. М. Чи може мати місце судове розпорядження у справах окремого провадження / М. М. Ясинок // Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 6. - С. 51-54.

Мезенцев А. Участь прокурора у розгляді судом справ про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку / А. Мезенцев // Вісник прокуратури. - 2008. - № 6. - С 109-114.

Шахман Н. В. Права і свободи осіб з психічними розладами / Н. В. Шахман // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2008. -Вип. 49. - С. 26-31.

Шершель О. В. Судовий контроль за наданням психіатричної допомоги / О. В. Шершень // Держава і право : зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - 2002. Вип. 17. - С 265-269.

Міжнародне право : підручник / [Ліпкан В. А., Антипенко В. Ф., Акулов С. О. та ін. ; за ред. Ліпка-на В. А.]. - К. : КНТ, 2009. - 752 с

Кройтор В. А. Стандарти Європейського Союзу в сфері цивільного судочинства і проблема доступу до правосуддя / В. А. Кройтор, Т. В. Степаненко // Наукові записки Харківського економіко-правового університету. - 2005. - № 1 (2). - С 64-77.

Туском Ж. Міжнародне право : підручник / Жан Туском ; пер. з фр. - К. : А–т-Ек, 1998. - 416 с

Міжнародне право в документах / [за заг. ред. М. В. Буроменського]. X. : Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. - 376 с.

Защита психически больных лиц и улучшение психиатрической помощи [Электронный ресурс]. -Режим доступа: http://h-v-p.boom.ru/oon.htm.

Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейсько­го Союзу : закон України від 18 берез. 2004 p. № 1629-IV // Урядовий кур'єр. - 2004. - № 74.

Кравчук І. В. Гармонізація національних правових систем з правом ЄС /1. В. Кравчук, М. В. Па-рапан. - К. : Слово, 2004. - 320 с

Тлумачення та застосування конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Євро­пейським судом з п–ав людини та судами України : навч. посіб. / [авт. кол.: М. В. Мазур, С. Р. Беніцький, В. В. Кострицький]. Луганськ : РВВ ЛДУВС, 2006. - 600 с

Бущенко А. П. Стаття 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Системати-зований дайджест рішень Європейського Суду з прав людини / А. П. Бущенко ; худ.-оформ. В. Є. Заха-ров. - X. : Права людини, 1998. - 432 с

Eur. Court H. R. Winterwerp case, judgment of 24 October 1979, Series A No. 33. [Електронний ре-сурс]. - Режим доступу: http://web.inter.nl.net/hcc/F.Strijthagen/wrdb/winterwerp.html.

 

< Попередня   Наступна >