П.Ф. Гураль

ҐЕНЕЗИС І СТАНОВЛЕННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ В УКРАЇНІ

З’ясовуються умови виникнення і процеси становлення терито­ріальної громади в Україні, її правова, територіальна та економічна основа, аналізуються погляди відомих учених на причини створення й еволюцію розвитку територіальної громади з родів, сімей, дворів.

Ключові слова: територіальна громада (верв), копний суд, кругова порука, «Руська Правда», село, сільце, погост, двір, волость.

Постановка проблеми. Територіальна громада – основа місцевого самоврядування в Україні. Вона відіграє важливу роль у формуванні громадянського суспільства, зміцненні демократії на місцях. Виходячи з цього, необхідність дослідження становлення, розвитку та ефективного функціонування цього інституту має винятково важливе значення для сучасного суспільства і держави. Протягом століть територіальна громада саме з цих мотивів привертала увагу науковців, фахівців з різних галузей знань, які вивчали аспекти життєдіяльності громади, її органів та керівників з метою виявлення найефективніших форм і методів організаційного, правового, економічного і соціального впливу на розвиток самоврядування наших сіл і міст та надання різних послуг населенню.

Стан дослідження. Доводиться констатувати, що поки що науковцями України не опубліковано конкретних праць, в яких би висвітлювалися ґенезис і становлення територіальної громади як суспільно-політичного та соціально-економічного інституту, наділеного природним правом самостійного існування. Однак маємо низку історичних праць, в яких розглядаються окремі аспекти процесів виникнення і розвитку територіальних громад і може послужити серйозною джерельною базою для подальшого пізнання та удосконалення територіальної громади, її правової, територіальної та матеріально-фі­нансової ос

Виклад основних положень. Територіальна громада в Україні з її звичаями і традиціями закорінена у глибоку давнину. Відомий дослідник древніх сільських громад в Україні М.Д. Іванишев писав: «Сільська громада південно-західної Росії (тобто України. – П.Г.) з її правовими звичаями й самостійним складом копних судів має ознаки глибокої давнини. Про початок і походження цієї установи ми не знаходимо жодних відомостей ні в літописах, ні в писаних законодавчих пам’ятках. З великою ймовірністю можна думати, що сільські громади повстали за тих часів, коли слов’янські племена, що залюднювали теперішню південно-західну Росію, ще не були об’єднані в державний союз під зверхньою владою господарів» [1, с. 251].

М.К. Любавський додає до цього: «Копний суд повстав на ґрунті кругової відповідальності місцевих громад за своїх членів і їх влади над ними, що виникла з неї. Ця кругова відповідальність і влада, що брали свій початок з незапам’ятних часів, були найміцнішим законом, який ще поєднував мешканців у місцеві громади за тих часів, коли інші зв’язки між ними вже порвалися, коли їх вважали вже за підданих різних «господарів», коли за управлінням й судом вступали в нові співгромади» [2, с. 660]. Цей учений акцентує на круговій відповідальності громади за свого громадянина, коли він учинить переступ, й на обов’язку влади розшукувати злочинця, судити й карати його, причому право громади судити того злочинця за цією теорією виникає з тієї ж кругової поруки.

Правда, за твердженням М.К. Любавського, не зовсім ясно, перед ким же була ця відповідальність і що саме примусило громаду прийняти на себе такий досить тяжкий і неприємний обов’язок. Коли громади, що виникали з кровної спілки, ще не були об’єднані в якісь державні союзи, не підлягали жодним господарям, то перед ким же вони несли відповідаль­ність за свого співгромадянина-злочинця? Перед самими собою чи перед сусідніми громадами? Якщо перед подібними сусідами-громадами, то хто або що їх могло примусити нести цю відповідальність за свого співгромадянина-злочинця?

Дещо пізніше Ф.І. Леонтович, повторюючи теорію про походження копного суду від громади, вносить в цю теорію значну поправку: про солідарність інтересів громадян. Він пише: «Генеза копних судів ховається в первісних умовах соціального устрою старих автономних земель-громад. При слабкому розвиткові загальної об’єднаної влади, яка би провадила власними силами й засобами функції правоохорони людності від «лихих» людей, сама людність, що складалася з дрібних автономних громад, одправувала ці функції в формі гуртової солідарності й заснованої на ній круговій поруці й заступництва з метою боротьби зі злочинством і лихими людьми задля суду й покарання» [3, с. 89].

Таким чином, Ф.І. Леонтович формує кругову відповідальність на гуртовій солідарності. Саме солідарність інтересів дрібних громад вимагала від них спільної боротьби зі злочинністю. Далі він конкретизує, в чому саме полягала ця солідарність: «Солідарність громади виявлялася в інституті «сусідства» та сусідського звичаю. Суть цього звичаю в тому, що сусіди або околичні люди в силу кругової поруки й відповідальності, що на них лежала, повинні були після першого поклику скривдженого допомогти йому шукати вкупі з ним кривдника, судити його й карати. Коли сусіди не з’являлися на поклик скривдженого, не йшли на копну сходку, вони цим самим порушували сусідську солідарність, не виконували вимог сусідської поруки й відповідальності, і, кінець-кінцем, їх звинувачено й карано було, як справжніх («істих») кривдників» [3, с.94-95].

Еволюцію територіальної громади в період Київської Русі досліджував М. Грушевський. Він показав, як відбувався процес розвитку територіальної громади з родин і родів, як на певному етапі розвитку слабшали родинні зв’язки і зміцнювалися «мотиви територіальної близькості, сусідства, солідарності територіальної й економічної», як внаслідок поділу родин, «рідні осідали побіч себе групами і пізніше, як розросталися й ділилися ширші родини, на старих займанщинах поставали нові родини, зв’язані спорідненням і творили громаду» [4, с. 352].

Водночас М. Грушевський зауважував: «Сільській групі «родів» – дворищ досить близько відповідає громада Руської правди – «верв». Вона з одного боку настільки не велика, що може ручити за своїх членів і відповідати за переступ, счинений на її території, з другого боку – се союз свобідний, її члени самі розпоряджають собою і укладають між собою свобідні умови» [4, с.360].

У першій чверті ХІ ст. князь Ярослав усвідомив необхідність регулювання суспільних відносин. У 1015 р. складається перша пам’ятка права Київської Русі – найдавніша «Руська Правда», яка спочатку мала назву «Устав Ярослава» і була збірником правових норм при розгляді конфліктів серед міського населення. У той же час вона відображала певні риси життя міської територіальної громади Київської Русі. Вже у 1016 р. князь Ярослав підтверджує важливість першого збірника права, надаючи йому загальнодержавного значення [5, с. 325].

У 1072 р. сини Ярослава Мудрого укладають «Правду Ярославичів» – другу редакцію «Руської Правди», в якій внесено доповнення як самостійні установлення – ст.ст. 19–41, 42–43. Третя редакція «Руської Правди» («Пространна Правда») вважається зверненням до положень розвиненого феодального права, в якому знайшли вияв норми різних галузей матеріального і процесуального права. Цей законодавчий акт складається з 121 статті. Положення перших двох редакцій збережені у новій редакції і доповнені законодавчими заходами, авторами яких були князь Володимир Мономах (1113–1125) та інші князі [6, с. 40, 47–73].

Аналіз останньої редакції показує, що у «Руській Правді» прямо йдеться про верв (або вона мається на увазі у 15 статтях). Вона в них виразно виявляється як територіальна організація сільського населення з конкретно визначеними функціями. На це перш за все вказує обширна територія, яку займала верв, що закріплено в «Руській Правді» [6, с. 171, 436]. У багатьох статтях покладається матеріальну відповідальність за злочини, вчинені на території верві, насамперед на конкретну особу – злочинця, а верв відповідає лише тоді, коли його не знайдено [6, с. 402– 404, 406, 436]. А те, що відповідальність виражається у матеріальному відшкодуванні як штраф, означає, що конкретна особа, член верві, мала економічну самостійність.

М. Владимирський-Буданов, пояснюючи термін «верв», писав: «...Та сама одиниця провінціального поділу як у південних, у північних землях називається верв’ю (корінь слова спільний індоєвропейський worf). Тій самій одиниці відповідають і назви «сотня» не тільки в міському, але і в провінціальному поділі» [7, с. 79].

Переважну більшість давньоукраїнських населених пунктів становили села, в яких проживало населення, зайняте у сфері землеробства, тваринництва, промислів. У писемних джерелах є кілька назв, що визначають сільські поселення часів Київської Русі: «село», «сільце», «погост», «двір», «дім», «деревня». Кожна з цих назв вказує в основному на певний тип поселення. Найчастіше зустрічається назва «село», що означало поселення, де жили смерди. «Погостом» джерела називають центральне поселення певної сільської округи, можливо, громади-верві, де були спільні ринок, церква, органи управління громади тощо. Назвами «двір» і «дім» визначалися садиби окремих феодалів, центри феодальних володінь. «Деревньою» називалися нові невеликі поселення, створені вихідцями з великого села. «Село», «погост», «деревня» були неукріпленими поселеннями, а «дім» і «двір» були своєрідними замками.

У ХІІ–ХІІІ ст. термін «село» на сторінках Іпатіївського літопису зустрічається часто: у ХІІ ст. – 31 раз, у ХІІІ ст. – 11 [8, с. 539–577]. Здебільшого згадка про село пов’язана з війною між князями і боротьбою з половцями, коли людей забирали у полон, а села горіли. Проте деякі сюжети дають уявлення про господарську структуру села і про людей, що його населяли. Соціальна сутність села напряму пов’язана з формами землеволодіння. Враховуючи це, російський історик М.А. Рожков визначав у древній Русі чотири основні типи землеволодінь: 1) вільне селянське (захватне); 2) княже з Х ст.; 3) боярське з ХІІ ст. (хоча перші ознаки боярського землеволодіння можна знайти і в ХІ ст.); 4) монастирське з ХІ ст. [9, с.126].

Власність на землю найповніше відображає особливості феодальних відносин у давньоруському суспільстві. Так, аналізуючи терміни «земля» і «волость» у давньоруських джерелах ХІ–ХІІІ ст., пов’язаних із землеволодінням, А.П. Толочко розкриває бенеціальний (умовний) характер держання волостей. Верховний сюзерен землі розпоряджався волостями не як власник, а як представник держави, надаючи їх князям і боярам в умовне утримання.

Виходячи з цього, виникає питання: якою мірою цей обґрунтований щодо волості висновок може бути поширений на село, пов’язане з поняттям «земля» і «волость»? При відповіді на це питання більшість науковців схильні саме в селах бачити реалізацію приватновласницьких відносин на Русі, посилаючись на безсумнівні вказівки літописів на існування сіл з присвійними іменними назвами. Крім цих свідчень, у ряді доказів про наявність приватної власності на земельні володіння використовується єдине літописне повідомлення про відчуження волості великим князем Ярополком Владимировичем і передачі її в Печерський монастир. Коментуючи цей текст, А.П. Толочко звертає увагу на те, що передані як вклад у монастир волості названі «життям», що означає, на думку ученого, відчужене земельне володіння [10, с. 162]. Цей термін досить часто зустрічається на сторінках літописів, що особливо важливо у контексті, пов’язаному з селом, дворами, стадами корів і табунами коней. Аналізуючи 11 згадок цього терміна в Іпатіївському літописі, науковець приходить до висновку, що слово «життя» практично завжди асоціюється з селом і під ним необхідно розуміти відчужене спадкове володіння, аналогічне західноєвропейському терміну «аллод», у сенсі безумовно відчужуваного володіння на період виконання князем чи боярином державних зобов’язань [10, с.156].

належала йому як володільцю стола. З переходом стола до іншого князя автоматично втрачалося право розпоряджатися цією волостю. Саме в цьому полягала сутність «державного» феодалізму Русі ХІ–ХІІ ст. Водночас слід відзначити, що існування приватновласницьких волостей, хоч у невеликій кількості, повністю заперечувати не можна.

Про особливий правовий статус Київської землі, який сформувався в період правління Ярослава Мудрого, П.П. Толочко пише: «Вона не стала спадковою вотчиною якоїсь княжої гілки, а розглядалася як загальнородова спадщина всіх руських князів. Великий князь виступав не як феодальний власник земель, що здавна тяжіли до Києва, а як тимчасовий їх утримувач» [11, с. 84].

Б.Д. Греков створив періодизацію безперервного розвитку слов’янської громади протягом першого тисячоліття нашої ери, спочатку родової, потім сусідської дофеодального і феодального періоду. На його думку, вже з ІХ ст. у слов’ян була приватна власність на землю: «Мир» давнійшої «Правди» відповідав «верві» Просторової правди [12, с. 54– 56]. Аналізуючи Полицький статут, Б.Д. Греков підкреслював два значення цього терміна: верв – громадська організація і верв – лінія спадкоємців. Верв – частина села, котра сидить на «вервній племінщині і складається з «вервних братів», які поділили землю за правом спадкування. Іншої точки зору дотримувався С.В. Юшков, який розглядав її як велику патріархальну сім’ю, яка в давньоруський період перебувала на стадії розпаду, поступово перетво-рюючись у сукупність патріархальних сімей менших розмірів [13, с. 23].

Л.В. Черепнін вважав верв південно-руською назвою громади, яка на півночі називалася погостом або миром. Полеміку про верв між С.В. Юшковим і Б.Д. Грековим вчений вважав безплідною, оскільки цей термін спочатку належав до організації, що була заснована на кровних зв’язках, а згодом був перенесений на сільську громаду [14, с. 326].

Найбільш повного виду ця схема набула у наукових розробках сучасного дослідника Б.О. Тимощука. Так, появу індивідуальної садиби він відносить до ІХ ст. – це ізольований від інших дворів комплекс, що складається із житла і господарсько-виробничих споруд, до яких може прилягати присадибна земля. Тип громади, характерний для цього часу, – це землеробська (сусідська великосімейна) громада, перехідна ланка від первісного до класового суспільства. Саме їй і відповідає термін верв [15, с.228–230].

Співіснування великої нероздільної і малої індивідуальної сім’ї у межах однієї територіальної громади для VІІІ–Х ст. підтверджують матеріали городища Монастирок у Середньому Подніпров’ї [15, с. 238].

Великі нерозділені сім’ї становили основу соціально-економічного устрою поселенських структур і в давньоруський період. Такий феномен зафіксований на поселенні у с. Автуничі на Чернігівщині і розглянутий А.П. Моцем. Для давньоруського періоду характерний садибний тип забудови поселення, який відрізняється від забудови попереднього слов’янського періоду суворим закріпленням землі за домогосподарством, що підтверджується наявністю слідів огорож [16, с. 51].

Уявлення про те, якими були населені пункти і верв (громада), нам дають, окрім археологічних, й правові джерела. Так, поблизу села Комарівка Переяслав-Хмельницького району Київської області давньоруське селище розташовувалося на лівому березі Дніпра, займаючи надзаплавну терасу площею вісім гектарів. Природні умови тут сприятливі для сіль­ського господарства. Недалеко від селища є чимало ґрунтів із надзаплав­ним чорноземом. Археологічними дослідженнями виявлено майже 50 селянських дворів. Певної планувальної структури село не мало, двори були розташовані безсистемно.

Значні за площею давньоруські поселення виявлено на Чернігівщині, Черкащині, у Галичині, Надпоріжжі. У селищі, розташованому на правому березі Дніпра поблизу колишнього села Кічкас, археологічно зафіксовано 57 селянських дворів. Розкопками селища поблизу села Сахнівка Корсунь-Шевченківського району Черкаської області досліджено 32 селянські двори з житловими і господарськими будівлями, в яких знайдено знаряддя праці і предмети побуту [11, с. 169].

Господар такої селянської садиби був самостійним виробником, мав практично все необхідне для ведення власного господарства. Зважаючи на розміри селянських жител, можна припускати, що сім’я смерда складалася у середньому з шести осіб. Їй належали, крім садиби, худоба, орні знаряддя, знаряддя збирання врожаю, предмети домашнього вжитку. У літописах є конкретні свідчення про те, чим володіла така селянська сім’я [8, с. 166].

У «Руській Правді» головну увагу приділено охороні феодальної власності, однак є й положення, що торкаються і селянської власності. Зокрема, ст. 45 (розширеної редакції) присвячено охороні худоби смердів. Серед свійських тварин, що могли бути власністю смерда, згадані кінь, кобила, жеребець, лоша, віл, корова, теля, свиня, порося, вівця, баран, ягня. За крадіжку цих тварин стягувався штраф, що йшов смердам, «оже платять князю продажю» [6, с. 420], тобто підлягають юрисдикції князя. У цій статті йдеться про власність смердів, які не перебували в особистій залежності від феодала, а були вільними членами громади і мали обов’язки перед державою в особі князя.

Економічне становище селянського двору визначалося кількістю землі, яка оброблялася, та кількістю продуктів, що він одержувалася з неї. В.Й. Довженок підкреслює, що «в писемних джерелах часів Київської Русі не знайдено свідчень про розміри селянського землекористування» [17, с. 210]. Науковці лише приблизно встановлювали виробничу потужність селянського двору і максимальну площу землі, яку селянин міг обробити при забезпеченні необхідними засобами виробництва. Середня виробнича потужність селянського двору дорівнювала приблизно одному плугу.

В епоху Київської Русі об’єктами оподаткування даниною були «плуг» як одиниця земельної міри і «дим» як господарська одиниця; в такому розумінні вони згадуються в «Повісті минулих літ». На думку В.Й. Довженка, давньоруський селянин міг обробити за допомогою плуга протягом року площу землі близько 8 десятин* у двох полях – озимому і ярому. Разом з паром площа землі у господарстві становила близько 14 десятин. Цьому і дорівнювала площа одного плуга як одиниці земель­ної міри [17, с. 211].

Висновки. Таким чином, аналіз історичних, археологічних і правових джерел свідчить про те, що територіальні громади виникли за тих часів, коли слов’янські племена, які заселяли територію сучасної України, ще навіть не були об’єднані в державу. Розвиток територіальної громади відбувався від об’єднання родин наших пращурів до сусідської, а з часом до селянської громади. Вперше селянська громада (верв) була закріплена у «Руській Правді» як союз її вільних членів, котрі самі розпоряджаються собою і укладають між собою вільні угоди. Населення «верві» Київської держави було різноманітним, складалося з різних верств безпосередніх виробників, які працювали у різних галузях господарства, та представників вотчинної адміністрації. До трудового населення належали раби (холопи), рядовичі, закупи, смерди, ремісники.

Більшість населення феодальної вотчини становили смерди – жителі сіл, які мали своє власне господарство.

Економічною основою сільської територіальної громади була колек­тивна власність на землю. Але саме виробництво здійснювалося силами окремої сім’ї, яка була власником і продуктів своєї праці. В зв’язку з цим орні землі і сіножаті розподілялися поміж членами громади – окремими домогосподарствами; різні угіддя – випаси, ліси, води тощо перебували в спільному користуванні всіх членів громади. Свої права колективного власника на землю за умов приватного користування нею громада здійснювала шляхом періодичних перерозподілів землі. Такі переділи були засобом зрівняння у забезпеченні землею усіх членів громади.

––––––––––

Иванишев Н. Сочинения. – К., 1876. – 451 с.

Любавский М.С. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания первого Литовского Статута. – М., 1892. – 888 с.

Леонтович Ф.И. Областнuе судu в Великом княжестве Литовском // Журнал Министерства юстиции. – 1910. – С. 89–94.

Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К.: Наук. думка, 1991. – Т. 1. – 732 с.

Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – К.: Наук. думка, 1997. – Кн. 1. – 607 с.

Правда Русская. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1940. – Т. 1 (текстu) – 506 с.

Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. – К., СПб.: Оглоблин, 1900. – 667 с.

Літопис руський. За Іпатіївським списком / Перекл. Л. Махновець. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.

Рожков Н.А. Город и деревня в русской истории (краткий очерк yкономической истории России). – Петроград, 1919. – 126 с.

Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. – К.: Наук. думка, 1992. – 221 с.

Толочко П.П. Київська Русь. – К.: Абрис, 1996. – 357 с.

Греков Б.Д. Киевская Русь. –М.: Госполитиздат, 1953. – 568 с.

Юшков С.В. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі. – К.: Наук. думка, 1992. – 348 с.

Черепнин Л.В. Русская историография до ХІХ века: Курс лекций. – М.: Изд-во МГУ, 1986. – 366 с.

Тимощук Б.А. Восточнославянская община VІ–Х в.в. н.y. – М.: Наука, 1990. – 284 с.

Моця О.П. Соціальні відносини на селі в давньоруський час // Археологія. – 1999. – № 2. – С. 50–60.

Довженок В.І. Землеробство Древньої Русі. – К.: Вид-во АН УРСР, 1961.